Однак не прославив його я піснями.
Верхів'я іскриться, міняється, квітне,
немовби коштовне каміння блакитне...
Високе верхів'я — аж страшно — до неба!
Та я не прославив його, як би треба.
Коли ж в ріднім краї побачу я гору —
низеньку, зелену й ніяк не сувору,
ще й хмари легкої на ній білосніжність, —
така в моїм серці з'являється ніжність!
Хмарки ось летять і над житом в розгоні,
тупочуть в конюшнях стривожені коні.
Снопи люд трудящий у копи складає,
а Юрій святий уже списа здіймає:
встромить його хоче він в серце дракона...
Спішить тут метелик до квітного лона.
Он видно, як в перстні, брильянтну, зелену
краплину тремтливу на квітці ромену.
Яка ж це природа! Які на ній шати!
І все тут в мені починає співати.
Співаю я, плачу... Ой мамо, — з тобою
в нас гарно ж так дома — своєю красою!
Переклад Павла Тичини