(Переклав з французької Сергій Буда)
ЧАСТИНА ПЕРША
I. Латина пана де Гіза
У понеділок, у вісімнадцятий день місяця серпня 1572 року, в Луврі було урочисте свято.
Майже завжди такі темні, вікна старого королівського палацу сяяли ясним світлом; звичайно такі безлюдні після того, як на церкві Сен-Жермен-л'Оксер-руа проб'є дев'ять годин, сусідні площі та вулиці повні були народу, хоч була вже північ.
Усе це грізне, тісно здавлене, шумливе стовпище схоже було в пітьмі на похмуре та шумливе море, де кожна хвиля здіймає гуркотливий вал; море те, розлившись по набережній, куди воно вливалося з вулиць Фоссе-Сен-Жермен та Астрюс, билось у своєму припливі об підніжжя луврських мурів, а у відпливі — об підмурок готелю Бурбонів, що підносився насупротив.
Не зважаючи на королівське свято, — а може саме через королівське свято, — було в тому натовпі щось погрозливе, бо народ не мав сумніву, що урочистість, де він присутній як глядач, була тільки прелюдією до іншої, відкладеної на тиждень, а до тієї урочистості він приєднався б охоче і з неї радів би щирим серцем.
Двір святкував шлюб Маргарити де Валуа, дочки короля Генріха II і сестри короля Карла IX, з Генріхом де Бурбоном, королем Наварським. Справді, в той день ранком кардинал де Бурбон поблагословив подружжя на збудованому коло брами собору богоматері помості, додержуючись церемоніалу, звичайного при вінчанні французьких принцес.
Одруження це здивувало всіх, а декого, хто бачив ясніше від інших, примусило задуматись; мало зрозумілим було зближення двох партій — протестантської та католицької, що з такою ненавистю ставились тоді одна до одної; усі питалися себе, як молодий принц де Конде міг би простити герцогові д'Анжу, братові короля, смерть батька, свого, вбитого Монтеск'ю в Жарнаку. Питалися, як молодий герцог де Гіз міг би простити адміралові де Коліньї смерть свого батька, вбитого Польтро де Мере в Орлеані. Більше того: Жанна Наварська, мужня жінка поганого Антуана де Бурбона, що підготувала синові своєму Генріху шлюб з дочкою короля, вмерла лише два місяці тому, і про наглу смерть її ходили непевні поголоски. Скрізь говорили тихенько, а як де, то й зовсім голосно, що Жанна дізналася про якусь страшну таємницю, і що Катерина де Медічі, боячись розкриття тієї таємниці, отруїла її напахченими рукавичками, а продав їй ті рукавички один флорентієць, на ймення Рене, чоловік досвідчений у таких справах. Поширенню та ствердженню поголоски сприяло ще й те, що по смерті тієї великої королеви, на вимогу сина її, двом медикам, з яких один був славнозвісний Амбруаз Паре, доручено було зробити розтин та дослідження її тіла, але не мозку. Тим часом, коли Жанну Наварську отруєно було через нюх, то саме мозок, єдина частина тіла, виключена з дослідження, і мусив подати сліди злочинства. Кажемо — злочинства, бо ніхто не мав сумніву, що тут було злочинство.
І це не все: король Карл з особливою наполегливістю, мало не впертістю, обстоював цей шлюб, що не тільки відновляв спокій в його державі, а й притягав у Париж проводирів французьких гугенотів. Заручені належали до різних віросповідань: вона — до віри католицької, він — до реформатської, — отже доводилося звернутись по дозвіл на шлюб до Григорія XIII, що посідав тоді папський престол у Римі. Дозвіл спізнився, і затримка ця дуже турбувала покійну королеву Наварську; раз вона висловила Карлу IX свої побоювання, що дозволу зовсім не буде, і король відповів на це:
— Не турбуйтесь, люба тітко, я шаную вас більше, ніж папу, а сестру мою люблю більше, ніж боюсь його. Я не гугенот, але й не дурень, і коли б папа почав крутити, я сам візьму Марго за руку і поведу її вінчатися з вашим сином протестантським обрядом.
Слова ці розійшлися з Лувра по всьому місту і були радісно зустрінуті гугенотами, але примусили дуже замислитись католиків, що питались нишком, чи король зраджує їх справді, а чи тільки грає якусь комедію, яка одного доброго ранку або вечора може розв'язатись зовсім несподівано.
Надто ж незрозумілим здавалось поводження Карла IX з адміралом де Коліньї, що вже п'ять чи шість років провадив запеклу війну з королем: король, який призначив попереду за його голову півтораста тисяч екю[1] золотом, тепер присягався тільки ним, звучи його батьком і голосно об'являючи, що одному йому тільки доручатиме від цього часу головний провід у війні; і з цього приводу сама Катерина де Медічі, що досі направляла вчинки, волю і навіть бажання молодого принца, почала, здавалось, непокоїтись цілком серйозно, і не без підстави, бо якось, під щиру хвилину, Карл IX сказав адміралові про війну у Фландрії:
— У цій справі, батьку, є ще одно, до чого треба поставитись з великою обережністю: треба, щоб королева-мати, що любить, як ви знаєте, скрізь стромляти свого носа, нічого не знала про справу; треба держати справу в такому секреті від неї, щоб вона не бачила нічого, бо, я знаю, вона така химерна, що все попсує нам.
Та Коліньї, хоч і який мудрий та досвідчений був, не зміг удержати в секреті такої повної довіри, і хоч прибув до Парижа повний підозри, хоч при виїзді з Шатільйона якась селянка кинулась йому в ноги з криком: "О, пане, добрий наш господарю, не їздіть до Парижа, бо коли ви поїдете туди, загинете і ви і всі, що поїдуть з вами", — проте підозри помалу згасли в серці його і в серці зятя його Теліньї, до якого король теж виявляв ознаки великої приязні, називаючи його братом, як адмірала звав батьком, та кажучи йому "ти", як робив він з найкращими своїми друзями.
Гугеноти, крім кількох похмурих та недовірливих з природи, зовсім заспокоїлись: смерть королеви Наварської пояснили плевритом, і просторі зали Лувра сповнились цими бравими протестантами, яким одруження юного вождя їх Генріха обіцяло зовсім несподіваний поворот фортуни. Адмірал де Коліньї, де Ла Рошфуко, принц де Конде-син, Теліньї, усі зрештою проводирі партії тріумфували, бачачи всесильними в Луврі і так гостинно прийнятими в Парижі тих, кого за три місяці перед тим король Карл і королева Катерина з радістю звеліли б повісити на шибеницях вищих, ніж шибениці для вбивць. Тільки маршала де Монморансі даремно було б шукати серед його братів, бо ніякі обіцянки не могли спокусити його; ніякі зовнішні вияви не могли його піддурити, і він залишавсь у своєму замку в Іль-Адані, виправдуючи відсутність свою горем, що й досі ще почуває по смерті батька свого, коннетабля Анни де Монморансі, вбитого з пістолета Робертом Стюартом у бою при Сен-Дені. Але подія ця сталася більше як три роки тому, а чулість за тих часів була не дуже модною чеснотою, тому в таке надмірно довге горе вірив лише той, хто дуже хотів вірити.
Взагалі, все доводило, що маршал де Монморансі помиляється; король, королева, герцог д'Анжу і герцог д'Алансон вітали гостей, що зібралися на свято, якнайгостинніше.
Герцог д'Анжу приймав від самих гугенотів цілком заслужені компліменти з приводу боїв при Жарнаку та Монконтурі, які він виграв, не мавши ще вісімнадцяти років, цебто молодший, ніж Цезар[2] та Александр[3], до яких його рівняли, зовсім слушно ставлячи переможців при Іссі[4] та Фарсалі[5] нижче від нього; герцог д'Алансон поглядав на все те своїми ласкавими і лукавими очима; королева Катерина сяяла радістю і, вся аж солодка від люб'язності, говорила компліменти принцові Генріху де Конде з приводу недавнього його одруження з Марією де Клев; нарешті, самі де Гізи усміхалися до запеклих ворогів їхнього дому, а герцог Майнцький розмовляв з паном де Таванном та адміралом про близьку війну з Філіппом II, питання про яку стояло тепер гостріше, ніж будь-коли досі.
В юрбі гостей походжав туди й сюди, трохи схиливши голову та ловлячи вухом усякі окремі слова, молодий дев'ятнадцятилітній чоловік, з гострим поглядом, коротко вистриженим волоссям, густими бровами, закарлюченим, як орлячий дзюб, носом, з лукавою усмішкою на устах, з усами й бородою, що тільки пробивались. Молодий той чоловік, що визначився поки що тільки в бою при Арне-ле-Дюк, де він відважно йшов назустріч небезпеці, і що вислухував тепер компліменти за компліментами, був улюблений учень де Коліньї і герой дня; три місяці перед тим, коли ще жива була його мати, його називали принцом Беарнським; тепер його звали королем Наварським, сподіваючись, що назвуть Генріхом IV.
Час від часу темна хмара швидко пробігала по його чолі; він, певне, згадував, що два місяці тільки, як умерла його мати, і менше, ніж інший хто, сумнівався він, що вмерла вона від отрути. Але хмара та пробігала й зникала, як бистроплинна тінь, бо ті, що розмовляли з ним, ті, що вітали його, ті, що черкалися об нього ліктями, були саме вбивці мужньої Жанни д'Альбре.
За кілька кроків від короля Наварського, майже такий само задуманий, такий само заклопотаний, як і він, але удаючи веселого й відвертого, молодий герцог де Гіз розмовляв з Теліньї. Щасливіший від беарнця, він у двадцять два роки майже зрівнявся славою з батьком своїм, великим Франсуа де Гізом. То був елегантний вельможа, високий на зріст, з поглядом гордим та гоноровитим, наділений тією природною величністю, яка примушувала говорити, коли він проходив, що всі інші принци здаються при ньому юрбою простолюду. Хоч був він ще молодий, католики вважали його за голову своєї партії, як гугеноти вважали за свого голову юного Генріха Наварського, портрет якого ми щойно змалювали. Герцог де Гіз носив попереду титул принца де Жуанвіль і вперше відзначився під час облоги Орлеана під проводом його батька, що вмер на його руках, указавши йому на адмірала Коліньї, як на свого вбивцю. Тоді молодий герцог, як Аннібал, склав урочисту присягу: помститися за смерть свого батька на адміралові та його родині і переслідувати тих, що були однієї з адміралом віри, без відпочинку і перестанку, пообіцявши богові бути його ангелом-губителем на землі аж до того дня, поки буде знищено останнього єретика. Тому не без глибокого подиву дивились, як принц цей, такий вірний звичайно в своєму слові, простягає руку тим, кого заприсягся мати за довічних своїх ворогів, і запросто розмовляє з зятем того, чию смерть пообіцяв батькові своєму при його смерті.
Проте, як ми вже сказали, вечір цей був вечором подій дивовижних.
Справді, при знанні майбутнього, якого, на щастя, бракує людям, при здібності читати в серцях, яка, на нещастя, належить лише богові, привілейований спостерігач, якому довелося б бути присутнім на цьому святі, був би втішений, певне, цікавим тим видовищем, яке подають літописи сумної людської комедії.
Але спостерігач цей, якого не було на внутрішніх галереях Лувра, не переставав дивитися з вулиць палючим поглядом та ревти погрозливим голосом: тим спостерігачем був народ, що з загостреним ненавистю інстинктом слідкував здалека за тінями непримиренних ворогів своїх і з'ясовував собі враження від них, наскільки може це зробити цікавий перед вікнами наглухо зачиненої бальної зали.