Коли закінчилася війна

Генріх Белль

Уже розвиднилось, коли ми під'їхали до німецького кордону: ліворуч — широка річка, праворуч — ліс, навіть скраю помітно було, який він темний; у вагоні стало тихо, поїзд звільна посувався нашвидку підремонтованою колією повз розбиті будинки й потрощені телеграфні стовпи. Малий, що примостився коло мене, скинув і старанно протер окуляри.

— Господи,— прошепотів він,— де це ми опинилися? Ти хоч трохи уявляєш, де ми?

— Атож,— відповів я.— Річка, яку ти щойно бачив, зветься в нас Рейном, ліс праворуч від тебе — це Райхсвальд, а зараз буде Клеве.

— Ти хіба тутешній?

— Ні

Він мені набрид; я трохи не здурів, цілісіньку ніч слухаючи, як він своїм пискливим школярським голоском жебонів, що, мовляв, потай читав Брехта, Тухольського, Вальтера Беньяміна, а також Пруста й Карла Крауса, що збирається вивчати соціологію й теологію, бо хоче сприяти створенню в Німеччині нового ладу; коли ж поїзд удосвіта зупинився в Неймегені й хтось сказав, що незабаром німецький кордон, він, ніяковіючи, почав допитуватись, чи нема охочого дати йому за два недокурки трохи ниток; а що охочих не знайшлося, то я порадив відпороти темно-зелені нашивки з мого коміра, які, здається, називаються петлицями, й розпустити їх на нитки. Я скинув кітеля й став дивитися, як Малий старанно відпорював ці штуки якоюсь бляшкою й розпускав їх, а тоді поважно заходився обшивати свої юнкерські погони галуном. Я спитав, чи, бува, не впливом Брехта, Тухольського, Беньяміна або Карла Крауса слід пояснити його рукоділля, чи, може, це втаєний від мене вплив Юнгера спонукав його стати до боротьби за новий блиск свого військового звання, цим разом з голкою в руках — зброєю Хлопчика-Мізинчика. Він зашарівся й сказав, що з Юнгером давно розпрощався й поставив на ньому хрест, а коли ми в'їхали до Клеве, кинув своє шиття й знов приткнувся біля мене, все не випускаючи з рук зброї Хлопчика-Мізинчика.

— Щодо Клеве мені нічогісінько не спадає на думку,— сказав він,— а тобі?

— Мені спадає,— сказав я.— Лоенгрін, марка маргарину "Лебідь у блакитній стрічці" й Анна Клевська, одна з дружин Генріха Восьмого.

— Справді,— підхопив він,— Лоенгрін... А в нас дома завжди купували маргарин "Санелла". Недокурки тобі дати?

— Ні,— сказав я,— вези їх додому батькові. Може, він одважить тобі доброго ляща, як з'явишся до нього з погонами.

— Ти цього не зрозумієш,— мовив він.— Пруссія, Клейст Франкфурт-на-Одері, Потсдам, принц Гомбурзький[1], Берлін.

— Ну,— сказав я,— Клеве, здається, вже давно стало прусським містом, а десь навпроти нього, через Рейн, лежить мале містечко під назвою Везель.

— Свята правда!—вигукнув він.— Звичайно, Шілль[2]!

— А втім, за Рейном пруссаки так ніколи й не закріпилися,— сказав я.— Вони мали тільки два плацдарми: Бонн і Кобленц.

— Пруссаки,— сказав він.

— Бломберг[3],— сказав я.— Тобі, може, ще треба ниток?

Поїзд їхав повільно; всі з'юрмилися біля відчинених дверей вагонів і дивились на Клеве; на платформі походжали англійські вартові, лінькуваті й жилаві, байдужі й водночас сторожкі — адже ми досі ще були полонені; при дорозі щит із написом: "Кельн". Замок Лоенгріна на горі поміж осінніми деревами. Жовтень на Нижньому Рейні, голландське небо; двоюрідні сестри в Ксантені, тітки в Кевеларі; говірка нароз— тяг і шепотіння контрабандистів у пивницях; процесії на честь святого Мартіна, кондитери, брейгелівський карнавал, і всюди пахне пряниками, навіть там, де ними й не пахне.

— Ти зрозумій мене,— почав знову Мізинчик.

— Дай мені спокій,— сказав я.

Хоч із нього ще не був дорослий чоловік, та невдовзі буде, і тому я ненавидів його; він образився, пересів від мене й знову заходився шпортатись коло своїх погонів; мені навіть не було його шкода; незграбно, поколеними до крові пальцями протикав він голку крізь синє сукно своєї льотчицької куртки; скельця його окулярів так запітніли, що я не міг добрати, плаче він чи це тільки здається; я й сам мало не плакав: за дві, щонайбільше за три години ми будемо в Кельні, а звідти вже недалеко до тієї, з котрою я одружився і в чиєму голосі ніколи не лунав заклик до шлюбу.

Несподівано з-за товарного складу вибігла якась жінка й, перше ніж вартові отямилися, кинулась до нашого вагона й розгорнула щось із синьої хустки,— у згортку була не дитина, як я гадав, а хлібина; жінка простягла хлібину мені, і я взяв її; вона була важка, я на мить заточився й трохи не вилетів на ходу з вагона; хлібина була чорна, ще тепла, і я хотів був гукнути: "Дякую, дякую!", але це слово раптом здалося мені безглуздим, а поїзд уже набрав швидкість, і я так і закляк навколішки з важкою хлібиною в руках; я й сьогодні не знаю нічого про ту жінку, тільки те, що вона була запнута темною хусткою і вже не молода.

Коли я з хлібиною в руках звівся на ноги, у вагоні стало ще тихіше, ніж було; усі вп'ялися очима в хлібину, що під тими поглядами дедалі важчала; я знав ці очі, знав ці роти, я місяцями думав над тим, де ж пролягає межа між ненавистю й зневагою, і не знайшов цієї межі; колись я ділив їх усіх на пришивальників і непришивальників — це тоді, як нас перевели з американського табору військовополонених (де носити знаки розрізнення заборонялося) до англійського (де їх носити дозволяли),— і до непришивальників відчував навіть деяку симпатію, поки не стало відомо, що вони не мали звань і їм просто не було чого пришивати; один із них, Егельгехт, навіть спробував улаштувати наді мною щось ніби суд честі й позбавити мене права бути німцем (і я бажав собі, щоб їхній суд, який так і не відбувся, справді був владен відняти в мене це право). Вони не знали одного: усіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а за те, що вони були чоловіки — однієї статі з тими, з ким обіч мені довелося прожити цілих шість років: поняття "чоловік" і "йолоп" стали для мене тоді майже тотожними.

У глибині вагона почувся Егельгехтів голос:

— Перший німецький хліб — і щоб дістався саме йому!

Здавалося, ще трохи — і він заридає.

Я й сам ледь не плакав, але вони ніколи не зрозуміють, що хвилювався я не тільки через хліб, не тільки тому, що ми перетнули німецький кордон, а насамперед тому, що це вперше за вісім місяців до моєї руки доторкнулась рука жінки.

— Ти,— стиха мовив Егельгехт,— ти, певне, й цьому хлібові відмовиш у праві зватися німецьким?

— Атож,— відповів я,— я пророблю типовий інтелектуальний фокус і спитаю себе: а що, коли борошно, з якого спечено цей хліб,— голландського, англійського чи американського походження? Іди сюди,— закінчив я,— та поділи хлібину, як маєш охоту.

загрузка...

Більшість їх я ненавидів, багато хто був мені байдужий, а Мізинчик, що останнім став у лави пришивальників, дедалі більше мене дратував, проте я вважав, що повинен розділити з ними хліб,— я знав, що його призначено не для самого мене.

Егельгехт поволі вийшов наперед; він був високий і худорлявий, так само високий і худорлявий, як і я, і йому, так само, як мені, було двадцять шість років; цілих три місяці він намагався розтлумачити мені, що націоналіст — це не нацист, що слова "честь", "вірність", "батьківщина", "порядність" ніколи не можуть знецінитись, а я протиставляв цьому могутньому словесному потокові лише п'ятеро слів: Вільгельм II, Папен, Гінденбург, Бломберг, Кейтель, і його лютило, що я ніколи не згадував Гітлера, навіть' тоді, коли першого травня вартовий біг табором і гримів у рупор:

— Hitler is dead, dead is he![4]

— Ну ж бо,— сказав я,— поділи хліб.

— Скільки нас тут? — гукнув Егельгехт.

Я віддав йому хлібину, він скинув із себе шинелю, простелив підкладкою догори на підлозі вагона, розгладив підкладку, поклав на неї хлібину, а тим часом у вагоні відбувався перелік.

— Тридцять другий,— сказав Мізинчик.

Запала тиша.

— Тридцять другий,— повторив Егельгехт і подивився на мене, бо "тридцять третій" мав сказати я.

Та я не озвався, відвернувся й став дивитись у відчинені двері вагона на шлях, обсаджений старими деревами — тополями й берестами часів Наполеона, під якими, бувало, ми з братом зупинялись відпочити, коли їздили велосипедами з Вееце до голландського кордону купувати дешевий шоколад і сигарети.

Я відчував, що вони там, за моєю спиною, страшенно ображені; я бачив понад дорогою жовті щити з написами: "Калькар", "Ксантен", "Гельдерн", чув позад себе постукування Егельгехтового саморобного ножа, відчував, як розростається, мов хмара перед бурею, образа; вони завжди на щось ображалися: ображалися, коли англійський вартовий пропонував їм сигарету, і ображались, коли не пропонував; ображалися, коли я лаяв Гітлера, а Егельгехт смертельно ображався, як я Гітлера не лаяв; Мізинчик потай читав Беньяміна й Брехта, Пруста, Тухольського й Карла Крауса, а коли ми перетнули німецький кордон, пообшивав собі погони юнкерськими галунами. Я дістав з кишені сигарету, яку виміняв за свої єфрейторські нашивки, відійшов від дверей і сів біля Мізинчика. Я дивився, як Егельгехт ділив хліб: спочатку навпіл, потім кожну половину начетверо, а кожну восьму — знов начетверо; на кожного припадала гарна, чималенька скибка, чорний шматочок хліба грамів десь так на шістдесят.

Егельгехт паював уже останню вісьминку, і кожен, кожен знав, що ті, кому припадуть середні скибочки, дістануть щонайменше грамів на п'ять, а то й на всі десять більше за інших, бо хлібина посередині була вища, а завтовшки Егельгехт різав усі скибки однакові. Та насамкінець він зрізав на двох середніх скибочках верх і сказав:

— Тридцять три пайки, нехай почне наймолодший.

Мізинчик глянув на мене, почервонів, нахилився, взяв скибочку й тут-таки запхнув до рота; все посувалося гладенько, поки взяв пайку Був'є, той, що завжди торочив про свої літаки й доводив мене тим до нестями; тепер надійшла моя черга, а за мною була Егельгехтова, та я не зрушив з місця. Мені хотілося закурити, але я не мав сірників і ніхто не простяг мені своїх. Ті, що вже взяли скибки, злякано завмерли з хлібом у роті, а ті, хто ще не брав, не знали до ладу, що діється, проте зрозуміли: я не хотів з'їсти з ними шматка хліба; вони образилися, тимчасом як інші (ті, що вже взяли хліб) лише зніяковіли; я спробував дивитися надвір — на тополі й берести наполеонівських часів — алею дерев, у прогалинах поміж якими висіло голландське небо, але спроба вдати, що мене ніщо не обходить, виявилась марною; я боявся, що мені ось-ось дадуть духопелу; забіяка з мене був абиякий, та якби я навіть і вмів битися, це мало що зарадило б — вони мені однаково надавали б по зав'язку, як отоді в таборі під Брюсселем, коли я сказав, що волію бути мертвим євреєм, ніж живим німцем.

1 2 3 4