Перше розчарування

Тудор Аргезі


Переклад: Володимир П'янов

Міцу натягнула татові шкіряні рукавиці, взулася в його черевики, а для повноти враження одягла капелюха з крисами, що спадають їй на самісінькі плечі, і ходить по садку. Вона хоче поперелякувати усіх на світі.

— Куди суне оце опудало без голови, з лапами, ніби в пелікана? — цвірінькають горобці і стрибають із землі угору, мов камінчики.

— Що то за горбань іде? — запитливо придивляються гуси.

Котові здається, що це індик так набундючився, а собаки стоять і ледь прислухаються, прищуливши вуха.

Щоб вистава вдалася, тато пустився втікати, мама подалася за ним, а решта всі, хто був удома, поховалися і тремтять від страху. Один лише Баруцу все знає. Він певен, що істота, яка тиняється по двору, нічого не бачить, бо на ній завеликий крислатий капелюх.

— Я знаю, то — Міцу, — повторює він раз у раз.

Але хто йому вірить?

Міцу на довершення до всього взяла ще товстого костура, якого ледве могла втримати в руках.

Кожному, хто хоче підійти до Міцу, хлопчик радить:

— Підкрадись до неї тихесенько і зніми капелюха.

Хоча хлопчик і певен, хто ховається під тим одягом, але йому трохи лячно цієї невідомої істоти в рукавицях.

— Не можу, Баруцу, вона кусається.

— Не кусається, — відповідає Баруцу, але голос його звучить непевно.

— Кусається, б'ється костуром і черевиками, дістає кулаками у тих своїх рукавицях.

— Спра-авді? — дивується Баруцу.

Його впевненість уже зовсім похитнулася. Взагалі-то він бачив, як Міцу взувала татові черевики, як одягала капелюх, як брала палицю. Тоді він знав, що то Міцу, але зараз уже ніби й не знав. Міцу, мабуть, вискочила і з черевиків, і з-під капелюха, а тепер черевики, капелюх і палиця тиняються по подвір'ю самі.

— Тату, я хочу поцілувати тебе! — вимовляє схвильований Баруцу.

Він поспіхом шукає найближчої схованки, а Міцу тим часом дедалі енергійніше входить у роль страховидла. Черевики то витанцьовують, то обережно пересуваються, ніби йдуть назирці за гадюкою, що повзе по землі. Костур іноді виводить опудало з рівноваги і хилить донизу або підкидає вгору. Ось Міцу женеться за свинею з поросятами, а ті прискають з-під її ніг, мов горох. Побачивши, як свині тікають від цього опудала, Баруцу й собі сахнувся.

— Татусю, в мене болять ноги…

Баруцу хоче, щоб його взяли на руки. На батькових плечах йому вже не страшно того карлика з капелюхом на очах, і хлопець полегшено зітхає.

Та настав час його заспокоїти.

— Молодець, Міцу! — заплескали всі, що зібралися тут, в долоні.

Міцу зняла капелюха і вклонилася до землі.

— Ти бачиш, що то була Міцу? Ти не дивися так: то справді Міцу.

— Так? — здивувався зовсім знічено хлопчик.

Успіх Міцу вразив його, він хоче й собі стати опудалом, щоб спробувати, як-то воно бути артистом.

Ми намагаємося пояснити йому, що наслідувати можна тільки один раз, а наслідувати наслідуване—це вже не мистецтво, а посміховисько і воно викличе не захоплення, а обурення.

Проте Баруцу нічого й слухати не хоче. Врешті, ми дозволяємо йому взутися в черевики, одягнути капелюха без крис і натягти рукавиці. Йому образливо, що не він перший придумав переодягнутися, але дуже вже йому хочеться слави.

Без особливого захоплення він піднімає костур, простягає руку догори долонею, ступає вперед… і падає в корито з водою. Капелюх зсунувся з голови, костур випав з рук. Хлопчик приголомшено дивиться на всіх. Побачивши, що ніхто не сміється, Баруцу починає розпачливо плакати.

Батько підіймає його з "купелі" й каже:

— Ти весь забруднився.

— Бо я ще маленький, — полегшено відповідає Баруцу, знайшовши вдалу відповідь.