Переклав з французької Ф. Беркут
Увечір, коли я вернувся з проходу, знайшов на своїм столі між іншими паперами рукопис. Отворив я його й побачив, що до нього прикладена така замітка:
"Пане! Коли Ви читатимете ці сторінки, зникне навіки той, хто їх писав. Не залишу нічого, тільки цей рукопис, який Вам дарую: зробіть з ним, що схочете..."
Заголовок звучав: "Неймовірна подія". Не знаю, чи тільки тому, що надходила вже ніч, а вже перше речення здивувало мене, коли читав: "Історія мертвого, описана ним самим".
Одного грудневого вечора сиділо нас троє в робітні знаного маляра. Надворі було холодно, й дощ одноманітно стукав до шиб вікна. Робітня була простора, слабо освітлена світлом печі, довкола якої ми сиділи. Хоча ми були молоді й веселі, розмова прибирала настрій цього сумного вечора, бо веселі слова скоро вичерпалися. Один з нас весь час мішав синє полум'я пуншу, що кидало на всі предмети фантастичне світло. Постаті на образах мадонни і вакханки неначе б рухались і танцювали по стінах, у зеленавій мішанині мертвотних сильвет.
Велика зала, прикрашена творами маляра, просякла його снами, прибирала на себе в темноті особливий вигляд. Кожний раз, коли впала срібна ложечка до посудини, повної горючого течива, предмети зазначувалися на стінах незнаними формами й чудними барвами; від старих пророків з білими бородами аж до карикатур, від яких аж кипіло на стінах робітні, які подобали на рої демонів, що їх бачимо, можливо, тільки у снах. Запримічую, що кожний раз, коли ми поглянули на себе, здавалися нам наші обличчя зеленаво-сірі, очі непорушні, що світили, наче вуглики, уста бліді, обличчя вихудлі.
Однак найстрашніша була гіпсова маска недавно умерлого приятеля, завішена біля вікна, освітлена тільки відблиском пуншу, що додавав її фізіономії особливого усміху.
Певно кожний піддався раз колись враженню великих зал, просторих і темних, як їх описує Гофман і рисує Рембрандт; можливо, кожний відчув найменше раз в життю той страх без причини, цю стихійну гарячку при погляді на предмет, якому блідий промінь місяця позичає незвичайну й таємну форму. Можливо, кожний находився раз уже у великій, темній кімнаті спільно з приятелем, слухаючи якесь неймовірне оповідання й відчуваючи цей таємничий страх, якому в одну мить можуть покласти край розсвічені лампи, одначе вистерігаємось це зробити; тільки наше бідне серце потребує вражень, хоч уже правдивих або фальшивих.
Цього вечора, як я вже сказав, було нас троє.
Розмова, що не йде ніколи прямою дорогою, перейшла тоді усіма фазами наших молодих думок. То легка, неначе дим наших папіросок, то весела, наче полум'я пуншу, знову темна, наче усміх тієї гіпсової маски. На кінець дійшли ми аж до того, що взагалі не говорили. Ясно було, що перший, хто отворить уста, щоб перервав тишу хоч би й жартом, настрашить і других двох, – так ми були зайняті своїми думками.
– Генриху, – на кінець промовив той, що палив пунш, звертаючися до маляра, – чи ти читав Гофмана?
– Певно, – відповів той.
– Що ти про нього думаєш?
– Думаю, що те все є подиву гідне, тим подиву гідне, що той, що писав, сам вірив у це. Наприклад, я сам знаю, що коли читав його оповідання ввечір, то часто лягав, не заперши книжки і не зважуючися оглянутися.
– Чи ти любуєшся в фантастичній лектурі?
– Дуже.
– А ти? – звернувся до мене.
– І я теж.
– Ну, то я оповім вам фантастичну подію, героєм якої був сам.
– Цього я чекав; оповідай!
Пустив ложечку, щоб вона впала до посудини. Полум'я поволі гасло й ми опинилися в повній темряві, маючи тільки ноги освітлені печею. Почав:
– Це сталося перед роком. Був саме такий сумний вечір, як і тепер, було холодно й падав дощ. Я мав багато пацієнтів і по своїй останній візиті, замість поїхати, як звичайно, на прохід, дав завестися просто додому. Мешкав я в найтихішій вулиці передмістя Сен-Жермен. Був дуже змучений і тому міг спати. Спав я приблизно одну годину, коли чую, що чиясь рука термосить мною.
Я пробудився з першого твердого сну й дивлюся на свого нічного гостя. Це був мій слуга.
– Пане, – сказав, – вставайте скоро, кличуть вас до молодої вмираючої панночки!
– Де мешкає? – питаюся.
– Зараз на другій стороні вулиці, але на вас тут чекають.
Я хутко встав, одягся і пішов за тим, що чекав на мене. Падав дощ як з відра. На щастя, я перейшов тільки вулицею і був уже в домі хорої, що бажала моєї помочі. Вона мешкала у просторім шляхтичівськім домі. Я перейшов величезний двір, потім сходами ввійшов до вестибюлю, де сиділо кілька слуг. Повели мене на другий поверх, де була кімната хорої. Я ввійшов до кімнати.
Це була велика кімната зі старими, з чорного дерева меблями. Я приступив до широкого ліжка і тут побачив між подушками найкращу голову мадонни, яка і Рафаелеви не снилась.
Буйне золоте волосся, що звилось довкола її личка, здавалось мені авреолею ангелів. Очі вона мала закриті, уста піввідкриті. Шия її була біла, наче сніг, а під розчиненим одягом побачив я груди, що, певно, привели б до гріха і св. Антонія, рамена мала такі, як їх Гомер приписує Юноні. Одним словом, ця панночка була образом ангела, а рівночасно поганської богині. Все у ній пригадувало чистоту душі, але і запальність змислів. Могла бути моделею для Пречистої Діви Марії, як і для нагої вакханки, могла привести до гріха святого, або навернути на віру атеїста.
Я забув, пощо я прийшов, дивлячися на неї, неначе на чудо і не находячи жодного порівняння у моїх споминах і снах, коли вона промовила:
– Дуже терплю.
Я побачив, що їй треба тільки пустити трохи крови.
Взяв до руки ланцет, але коли мав діткнутися тієї прегарної руки, я затремтів; все ж переміг лікар над чоловіком. Як тільки я отворив жилу, виплила кров, чиста, неначе корал; вона зімліла. Я не звав нікого, відчуваючи якусь таємну насолоду: мати її життя в своїх руках! Коли я спустив кров, вона отворила очі і почастувала мене одним з тих поглядів, що або спасають, або убивають.
– Дякую, – прошептала, – почуваюсь краще.
Я залишився, неначе прикований на місці, рахуючи удари її серця, зрозумівши, що ще є небо на землі, і то в любові цієї гарної панночки.
Вона тим часом заснула, а я стояв на колінах біля її ліжка, неначе священик перед вівтарем. Алебастрова лампа кидала на кожну річ неясне світло, й мені здавалося, що я гублю змисли. На кінець я зрозумів, що не можу тут стояти навколішки цілу ніч, тим-то тихо покинув кімнату, щоб її не збудити. У вестибюлі я видав накази слугам і обіцяв, що завтра знову прийду.
Аж до рана перебував я в думках про неї, й ще не надійшов ранок, як я вже був до смерти закоханий у неї. Але вранці почав передумувати, яка пропасть ділить мене, бідного лікаря, від неї. Тому я очікував нетерпеливо хвилини, коли знову можу піти до неї. На кінець ця хвилина надійшла.
Завели мене до розкішного рококового салонику, де вона сама сиділа і читала. Довгий жупан з чорного оксамиту закривав її цілу, крім голови й рук. Привітала мене усміхом і сказала, щоб я сів біля неї.
– Так рано вставати, пані! – сказав я. – Які ви необережні!
– Ні, почуваюсь досить сильною, спала я дуже добре, і взагалі я не була хора.
– Прецінь ви сказали, що терпите, – я відповів дуже здивований.
– Так, але тільки душею, а не тілом.
– Чи, може, ви сумуєте за чимось, пані?
– На щастя, Бог також лікар, а його універсальний лік – це забуття.
– Однак є болі, які убивають.
– Ну, чи смерть не є рівночасно й забуттям? Одно – смерть тіла, друге – смерть душі.
– Але ви, пані, могли б мати жаль? Ви стоїте надто високо, щоб жаль міг діткнутися до вас, а весь біль мусить оминути вас, наче хмари, що пливуть під Божою ногою; для нас буря, для вас радість.
– Помиляєтесь, – відповіла сухо, – а це свідчить, що ціла ваша наука стоїть безрадно тут, перед серцем.
Ми цілковито замовкли.
– Докторе; – запиталась знову, збудившись зі свого мріяння, – чи вже скоро зможу танцювати?
– Так, пані, – відповів я, дивуючись її питанням.
– Мушу влаштувати вже давно заповіджений бал; прийдете й ви, що ж? Ви, певно, дивуєтесь моєму смуткови, про який я вдень мрію і який взагалі не боронить мені танцювати вночі. Гляньте, є болі, яких ховаємо на дні серця, щоб світ не довідався про них; є муки, яких маскуємо усмішкою, щоб ніхто їх не вгадав; хочу хоронити для себе свій біль так, як інші скривають своє щастя. Той світ, що заздрить мені, не сміє довідатись, що я нещаслива. Тому танцюю, готова плакати, але плакати на самоті.
Подала мені руку з невимовно ніжним поглядом:
– До скорого побачення!
Підняв я її руку до своїх уст і відійшов.
До своєї кімнати вернувся я неначе п'яний.
Зі своїх вікон бачив я її вікна, але хоча глядів на них цілий день, вони залишилась все темні та мовчазні. Завдяки цій панночці я забував за все, не спав і не їв; увечір я дістав гарячку, рано – делірію, а на другий вечір я був мертвий.
– Мертвий!? – крикнули всі.
– Так, мертвий, наче цей Фабіан, якого маску ось там бачите.
Я не знав і не відчував нічого, крім якогось почуття холоду. Не знаю, як довго був я мертвий, коли почув неясно своє ім'я. З холоду я затремтів, бо не міг говорити. За хвилину голос знову кликав мене; хочу промовити, але мої уста дотикаються матерії, що покривала мене від п'ят до голови. Я таки слабо прошепотів:
– Хто мене кличе?
– Я, – була відповідь.
– Хто?
– Я! – і голос замовкнув, неначе пропав би у вітрі й здавався тільки шумом сухого листя.
По третє дійшло до мого слуху моє ім'я, але тепер летить від галузки на галузку, аж весь цвинтар озивався його відголосом, і чую шум крил, неначе б моє ім'я, сказане в цій мертвій тишині, виполошило цілі стада нічних птахів. Мої руки, підняті таємничою силою, доторкнулися до мого обличчя. Відкидаю матерію, що закривала мене, й дивлюся. Мені здається, що пробуджуюся з довго сну, і аж мороз по спині побіг. Жах, який я відчув, розглянувшись довкола, не забуду ніколи.
Дерева не мали вже листя, й голі галузки колихались у вітрі, наче кістяки; слабе світло місяця, що продиралося крізь хмари, освітлювало перед мною овид могил. Оглядаюсь і шукаю того, що мене кликав. Сидів недалеко на могилі, стежачи за кожним моїм рухом, ховаючи голову в долонях.
– Хочу пропонувати тобі службу.
– Де я?
– На цвинтарі.
– Хто ви?
– Приятель.
– Лишіть мене, нехай сплю.
– Слухай, – сказав, – пам'ятаєш землю?
– Ні.
– Не жалуєш нічого?
– Ні.
– Як довго вже спиш?
– Не знаю.
– Скажу це тобі.