От і все ворожбитство.
— Браво, батьку, добра відповідь! — сказав Карл IX. — Покажіть цим молодим людям, що вашу бороду і волосся побілив не тільки час, а й мудрість; отже, відішлімо їх говорити про їхні турніри та кохання і зостаньмося удвох розмовляти про наші війни. Добрі радники творять добрих королів, батьку. Ідіть, панове, я маю поговорити з адміралом.
Молоді люди вийшли; попереду король Наварський, позаду герцог де Гіз; але за дверима кожен, віддавши холодний поклон, повернув у свій бік.
Коліньї проводив їх неспокійними очима: щоразу, коли він бачив, як сходяться ці ненависні один одному люди, він боявся, щоб не спалахнула нова якась блискавка. Карл IX зрозумів, про що він думає, підійшов до нього і, взявши під руку, сказав:
— Не турбуйтесь, батьку, я тут, щоб тримати кожного в покорі та пошані. Я дійсний король з того часу, як мати моя вже не королева, а вона не королева з того часу, як Коліньї мій батько.
— О, сір, — сказав адмірал, — королева Катерина...
— Химерна жінка. При ній мир неможливий. Італійські католики скажені і тільки й мріють, що про нищення. Я, навпаки, хочу не тільки всіх умиротворити, але й надати сили протестантам. Ті інші надто розпусні, батьку, вони скандалізують мене своїми любовними походінками та недоброзвичайністю. Хочеш, щоб я говорив з тобою по правді? — вів далі Карл IX ще щиріше. — Я не вірю нікому з тих, що навколо мене, крім нових моїх друзів! Честолюбство Таванна мені підозріле. В'єльвіль любить тільки добре вино і ладен зрадити короля за бочку мальвазії. Монморансі думає тільки про полювання і весь свій час проводить серед хортів та соколів. Граф де Ретц іспанець, Гізи — лотарінгці. Гадаю, прости господи, що у Франції тільки й є добрих французів, що я, мій зять та ти. Але я прикутий до трону і не можу командувати арміями. Найбільше, якщо мені дадуть пополювати досхочу в Сен-Жермені та в Рамбульє. Мій зять Наварський надто молодий і недосвідчений. Крім того, здається мені, він в усьому подібний до батька свого Антуана, якого завжди зводили жінки. Тільки ти, батьку, відважний, як Юлій Цезар, і мудрий, як Платон. Отже, сказати по правді, я не знаю, що мені робити: чи залишити тебе тут, як радника, чи послати туди, як полководця. Якщо ти станеш моїм радником, хто буде командувати? Якщо ти будеш командувати, хто мене радитиме?
— Сір, — сказав Коліньї, — попереду треба здобути перемогу, а по перемозі прийде черга й на раду.
— Така твоя думка, батьку? Ну, хай так! Усе буде, як ти хотітимеш. У понеділок ти рушиш до Фландрії, а я в Амбуаз.
— Ваша величність покидаєте Париж?
— Так. Я втомився від усього цього шуму та всіх цих свят. Я не людина дії, я мрійник. Я родився не королем, я родився поетом. Ти утвориш щось ніби раду, і вона правитиме, поки ти будеш на війні; і, аби тільки в ній не було моєї матері, усе буде добре. А я вже попередив Ронсара[12], щоб він приїхав до мене, і там, далеко від шуму, далеко від світу, далеко від лихих людей, під тінню наших великих лісів, на березі річки, під гомін струмочків ми розмовлятимемо про діла божі, що тільки й можуть бути відпочинком від діл людських. От послухай вірші, якими я закликаю його до себе; я склав їх сьогодні вранці.
Коліньї усміхнувся. Карл IX поклав руку на свій жовтий та лискучий, мов з слонової кості, лоб і проказав співучим голосом, ніби якусь пісню:
Ронсар, як ти мене не бачиш, знаю я —
Великого свого забув ти короля,
Та не забудь, що я поезії учуся,
Над віршами щодня з захопленням труджуся,
І хочу я тобі писання це послать,
Твій фантастичний дух захоплення піднять.
Не бався клопотом в своєму господарстві,
Не час на заходи в садка зеленім царстві;
Іди за королем, що любить більше всіх
Тебе за вірші ті, що ти складаєш їх,
І знай, що коли ти не будеш в Амбуазі,
Постане сварка в нас велика в тому разі.
— Браво, сір, браво! — сказав Коліньї. — Я більше тямлю у військових справах, ніж у поезії, але мені здається, що вірші ці варті найкращих віршів, утворених Ронсаром, Дора і самим канцлером Франції Мішелем де л'Опіталем.
— Ах, батьку, — скрикнув Карл IX, — коли б це було так! Звання поета я добиваюся найбільше в світі; і, як я сказав кілька днів тому моєму вчителеві поезії:
Хай гніваються всі, а вміння віршувать
Ціную вище я від вміння царювать:
Обох нас осява вінців блискучих слава.
Та я беру вінці, ти ж роздаєш ласкаво;
Твій дух палає сам у сяйві надземнім,
Лиш велич короля відблискує в моїм;
Коли б рівнять могла з богами нас шаноба,
Ронсар — їх любленець, я ж — тільки їх подоба;
Та ліра, де бринять акорди струн дзвінких,
Скоряє дух людей, я ж — тільки тіло їх;
Володарем вони навік тебе зробили
Там, де могутніший тиран не має сили.
— Сір, — сказав Коліньї, — я знаю, що ваша величність у зв'язку з музами, але не знав, що ви утворили з них свою головну раду.
— Після тебе, батьку, після тебе; і от для того, щоб мені не заважали в моїх зносинах з ними, я й хочу поставити тебе на чолі всіх справ. Слухай, зараз мені треба скласти відповідь на мадригал, надісланий мені моїм великим і дорогим поетом... Отже, я не можу дати тобі зараз паперів, які ввели б тебе в курс великого питання, що роз'єднує Філіппа II і мене. Крім того, є ще ніби план кампанії, складений моїми міністрами. Я розшукаю тобі усе це, а ти забереш завтра вранці.
— О котрій годині, сір?
— О десятій годині; і якщо я, може, буду зайнятий віршами, якщо я зачинюся в своєму кабінеті... ну, ти увійдеш і візьмеш всі папери, ти їх знайдеш отут на столі, в цьому червоному портфелі; колір б'є в очі, і ти не помилишся; а я піду писати Ронсару.
— До побачення, сір.
— До побачення, батьку.
— Руку вашу?
— Що ти кажеш, руку? В обіймах моїх, на серці моєму, тут твоє місце. Іди до мене, старий мій вояко, іди.
І Карл IX, пригорнувши до себе Коліньї, що схилився перед ним, доторкнувся устами до його сивого волосся.
Адмірал вийшов, утираючи сльозу.
Карл IX проводив його очима, поки міг бачити, дослухався до ходи, поки міг чути; потім, коли той зник і все стихло, він схилив, за звичкою, голову до плеча і повільним кроком пішов до свого збройового кабінету.
Цей кабінет був улюбленим покоєм короля; тут він вчився фехтування у Помпея[13] і поезії у Ронсара. Тут зібрана була велика колекція нападної і оборонної зброї, найкращої, яку можна було знайти. Отже, усі стіни були пообвішувані сокирами, щитами, списами, алебардами[14], пістолетами та мушкетонами[15], і того самого дня один славетний зброяр приніс йому чудову аркебузу[16], на дулі якої вибиті були сріблом чотири рядки, складені самим королем-поетом:
Щоб віру рятувати, я
І влучний і доладний;
На тих, хто ворог короля, —
І влучний і нещадний.
Карл IX, як ми сказали, увійшов до цього кабінету і, перш ніж зачинити головний вхід, яким увійшов туди, підняв килим, що маскував коридорчик до другої кімнати, де якась жінка навколішках перед надоєм молилася богу.
Рухався король тихо, кроки його, приглушені килимом, були такі нечутні, як кроки привиду, отже жінка, що стояла навколішках, не озирнулась і не перестала молитись. Карл з хвилину постояв, замислено дивлячись на неї.
Це була жінка років тридцяти чотирьох-п'яти, і сувору красу її підкреслювало вбрання селянки з околиць Ко. На ній був високий чепець — модний убор при французькому дворі за часів королеви Ізабелли Баварської; червоний корсаж її весь був вишитий золотом, як тепер корсажі у селянок з Неттуно та Сори. Приміщення, де жила вона вже двадцять років, було суміжне з опочивальнею короля і являло собою якусь дивовижну мішанину елегантності і сільської простоти. В приміщенні цьому палац був перетворений на сільську хату майже в такій мірі, як сільська хата на палац. Отже, кімната ця була ніби щось середнє між простим житлом селянки і розкішним покоєм великої дами. Справді, налой, перед яким стояла вона навколішках, зроблений був з дуба, оздобленого чудовою різьбою, і покритий бархатом з золотою бахромою, біблія ж (жінка ця належала до реформаторської віри), з якої вона читала свої молитви, була однією з тих старих, напівподертих книг, які можна знайти в більшості вбогих хатин.
І все тут відповідало цьому налоєві і цій біблії.
— Гей, Мадлен! — сказав король.
На цей фамільярний поклик жінка, усміхаючись, підвела голову і потім, встаючи, сказала:
— А, це ти, сину!
— Так, мамко, іди сюди.
Карл IX опустив портьєру і сів на ручку фотеля[17]. Мамка увійшла.
— Чого тобі, Шарло? — сказала вона.
— Іди сюди і говори тихенько.
Мамка підійшла з фамільярністю, що природно походить від тієї материнської ніжності, яку почуває жінка до дитини, вигодованої її молоком, але якій тогочасні памфлети приписували далеко не таке чисте походження.
— Ось я, — сказала вона, — говори.
— Чоловік, якого я звелів покликати, тут?
— Уже з півгодини.
Карл устав, підійшов до вікна, подивився, чи не підглядає хто, підійшов до дверей, прислухався, чи хто не підслухує, здув порох із своїх збройних трофеїв, полащив великого хорта, що ходив за ним крок за кроком, зупиняючись, коли зупинявся пан, ідучи, коли той рушав з місця, потім звернувся до мамки:
— Добре, мамко, скажи йому, хай увійде.
Жінка вийшла тим самим ходом, яким увійшла, а король сперся на стіл, де розкладена була всяка зброя.
Тільки став він там, як портьєра піднялася знов, і увійшов той, кого він чекав.
Це був чоловік років сорока, з очима сірими і лукавими, з носом, схожим на дзьоб сови, з випнутими широкими вилицями; обличчя його силкувалося виявити пошану, але він міг видавити на блідих від переляку губах тільки лицемірну усмішку.
Карл тихенько поклав поза спиною руку на голівку нововинайденого пістолета, що стріляв не за допомогою ґноту, а від удару сталевого коліщатка об кремінь, і подивився своїм тьмяним оком на нову особу, яку ми вивели на сцену; розглядаючи її, він дуже вірно і навіть надзвичайно мелодично висвистував одну з улюблених своїх мисливських пісеньок.
Помовчавши кілька секунд, під час яких обличчя у невідомого набирало чимраз гидкішого виразу, король сказав:
— Це вас звати Франсуа де Лув'є-Морвель?
— Так, сір.
— Командир петардників?
— Так, сір.
— Я побажав вас бачити.
Морвель уклонився.
— Ви знаєте, — казав Карл далі, підкреслюючи кожне слово, — що я однаково люблю всіх моїх підданих.
— Я знаю, — пролепетав Морвель, — що ваша величність — батько свого народу.
— І що гугеноти й католики однаково мої діти.
Морвель стояв мовчки; але тремтіння, що струшувало все його тіло, стало помітне проникливому оку короля, хоч той, до кого він звертався, був майже не видний у тіні.
— Це вам не до вподоби, — вів далі король, — адже ви провадили запеклу війну з гугенотами?
Морвель упав навколішки.
— Сір, — лопотів він, — знайте...
— Я знаю, — провадив Карл IX, пронизуючи Морвеля поглядом, що з тьмяного ставав майже вогненним, — знаю, що ви мали велике бажання вбити при Монконтурі пана адмірала, який щойно вийшов звідси; знаю, що ви не влучили і пішли тоді до армії герцога д'Анжу, брата нашого; знаю, що ви вдруге пішли до принців і стали на службу в загоні пана де Муї де Сен-Фаля...
— О, сір!
— Відважного пікардійського дворянина!
— Сір, сір, змилуйтесь!
— То був достойний офіцер, — казав далі Карл IX, і в міру того, як він говорив, на обличчі його поставав вираз майже дикої жорстокості, — він прийняв вас як сина, дав притулок, зодягнув, нагодував.
Морвель розпачливо зітхнув.
— Ви називали його, здається, батьком, — продовжував невблаганно король, — і вас єднала ніжна дружба з сином його, молодим де Муї?
Морвель, стоячи на колінах, схилявся щораз нижче, роздавлений словами Карла ЇХ, що стояв холодний і байдужий, немов статуя, в якої лише уста виявляють життя.
— До речі, — вів далі король, — чи не сподівалися ви одержати від пана де Гіза десять тисяч екю за вбивство адмірала?
Убивця, припавши до підлоги, ударив об паркет лобом.
— Щодо пана де Муї, батька вашого, то ви раз проводжали його на рекогносцировку до Шезре.