Новела
Переклад: Ганна Пашко
Була неділя. Пообіддя. Пора неприємна — зимова. Сніг, щойно випавши, танув під південним вітром. Дерева та дахи будинків почорніли. У бляшаних наріжних ринвах на будинках видзвонювали краплини. Сумна картина: клапоть попелястого неба, гола стіна сусіднього будинку, білі одноманітні поля за низькими гонтовими дахами, жовта майстерня з комином — викликала в людини важке, гнітюче почуття.
Мені було важко на душі. Я пішов із гомінкої вітальні. Там мені було ще важче. Навіщо вона весь час переслідує мене своїми таємничими поглядами? Могла б зрозуміти, що всьому кінець. Третій вечір я уникаю її, а вона ніяк не може збагнути…
Я підклав у грубку кілька полінячок і присунув фотель. Від вітальні долинав спів і сміх.
А який веселий я був, коли прийшов сюди. Я вмостився поруч неї лише для того, щоб ніхто нічого не помітив. Вона — самі веселощі та люб'язність. Не треба було мені там сідати. Невже я відчуваю ще якусь іскорку? Погляну на її обличчя трохи згори — може, воно мені сподобається? Побачу на ньому те, чого не помічав досі? Навряд. Але таки сідаю й беру її руку Хочу ввести в оману себе і збиваю її з пантелику. Не можу й словечка мовити до неї. А от з панночкою-господинею розмовляти було б легко. Вона цікава. Які в неї дивні очі. Якісь мінливі, ніби з тоненького, прозорого серпанку. Непевного кольору. То вони наче півонії, то трішечки ясніші, то наче гаптовані тонесенькими блакитними нитками, а то раптом чорні. Дивні очі А брови, як то кажуть, нещасливі. Довгі, майже з'єднані на переніссі. Я б їй тільки сказав: "Панночко, у вас нещасливі брови!" Як вишукано зачесані її чорні коси. Самі дрібненькі хвильки. На правій скроні — тоненька голуба жилка. Мені треба було сісти поруч неї.
Поруч Елени — нізащо в світі. Якийсь жаль мене огортає, а може, докори сумління. Коли-не-коли перекидаємося пустим слівцем.
І все ж я залишився поруч Елени й шепнув їй на вухо, коли розпочали гру:
— Я пропоную вам Брадного. Чи, може, ви бажаєте когось іншого?
— Ні-ні. Я пропоную вам себе. Гаразд?
— Гаразд.
Ліворуч мені знову дісталася Елена. Я хотів був покинути її, але вона почервоніла й затримала мене. Мені було прикро. Я відчув, що червонію. "Що тепер вони про нас подумають?" — майнуло мені в голові. Я немовби читав їхні думки: "Оці двоє червоніють. Дивіться, які вони закохані. Таке кохання не приховати". Дурні, якби-то вони знали…
Заграли танок. Панночку-господиню підхопив молодий нотар із сусіднього села. Низенький на зріст, огрядний білявий панок. Закружеляв з нею посеред утвореного кола. Видно було, що він почувався не дуже добре, але хотів показати себе кавалером веселим, гречним і сміливим. Чому б то йому не вести танок? Він не знав, як має поводитися з партнеркою, і зніяковіло запитав у панночки:
— Яку зволите?
— Байдуже! Заспівайте на власний смак.
— Тоді ось цю!
— Починайте!
— Я, з моїм голосом?!
Кінець кінцем панночка-господарка завела:
Парубійко, лютеранин…
Коло рушило й заспівало, поволі пливучи праворуч.
"А як мене виберуть, — міркував я, — то якої заспіваю? Аби тільки не з Еленою. Хай би з будь-ким, аби тільки не з нею. Вона заведе високо, голосно, тоненько. Всі почують, який у неї неприємний голос. Здивуються, як ото я можу кохати її з отаким голосом. І коли б то я хоча б іскорку відчував… Як вона тягне мене… Руку мені стисла… Неприємний голос…"
Пісню доспівали. Ті, що кружляли посередині, про щось перешіптувалися. Передчуття не зрадило мене. Панночка-господиня обрала мене, а нотар — Елену. Я став посеред кола. "Але якої заспівати, якої? Швидше, швидше! Тільки не сумної! Бо одразу ж подумають казна-що. Якоїсь веселої, дуже веселої… Але саме зараз нічого не спадає на думку! Ех, який же я!"
Камінь на камені… —
завів хтось у колі. Я голосно підхопив у тон:
На камені камінь…
У вітальні залунала протягла, сентиментальна пісня:
А на тім камені ще один камінь…
Слушна нагода. Зараз я перейду на той бік. Зачекаю, поки вона обернеться. Я опинився поруч панночки-господині. Елена — навпроти мене.
— Ах, ви бідолаха! Де це ви опинилися? — зустріла мене панночка-господиня.
— Нарешті поруч вас! — І я вклонився їй поважно, низенько. Вона теж уклонилася.
— А тепер я вас не відпущу, — сказала вона, — хоч ви залюбки помінялися б…
— З ким?
— Ач який святий!
— Ну-бо скажіть. Бачите, як мене тішить, що я опинився поруч вас.
— Невже!
— Атож. Хоч ви й не вірите, проте я радий. Саме вам я хотів сьогодні щось сказати. І не комплімент — не думайте. Аби тільки нас не розлучили. — І я стиснув її пальці, витягуючи її з кола і обертаючись до неї. Вона засміялася.
— Чому саме мені?
— Ви сьогодні справили на мене враження. Стривайте. Невже ви гадаєте, що я намагаюсь улестити вас? Кінець кінцем, ми розмовляємо з тим, з ким хочемо розмовляти. Ви на щось натякали, коли хотіли, аби я з кимось помінявся. Ви гадали, що я залюбки танцював би з Еленою. Вам було прикро, й тому ви сказали мені про це. Ви гадали, що мені з вами не дуже добре, і ваш гонор був уражений тим паче, що ви не маєте, як то кажуть, постійного кавалера, хоч ви цілком на нього заслуговуєте. Кавалера, який завжди приділяв би вам увагу. Він міг би не говорити ані словечка — аби тільки був завжди поруч вас, — і що більше їх було б, то краще. Ви могли б вибирати поміж них. Хіба ви не заздрили їй, коли натякали на моє залицяння до неї? Перепрошую, що я так одверто…
— Аж надто відверто! Прошу вас, годі-бо… То що ж далі?
Коло повернуло й рушило ліворуч. Посеред кола була Елена з якимось урядовцем. Вона не дивилася на мене, і я відчув полегкість. Панночка-господиня дивилася кудись убік. Мені знову впали в очі хвильки на її косах та її біле личко з характерним профілем. Вона хутенько глянула на мене й ще раз запитала:
— Що ж далі?
"Ви гарна", — кортіло мені відповісти, але я тільки знову стис її пальці:
— Знаєте, брехня дуже поширена серед суспільства, — мовив я вголос, — але тут її немає. Тут існує лише форма, етикет, проте панії повинні звикати не тільки до компліментів.
— Ах, до компліментів!
— Ви гарна. А які у вас рожеві нігтики. Очі то голубі, то чорні. Цікаві… А брови… Бачте, я залюбки говорив би про все це, але мені неприємно говорити про це так, як годилося б — з почуттям. Про почуття краще мовчати, а коли вже говорити, то десь у куточку, де ніхто не підслухає і де темно — щоб не соромитися. Бо й так, коли після цього вийдеш на світло, тобі соромно. Чистісінький katzenjammer[1].
— Що ви, власне, хочете сказати?
— Гаразд… Культ жінок уже не модний. Емансипація, рівноправ'я; тож пробачте, що я осмілився стати з вами на рівну ногу. Прошу поради. Але ви нікому не кажіть, що я у вас просив поради. Будь ласка, порадьте, як мені припинити залицяння. Як припинити залицятися до дами, кавалером якої я був довго, аби не вразити її марнолюбство і не викликати зловтіхи в інших. Вони не пошкодують її…
Підійшов високий юнак у пенсне і повів у танок панночку-господиню.
— Порадите згодом! — гукнув я, схопивши юнака за руку. Рука в нього була дуже холодна. "Чому вона так вабить мене сьогодні? — міркував я. — Я бачив її не раз і не двічі, але сьогодні вона просто зачарувала мене. Я міг би навіть освідчитись їй у коханні. І треба ж було прийти цьому дурневі, щоб розлучити нас. Коли б вона була щира, то пройшла б тур і повернулася б назад… Ач — Еленка! Як люб'язно всміхається. Аж голову схилила й наслухає. Аби ж то вона знайшла собі кавалера! Так легко було б тоді піти, не вражаючи її самолюбства та марнославства… А як же мені знову дістатися до панночки-господині?"
Принесли покришку. Гості знову сіли, і одна з паній почала роздавати імена. Чоловікам — жіночі, жінкам чоловічі. Я знав, що мені вона дасть ім'я Елена, а Елеві — Мілош. Так і сталося. Панночка зупинилася передо мною і, не думаючи довго, сказала:
— Ви будете Елена.
— А чому ж це?
— Самі знаєте.
— Дайте мені краще ім'я Ольга.
— Ні-ні, ви будете Еленою! — і відійшла.
Гадає, шо я досі кохаю Елену. А от до панночки-господині мені вже не дістатися. Шкода. Саме сьогодні я охоче розмовляв би з нею.
Панночка, що роздавала імена, зупинилася перед Еленою, і я почув, як вона назвала її Мілошем. Елена, сміючись, кивнула головою, ніби це її дуже потішило.
Вона й досі ще плекає якусь надію. Жаль дивитися на це. Я повинен нарешті їй сказати, щоб не мучила ані себе, ані мене. Але ж як? Ціле місто балакає про мої поважні наміри, про таємні обіцянки, а я раптом скажу їй таке. Найкраще було б десь зникнути й мовчати, аж поки всі забудуть. А зараз кожне тільки й торочить мені: Елева, Елена, завжди Елена, повсюди Елена. Ніби це їх дуже цікавить. Треба мені вирішити: або так, або так. Принаймні їй неодмінно треба розкрити очі… Адже вона, мабуть, усе це відчуває, але жене геть цю думку, як надокучливу осу. Думає: не може цього бути — адже я така, як два місяці тому, — а тоді він надіслав мені троянди.
Був чудовий осінній день, і мені заманулося надіслати їй той букет посильним з готелю. Як вона мала зрадіти і як радів я, коли побачив ці квіти в неї на грудях! Тепер це видається мені майже кумедним. Яка наївність, яка чутливість і слабість!
— Елено! — гукнув хтось.
Це був її голос. Я мигцем, недбало глянув у її бік. Покришка крутилася посеред вітальні. Ніхто не підбіг підхопити її, і вона впала.
— Фант, фант! —загукали навколо. До мене підійшла панночка з капелюхом. Тільки тепер мені сяйнуло, що саме я повинен був підхопити покришку.
— Прошу фант, замислений добродію!
Я віддав перстень.
— А ви й справді замислений, — сказала панночка-господиня, нахилившися до мене через сусідку. Вона сиділа друга од мене.
— Я чекаю на пораду, бо сам собі ради не можу дати.
— Я вам поради не дам. Самі розплутуйтесь.
— Ви немилосерда.
— Як і ви. Роздмухали полум'я і лишили горіти. То що, гарний вогник? Подобається вам?
— Не гріє.
— Загасіть його й не бавтеся ним. Бо це негарно.
— Я вам усе пояснив би, але не маю змоги. Коли б ви не зважали на пересуди, то сказали б мені: "Ходімо до ванькирчика, поясніть мені все". Чи не так, панночко? — звернувся я до сусідки, через яку ми перемовлялися. — Коли ми самі не допомагаємо дамі вдягти пальтечко, то хай вона попросить нас.