З французької переклав Леонід Кононович
Частина перша
I. Марсель. Прибуття
Двадцять четвертого лютого 1815 року чатовий Нотр-Дам-де-ля-Гард сповістив про наближення трищоглового корабля "Фараон", що йшов зі Смирни, Трієста й Неаполя.
Як водиться, портовий лоцман одразу ж вирушив із гавані, поминув замок Іф і пристав до корабля поміж мисом Моржіон та островом Ріон.
Відразу, теж-таки як водиться, майданчик форту Сен-Жан наповнився роззявами, бо в Марселі прибуття судна – завжди неабияка подія, надто ж якщо це судно, як ото "Фараон", що збудоване, обладнане, навантажене на корабельнях давньої Фокеї та належить місцевому судновласникові.
Тим часом корабель наближався; він щасливо пройшов протоку, яку вулканічний струс колись витворив між островами Каласарень і Жарос, обігнув Помеґ і наближався під трьома марселями, клівером та контрбізанню, проте так помалу і скорботно, що допитливі, мимохіть відчувши лихо, гадали собі, що ж це могло з ним скоїтися.
Утім, знавці бачили: як щось і сталося, то не із самим кораблем. Адже йшов він, як і належить добре керованому судну: якір наготували кинути, ватербакштаги віддали, а поруч із лоцманом, що готувався попровадити "Фараона" вузьким входом до марсельської гавані, стояв юнак, меткий і кмітливий, він наглядав за кожним порухом корабля і повторював кожну лоцманову команду.
Невиразна тривога, що висіла над юрмою, особливо охопила одного з глядачів, тож він не став чекати, поки корабель увійде в порт – він плигнув у човен і звелів гребти назустріч "Фараонові", із яким і порівнявся навпроти бухти Резерв.
Угледівши того чоловіка, молодий моряк відійшов од лоцмана і, скинувши капелюха, став біля облавка.
То був парубок років вісімнадцяти чи двадцяти, високий, стрункий, із гарними темними очима і чубом, чорним, як вороняче крило; весь його вигляд променів спокоєм і рішучістю, що притаманні людям, котрі змалку звикли боротися з небезпекою.
– Ох, це ви, Дантесе! – гукнув чоловік у човні. – Що сталося? Чому так похмуро у вас на судні?
– Велике лихо, пане Моррелю, – відказав юнак, – велике лихо, надто ж для мене: біля Чівіта-Веккії ми втратили нашого бравого капітана Леклера.
– А вантаж? – хутко запитав господар судна.
– Цілісінький, пане Моррелю, тож, гадаю, тут ви будете задоволені… Але сердешний капітан Леклер…
– Що ж із ним сталося? – полегшено запитав господар. – Що скоїлося з нашим бравим капітаном?
– Він помер.
– Упав за борт?
– Ні, вмер від мозкової лихоманки, у страшенних муках, – відказав Дантес.
І, обернувшись до екіпажу, гукнув:
– Гей! Стояти на місцях! На якір ставати!
Залога послухалася. Відразу ж вісім чи десять матросів, із яких вона складалася, кинулися котрий до шкотів, котрий до брасів, котрий до фалів, котрий до клівер-ніралів, а котрий до гітовів.
Молодий моряк озирнув їх мимохідь і, побачивши, що команда виконується, знову повернувся до співрозмовника.
– А як же скоїлося це лихо? – запитав господар, провадячи обірвану розмову.
– Дуже несподівано. Після довгої розмови з комендантом порту капітан Леклер страшенно збуджений покинув Неаполь; за добу в нього почалася лихоманка; за три дні він був уже мертвий… Ми поховали його як слід, і тепер він покоїться, загорнутий у парусину з ядром коло ніг і ядром у головах, біля острова Джильйо. Ми привезли вдові хрест і шпагу. Треба ж було, – докинув юнак із ненавмисною усмішкою, – треба ж було десять років воювати з англійцями, щоб померти, як усі, в ліжку!
– Нічого не вдієш, Едмоне! – сказав господар судна, що вочевидь дедалі більше заспокоювався. – Усі ми смертні, і треба, щоб старі поступалися місцями молоді, а то все зупинилося б. А оскільки ви кажете, що вантаж…
– Цілісінький, пане Моррелю, головою ручаюся. І, гадаю, ви дешево візьмете, якщо задовольнитеся зиском у двадцять п'ять тисяч франків.
І угледівши, що "Фараон" уже поминув круглу вежу, він гукнув:
– На марси-гітови! Клівер-нірал! На бізань-шкот! Якір до віддачі наготувати!
Наказ виконали майже так само хутко, як на військовому кораблі.
– Шкоти віддати! Вітрила на гітови!
Ледь пролунала остання команда, як вітрила впали, і корабель полинув собі далі, рухаючись лише за інерцією.
– А тепер чи не зволите ви піднятися, пане Моррелю, – сказав Дантес, побачивши нетерплячку судновласника. – Ось і пан Данґляр, ваш рахівник, виходить із каюти. Він сповістить вам усі відомості, яких тільки забажаєте. А мені треба стати на якір і потурбуватися про траурні знаки.
Двічі просити не треба було. Господар судна вчепився за линву, яку кинув йому Дантес, і, виказуючи спритність бувалого моряка, видерся по клямрах, забитих у випуклий борт корабля, а Дантес повернувся на своє колишнє місце, поступаючись розмовою тому, кого він назвав Данґляром, який, вийшовши з каюти, справді прямував назустріч Моррелеві.
То був чолов'яга років двадцяти п'яти чи двадцяти шести, досить похмурий на взір, запобігливий із панами і нестерпний із підлеглими. За це, ще дужче, ніж за титул рахівника, його завжди ненавиділи матроси, залога його настільки ж не любила, наскільки любила Дантеса.
– Отож, пане Моррелю, – сказав Данґляр, – ви вже знаєте про наше лихо?
– Авжеж! Авжеж! Сердешний капітан Леклер! То був добрий і чесний чоловік!
– А головне, пречудовий моряк, що постарів поміж небом і водою, як і належить людині, котрій довірили інтереси такої великої фірми, як "Моррель і син", – відказав Данґляр.
– Мені здається, – сказав судновласник, стежачи поглядом за Дантесом, який обирав місце для стоянки, – не треба бути таким старим моряком, як ви оце кажете, щоб знати свою справу. Ось наш друг Едмон так гарно порається, що йому, як на мене, і не треба нічиїх порад.
– Так, – відказав Данґляр, скоса зиркнувши на Дантеса очима, у яких заяріла ненависть, – так, молодість і самовпевненість. Не встигли у капітана й ноги захолонути, як він узяв на себе оруду, ні з ким не порадившись, і змусив згаяти нас півтора дня біля острова Ельба, замість того, щоб іти просто на Марсель.
– Узявши на себе оруду, – відказав господар судна, – він виконав свій обов'язок як помічник капітана, але втрачати півтора дня біля острова Ельба було недобре, хіба що корабель потребував направи.
– Корабель був цілий і неушкоджений, пане Моррелю, а ті півтора дні згаяв він із чистісінької примхи, задля задоволення зійти на берег, та й годі.
– Дантесе, – сказав господар судна, обернувшись до юнака, – а йдіть-но сюди!
– Вибачте, добродію, – відказав той, – за хвилю я буду до послуг вашої милості.
І, обернувшись до залоги, звелів:
– Опустити якір!
Якір одразу ж опустили, і ланцюг із бряжчанням почав розмотуватися. Дантес залишався на своєму посту, попри присутність лоцмана, поки виконали й цей остатній маневр.
Потім він гукнув:
– Вимпел опустити до половини, стяг зав'язати вузлом, реї перехрестити!
– Ось бачите, – озвався Данґляр, – він уже корчить із себе капітана, слово честі!
– Та він і є капітан, – відказав судновласник.
– Так, але ж його не затвердили ні ви, ні ваш компаньйон, пане Моррелю.
– А чом би це нам не лишити його капітаном? – сказав судновласник. – Щоправда, він замолодий, але начебто відданий справі й дуже досвідчений.
Данґлярове обличчя спохмурніло.
– Перепрошую, пане Моррелю, – сказав Дантес, підходячи, – якір опустили, і я до ваших послуг. Ви начебто гукали мене?
Данґляр відступив на крок.
– Я хотів вас запитати, чому ви заходили на острів Ельба?
– Сам не знаю. Я виконував останню волю капітана Леклера. Перед смертю він звелів мені доправити пакет маршалові Бертрану.
– То ви його бачили, Едмоне?
– Кого?
– Маршала.
– Авжеж.
Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік.
– А як імператор? – жваво запитав він.
– Здоровий, наскільки можу я судити.
– То ви і його бачили?
– Він зайшов до маршала, коли я в нього був.
– І ви балакали з ним?
– Та то він зі мною балакав, – усміхнувшись, відказав Дантес.
– І що він вам казав?
– Запитував про корабель, про час відбуття до Марселя, про наш курс, про вантаж. Гадаю, якби корабель був порожній і належав мені, то він ладен був би придбати його; та я сказав, що лише тримаю місце капітана і що корабель належить торговому дому "Моррель і син". "А, знаю, – сказав імператор, – Моррелі – судновласники з роду в рід, і один Моррель служив у тому самому полку, що і я, коли ми стояли у Валянсі".
– Правда! – з утіхою вигукнув господар судна. – То був Полікар Моррель, мій дядько, що дослужився до капітана. Дантесе, ви скажете моєму дядькові, що імператор згадував про нього, і ви побачите, як старий буркотун заплаче. Ох, – провадив судновласник, приязно ляскаючи молодого моряка по плечу, – ви добре вчинили, Дантесе, що вволили останню волю капітана Леклера й зупинилися біля Ельби; хоч, якщо дізнаються, що ви доправили пакет маршалові й розмовляли з імператором, то вам це може зашкодити.
– А як же це воно може зашкодити мені? – запитав Дантес. – Я навіть не знаю, що було в пакеті, а імператор ставив мені запитання, які поставив би першому-ліпшому зустрічному. Та дозвольте, ось уже прибули карантинні й митні чиновники...
– Ідіть, ідіть, любий мій!
Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр.
– То як? – запитав він. – Пояснив вам Дантес, чому заходив до Порто-Феррайо?
– Авжеж, любий Данґляре.
– Ага, тим ліпше! – відказав той. – Прикро бачити, коли товариш не виконує свого обов'язку.
– Дантес виконав свій обов'язок, і йому нема чого закинути, – заперечив господар судна. – Це капітан Леклер звелів йому зупинитися коло Ельби.
– До речі, про капітана Леклера... він віддав вам його листа?
– Хто?
– Дантес.
– Мені? Ні. Хіба у нього був лист?
– Мені здалося, що, крім пакета, капітан дав йому ще й листа.
– Про який пакет ви кажете, Данґляре?
– Про того, що його Дантес одвіз до Порто-Феррайо.
– А звідки ви знаєте, що Дантес одвозив пакет до Порто-Феррайо?
Данґляр зашарівся.
– Я проходив повз капітанову каюту і бачив, як він оддав Дантесу пакет і листа.
– Він мені нічого не казав, та якщо в нього є лист, то його мені передасть.
Данґляр замислився.
– Якщо так, пане Моррелю, то прошу вас, не кажіть про це Дантесові. Я, либонь, помилився.
Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов.
– То що, любий Дантесе, ви вже вільні? – запитав судновласник.
– Так, пане Моррелю.
– Хутко ж ви закінчили всі справи!
– Авжеж, я вручив митникам списки наших товарів, а з порту надіслали з лоцманом чоловіка, якому я й передав ваші папери.
– То вам тут уже нема чого робити?
Дантес швидко роззирнувся навкруги.
– Нічого, все гаразд, – сказав він.
– То гайда обідати до нас.
– Перепрошую, пане Моррелю, та передовсім я мушу побачитися з батьком.