Ліс дітей

Тудор Аргезі


Переклад: Володимир П'янов

За те, що ти добре поводився, я дотримаю слова й розповім про ліс, де я в дитинстві цілими днями грався. Ти знаєш, що це таке — ліс. Ти йдеш угору чи вниз, вперед чи назад, ліворуч чи праворуч, і скрізь — тільки дерева. Таким був і мій ліс, з тією лише відміною, що дерева не вростали корінням у землю, а ходили сюди-туди, туди— сюди і ніщо їх не тримало. Іноді, коли я йшов лісом, він стояв на одному місці, коли повертався — його вже не було, а наступного дня він знову опинявся там само.

Не знаю, чому той незвичайний ліс рухався. Може, через те, що в селах, які оточували ліс з усіх боків, було багато дітей, і дерева перейняли від них грайливість.

Іноді ми по десятеро, по п'ятнадцятеро залазили на одне дерево і воно мандрувало з нами, як віз, запряжений волами; воно гуляло з нами по всьому лісі й поверталося на те місце, де ми на нього вилізли. Потім його гілля робилося м'якеньким, опускало нас донизу, ми кланялись йому, воно махало нам верхів'ям, ніби казало: "Спасибі вам". А бували дерева й злодіями. Вони заходили в людські садки й крали спілі яблука та груші. Якщо ти побачиш ялинку з фруктовими плодами на ній, то так і знай, що перед тобою злодій. Коли діти вилазили на дерево, воно трохи тремтіло — і вони всі накрадені в чужих садках фрукти дарували йому.

У тих краях жила тоді бабуся з рудими косами, вона чаклувала й заворожувала ліс дітей, примушувала дерева ходити в шеренгах, мов тополі, або вишиковуватися одне за одним обабіч шляху. А якщо баба хотіла налякати людину й вигнати її з хати, щоб там поселився хтось інший, то посилала п'ять старих смерек. Вони брали собі на гілля сов та зозуль і ставали коло воріт тієї хати. Деякі дерева виходили з лісу разом з місяцем, бо, коли дерева починали ходити, місяць заплутувався в їхньому гіллі.

Ось скажи мені, хіба ти не злякався б, аби, прокинувшись одного ранку, наткнувся перед порогом на чотири дзвіниці чи на церкву, які вночі виросли з-під землі?

Щодо смерек, то в них і голос якийсь дивний, вони свистять так, ніби в їхній гущавині звучить дзвін, іноді наче розмірено цокає величезний годинник і відбиває час. Гілля вони розпускають, мов коси на плечах, і десь там, аж на маківці гір, щось гомонять у високості мовою вітру, мовою, що несе у вічність тайни землі.

У моєму лісі жило повно істот з рогами або тільки з копитами, з лапами, з пальцями чи з кігтями. Але ті істоти були такі сумирні й лагідні, що дозволяли ловити себе: зубри з широкими лобами, олені з гілками на голові, цапи з костяними кучерями, дикі кабани, підписані двома кулеподібними літерами — альфою та омегою. Ми по півгодини бігали за буйволом, ловили його, а він, повільно відсапуючись, невимовно радів.

Хочеш, щоб я сказав правду? Звірі ті були з тоненького каучуку, ліс — гутаперчевим, і наш ватажок надував їх щосуботи звечора велосипедним насосом, щоб ми мали чим гратися в неділю вранці.