Новела
Переклад: Ганна Пашко
Я сидів у кав'ярні на канапці біля вікна й гортав ілюстровані часописи. Було за полудень. Кав'ярня порожнювала. Розглядаючи малюнки, я почув, як рипнули у тиші двері. Я підвів очі — може, ввійшов хто знайомий? А й справді. До кав'ярні зайшов, накульгуючи, Мальвік, колишній політичний діяч, літня вже людина і мій добрий знайомий. Я одразу ж упізнав його по напрочуд рівних кущавих бровах та червоному рубцю над правим оком. Він був неголений, у чорному обшарпаному пальті з обвислими плечами, у вузьких світлих штанях та в сандалях, ремінці на яких подекуди пообривалися. Мальвік став, роззирнувся й пішов у той бік, де сидів я. Я побачив його іронічну посмішку та колючий погляд. Мальвік теж мав би впізнати мене. А проте він пройшов повз мене, ніби незнайомий, і сів на сусідню канапку. Останнім часом не раз бувало, що навіть мої добрі знайомі не пізнавали мене. Тож Мальвік не здивував мене. Були такі часи, коли люди воліли сидіти вдома, а як мусили виходити, то ні на кого не дивилися, хіба що крадькома, ні з ким не віталися, а в корчмах та кав'ярнях шукали закутків, де їх ніхто не побачить.
— То що нового? — почувся шепіт.
Я оглянувся. То Мальвік, дивлячись, у вікно, шептав до мене.
— Сідай сюди, розповім. А чи, може, мені сісти до тебе?
— Сядьмо краще подалі, бо тут нас видно з вулиць — То й що, як видно?
— Я намагаюсь бути непомітним. Знаєш, я всім впадаю у вічі. Їй-право.
Ми перейшли од вікна у глиб кав'ярні, але й там посиділи недовго. Десь за третій столик від нас сів якийсь незнайомий, огрядний, молодий добродій. Здавалося, він не помітив нас, бо між нашим та його столиком стояла вішалка з пальтом. Він витяг з кишені велику газету й зник за нею. Мальвік: занепокоївся. Він моргнув мені, нишком хитнув підборіддям у бік третього столика, притулив на мить пальця до губів і відвернувся від мене.
— Що тобі?
— Поглянь на цього молодика з газетою — як нишпорить очима по кутках.
Мальвік торкнув мою руку й попередив тихо:
— Але не дивись одразу. Трохи перегодя, ніби ненароком ковзнеш поглядом.
Мальвік сів до незнайомого спиною, аби той не бачив його обличчя. Пересідаючи, він промимрив щось, наче "розбійницьке кубло". Я не розчув і нахилився до нього:
— Що ти кажеш?
— Не нахиляйся до мене, — злякано відсахнувся Мальвік, — бо ще подумають, ніби ми розмовляємо про якісь таємниці. Ходімо он у той куток. Там нас не видно буде. Зможемо вільно собі розмовляти.
— Та й звідси він нас не почує, — мені не хотілося ще раз пересідати.
— Зате побачить. А такі люди мають у одній кишені машинку, що записує кожне словечко, а в другій фотоапарат — точнісінько такий, як цигарниця. Покладе він таку цигарницю перед собою, розкриє, наче бере цигарку, закриє — і нас уже знято. Потім розпитає в крамаря, хто ми та що ми, а ти нічого й не знаєш, аж поки тебе лихо спостигне.
Мені здалося, що моєму приятелеві бракує клепки. Повсюди він убачає небезпеку, а в кожному стрічному — шпига. "Манія переслідування?" — подумав я і мимохіть поглянув на огрядного молодого пана. Я вгледів спершу тільки його ноги, потім око — то з одного краю газети, то з другого, а тоді — обидва ока поверх газети. Невже він справді стежив за нами? За хвилину я знову нишком поглянув на нього. Він саме шпурнув газету, ніби розгнівився на неї, похитав головою і відкопилив губи — мабуть, хотів плюнути. Та, скосувавши на мене й побачивши, що я дивлюсь на нього, він знову взяв газету, згорнув, поплескав по ній рукою, а тоді застромив пальця за комірець, покрутив головою і пирснув. Тепер враження було інше. Газета йому подобається, але йому муляє комірець, а до рота попала дрібочка тютюну з цигарки.
— Поглядає сюди, — зателеграфував я очима приятелеві.
— Ходімо в куток, — перелякався він і, не чекаючи на мою відповідь, підвівся й перейшов за касу, де незнайомий не міг його бачити.
Я пішов за ним.
Молодий огрядний пан тримав у руці монету й уже хотів був постукати нею по столику, щоби розрахуватися, та, коли ми пересіли від нього, він сунув монету до жилета й відсапнувся. Звів дух. "Невже й цей боїться?" — майнула мені в голові підозра.
— Отут буде добре. Тут він нас не побачить і не почує, — з полегкістю мовив Мальвік, — отут ми можемо побалакати щиросердо.
Щойно він це проказав, з-за каси визирнуло бліде вузьке обличчя касирки з кучмою золотавого волосся та з широко розплющеними сірими імлистими очима. Касирка поглянула на нас і зникла.
— За нами стежать! — жахнувся Мальвік. — Клята кав'ярня! Більше я сюди не прийду. Тут самі шпигуни. Ходімо до Дунаю. Сядемо там на якусь вільну лаву й побалакаємо сміливо. Дивись, яка гарна днина. Але ти йди попереду. Я піду за тобою, щоб нас не бачили разом. Це було б підозріло.
Я хотів завважити, що над Дунаєм нас швидше помітять, аніж тут, за касою, та навіщо лякати ляканого? Я кивнув головою.
— Там, у парку, найди лаву в безлюдному місці, — повчав він мене, — а я вже розшукаю тебе, коли тільки нічого не скоїться.
"Манія, манія, — запала мені думка. — Бідолаха! Треба було б залишити його на самоті. Хай би заспокоївся…"
Але моя цікавість перемогла. Що ж буде далі? Що він мені розповість? Я підвівся. Молодий огрядний пан, коли побачив, що я йду, знову витяг монету з кишені жилета. Хотів розплатитися й теж, мабуть, піти з цієї кав'ярні. Коли я вже був на порозі, він, певне, з радощів, поклав монету собі на долоню, другою рукою підбив зап'ясток знизу, а тоді підхопив монету на льоту. "Нічого тут немає, — промовляв мені той порух. — Бачиш, який я безтурботний, даремно ти за мною шпигуєш".
Понад Дунаєм було повно дітей, що бігали туди-сюди, багато дитячих візочків, няньок і молодих матерів. На осонні грілися пенсіонери. Люди позаймали всі лави. Коли я сяду поруч когось, то Мальвік до мене не підсяде. Я зупинився біля парапету набережної і дивився, як поволі й спокійно тече блискотливий Дунай. Його напевно ніщо не злякає. Навіть якби Братислава горіла, він би був незворушний. Хвилі тихо поступаються перед пароплавами, людьми, а тоді сходяться знову. Течуть униз, як їм природа звеліла. Гей ти, Дунаю, добрий, поступливий, але й твердий, відважний, незборимий!
Я відчув за своїми плечима людину. Мальвік! Він стояв за крок од мене, упівоберта, не дивився в мій бік і говорив, ніби сам до себе:
— Тут нічого не вдієш. Ходімо до мене. Я мешкаю неподалік. Ходи за мною… Не кивай головою, що зрозумів… Бачиш, онде поліцай… Миттю буде тут… Пильнуй… Іди хоча б кроків за п'ять од мене… Третій поверх, ліворуч…
Я дотримував відстань, як звелів Мальвік. Перед брамою будинку, де він мешкав, Мальвік роззирнувся навсебіч, як полохливий птах, і ввійшов. Коли я стояв на третьому поверсі, двері його помешкання були вже замкнені, і мені довелося дзвонити. Він одчинив мені сам. Поглянув праворуч, ліворуч, через поруччя вниз на сходи, чи ніхто мене не помітив, а тоді запитав голосно, наче незнайомого:
— Кого вам треба? — І додав тихіше: — Заходь хутенько!
Коли Мальвік замкнув двері на ключ, то пояснив:
— Це я так, про людське око, щоб не сказали: "Таємні сходини!" Вони стежать геть за всім. Двірник занотовує, хто кого відвідує. Ти нікого не зустрів на сходах? Ніхто тебе не бачив?
— Ніхто.
— Двірник дивиться крізь своє віконце, хто йде, а тоді виповзає, мов та гадюка, й скрадається в капцях за людиною, щоб вистежити, куди йдуть і до кого. Хоча він слугує в мене, бо це мій будинок — як ти знаєш, будинок іще досі мій, — то хіба ж я наважуся вигнати його? Бо було б іще гірше. Тож я й терплю, що він зраджує мене й моїх пожильців. За це його ще й відзначають. А я ще ношуся з ним, наче з тою писанкою. Падлюча душа!
Замкнувши двері, він зачинив вікно в передпокої, а тоді всі вікна у великій кімнаті, до якої ми ввійшли. Це була кімната господаря з фотелями, письмовим столом та невеликою бібліотекою. Стіни — голі, на підлозі — дешеві ганчіркові килимки. Він зазирнув під фотелі й запропонував мені сісти, потім обнишпорив усі закутки, а тоді пішов дати лад у інших покоях, тобто пересвідчитися, що там справді нікого немає. Повернувшися, він кинув подушку на телефон, щоби, мовляв, ніхто не підслухав нашої розмови, бо є такий прилад, який запише кожне слово, а тоді матимеш нічну — обов'язково нічну — гостину, якої повік не забудеш. Оті нічні гості обнишпорять геть усі груби, комини, шухляди, кишені, розпорють хутра, зазирнуть під килими, залізуть, наче ті таргани, в усі шпарини, перетрусять твої книжки, обстежать оправи, оглянуть старі капці, черевики, вази, познімають картини, оглянуть дзиґарі, знімуть циферблат, візьмуть твого кишенькювого годинника й шукатимуть під віком…
— Вони примусили мене навіть рота роззявити — може, там є пережована листівка, — вийняли мені вату з вух, — невесело посміхнувся Мальвік. — Навіть любовні листи двадцятирічної давності взяли як підозрілий матеріал, щоправда, разом з лантухом борошна, двома кілограмами цукру, двадцятьма пачками чаю, чотирма крашанками, грудкою масла й трьома плитками шоколаду — як "недозволені запаси харчів". На додачу, зрозуміло, прихопили й мене. "Ви завинили нам візит", — реготалися вони цинічно. Довго мене там тримали… Чи не ховає хто в будинку чого-небудь підозрілого, а зокрема ті, за ким стежать, ким цікавиться певна установа?.. А ти ж знаєш, що, крім будинку, я нічого не маю. Цей будинок — усі мої статки, на які я живу…
— Ага, то ось у чім причина твого страху, — збагнув я.
— Тепер ти вже розумієш мою обережність. Коли я в чомусь завиню, то стану політичним авантюрником і муситиму піти з торбами. Бо й так мені ставлять на карб моє минуле.
Мальвік похилив голову й стис пальцями скроні.
— Нема вже, друже мій, приватного життя, — заквилив він. — Люди не належать собі, ніде й ніколи. Завжди й повсюди вони належать суспільству, разом з усім своїм маєтком. Узагалі немає вже приватного життя, в якому засвітився б вогник радості, щирості, дружби, безпеки, немає ані хвилини волі, яку ти міг би прожити на свій власний смак. Ти не знаєш, чи дообідаєш спокійно, чи матимеш змогу дочитати до кінця приємну тобі книжку (а раптом вона небезпечна), чи не шкідлива твоя нотатка в твоєму блокноті, бо можуть прийти, знайти блокнот — і матимеш лихо.