Навпаки, ви завжди доводили мене до відчаю.
— А тепер ви доводите мене, монсеньйор! — відповіла пані де Сов.
— Як саме?
— Звичайно, бо сьогодні ви одружуєтесь з іншою.
— Ах, я одружуюся з нею тому, що ви не кохаєте мене!
— Коли б я кохала вас, сір, я мусила б умерти через годину.
— Через годину! Що хочете ви сказати, і від чого вмерти?
— Від ревнощів... бо через годину королева Наварська відішле своїх дам, а ваша величність своїх дворян.
— То справді ця думка турбує вас, моя люба?
— Я не кажу цього. Я кажу, що коли б я кохала вас, вона страшенно турбувала б мене.
— Ну, от! — скрикнув Генріх, повний радості, що почув це признання, перше, яке мав він. — А що коли б король Наварський не відіслав цієї ночі своїх дворян?
— Сір, — вказала пані де Сов, дивлячись на короля з зачудуванням, цього разу цілком щирим, — ви говорите про щось неможливе і зовсім неймовірне.
— Що ж треба зробити, щоб ви повірили?
— Треба дати мені доказ, а доказу ви не можете дати.
— Добре, баронесо, добре. Присягаюся святим Генріхом, я дам його вам, — скрикнув король, пожираючи молоду жінку очима, що палали коханням.
— О, ваша величність! — промурмотіла прекрасна Шарлотта, стишуючи голос і спускаючи очі. — Я не розумію... ні, ні, не може бути, щоб ви зреклися щастя, яке чекає вас.
— В цій залі, кохана моя, чотири Генріхи, — відповів король: — Генріх Французький, Генріх де Конде, Генріх де Гіз, але Генріх Наварський тільки один.
— І що ж?
— А от що. Якщо цей Генріх Наварський буде з вами усю цю ніч...
— Усю цю ніч?
— Так; чи будете ви певні, що він не буде з іншою?
— Ах, коли б ви зробили це, сір! — скрикнула і собі пані де Сов.
— Слово дворянина, я зроблю це.
Пані де Сов підвела великі свої очі, вогкі від жагучих обіцянок, і усміхалася до короля, серце якого сповнилося п'яною радістю.
— Ну, — сказав Генріх, — що скажете ви на це?
— О, — відповіла Шарлотта, — я скажу, що ваша величність справді кохаєте мене.
— Чорт візьми! Ви скажете це, бо воно й справді так, баронесо!
— Але як це зробити? — прошепотіла пані де Сов.
— О, бога ради, баронесо, не може бути, щоб ви не мали коло себе якоїсь камеристки, служниці, дівчини, на яку могли б звіритись?
— О, я маю Даріолу, таку віддану мені, що вона дасть розрізати себе на шматки за мене: справжній скарб.
— Господи! Баронесо, то скажіть цій дівчині, що я осиплю її золотом, коли стану королем Франції, як пророкують мені астрологи.
Шарлотта усміхнулася, бо гасконська репутація беарнця щодо обіцянок від того часу була вже добре відома.
— Ну, — сказала вона, — чого ви хочете від Даріоли?
— Дуже мало для неї, все для мене.
— А саме?
— Ваше приміщення над моїм?
— Так.
— Хай вона дожидає за дверима. Я постукаю тричі тихенько. Вона відчинить і ви матимете той доказ, що я обіцяв вам.
Пані де Сов помовчала кілька секунд; потім, ніби оглядаючись навколо себе, чи не чує хто, на одну мить спинила погляд на гуртку, де була королева-мати; але хоч яка була коротка та мить, її досить було, щоб Катерина встигла ззирнутися з своєю прибічницею.
— О, коли б я схотіла, — сказала пані Сов голосом сирени, від якого розтопився віск в ушах Улісса, — коли б я схотіла піймати вашу величність на неправді...
— Спробуйте, моя люба, спробуйте...
— Ах, слово честі, я борюся з бажанням!
— Дайте побороти себе: жінки ніколи не бувають такими дужими, як після поразки.
— Сір, я пам'ятаю обіцянку, що ви дали Даріолі на той час, коли будете королем Франції.
Генріх скрикнув від радості.
В ту саму мить, коли крик вирвався з уст беарнця, королева Наварська відповіла герцогу де Гізу:
— Noctu pro more: вночі, як звичайно.
І тоді Генріх відійшов від пані де Сов такий же Щасливий, як був герцог де Гіз, відходячи від Маргарити де Валуа.
Через годину після описаної нами подвійної сцени король Карл і королева-мати вийшли до своїх покоїв; негайно по тому і гості почали розходитись; на галереях стало видно основи мармурних колон. Адмірала та принца де Конде чотириста дворян-гугенотів провели крізь натовп, що ревів їм услід. Після них вийшов Генріх де Гіз із своїми лотарінгськими сеньйорами-католиками, і народ проводжав їх покликами радості та оплесками.
Щодо Маргарити де Валуа, Генріха Наварського і пані де Сов, — вони, як відомо, жили в самому Луврі.
II. Опочивальня королеви Наварської
Герцог де Гіз провів невістку свою, герцогиню де Невер, до свого готелю на вулиці Шом, проти вулиці Брак, і, передавши її служницям, пішов до власних покоїв перемінити вбрання, вдягти нічний плащ та озброїтись одним із тих коротких та гострих кинджалів, що називалися "дворянська честь" і що їх носили, коли виходили без шпаги; але, беручи кинджал зі столу, де він лежав, герцог помітив маленьку записочку, засунуту між лезом і піхвою кинджала.
Він розгорнув її і прочитав:
"Сподіваюся, що пан де Гіз не вернеться цієї ночі до Лувра, або якщо вернеться, то вбереться в добру кольчугу і візьме добру шпагу".
— А! — сказав герцог, звертаючись до камердинера, — дивна пересторога, метр Робен. Будьте ласкаві сказати, які особи заходили сюди, коли мене не було?
— Тільки одна, монсеньйор.
— А саме?
— Пан Дю Гаст.
— Ага! Справді, писання здалося мені дуже знайомим. А ти певен, що приходив Дю Гаст, ти бачив його?
— Більше, монсеньйор, я розмовляв з ним.
— Добре; то я послухаюсь поради. Кольчугу і шпагу.
Камердинер, що звик до таких перемін убрання, приніс те й друге. Герцог надів кольчугу, зроблену з таких тонких та гнучких кільчаток, що сталева тканина була не товстіша від бархату; поверх кольчуги надів полотняні штани та камзол сірий з срібним (улюблений його колір), натягнув на ноги чоботи з довгими халявами, що діставали до середини стегон, покрив голову чорним бархатним током без пер та самоцвітів, закутався в темного кольору плащ, заткнув за пояс кинджал і, передавши шпагу в руки пажеві, що один тільки був йому за супровідника, пішов до Лувра.
Коли він переступав поріг будинку, сторож на церкві Сен-Жермен-л'Оксерруа ударив годину ночі.
Хоч ніч була пізня, а вулиці за тих часів небезпечні, з вельможним шукачем пригод не трапилось дорогою нічого, і він, живий і здоровий, дістався до колосального громадища старого Лувра, де всі вогні вже гасли один по одному, і сам будинок здіймався грізною масою, мовчазний і темний.
Перед королівським замком тягнувся глибокий рів, і більша частина приміщень для придворних, що мешкали в палаці, виходила на цей рів. Покої Маргарити містилися на першому поверсі.
Але цей перший поверх, що був би приступний, коли б не виходив на рів, знаходився над ровом на височині тридцяти футів од землі, — отже дістатися до нього не могли ні коханці, ні злодії, — але це не завадило герцогові де Гізу, не вагаючись, спуститись У Рів.
Тієї ж хвилини почувся стук вікна, що відчинилось у нижньому поверсі. Вікно було заґратоване; але з'явилась рука, підняла розпиляну заздалегідь штабу і спустила шовковий шнур.
— Це ви, Жільйона? — тихенько спитав герцог.
— Так, монсеньйор, — ще тихше відповів жіночий голос.
— А Маргарита?
— Дожидає вас.
— Добре.
Сказавши це, герцог зробив знак пажеві, і той витяг спід плаща невеличку шкіряну драбинку. Принц причепив її одним кінцем до шнура. Жільйона втягла драбинку до себе, міцно прив'язала її, і принц, прип'явши шпагу до пояса, поліз драбинкою і без пригоди виліз угору. Штаба лягла за ним на своє місце, вікно зачинилось, і паж, побачивши, що пан його щасливо дістався до Лувра, куди він проводжав його разів уже з двадцять, закутався в плащ і ліг у траві, в рові, під тінню муру.
Ніч була темна, і кілька дощових крапель, теплих і великих, упало з хмар, насичених сіркою та електрикою.
Герцог де Гіз пішов за своєю провідницею, що була не більше, не менше, як дочка Жака де Матіньйона, маршала Франції. Вона була найближча повірниця Маргарити, яка не мала від неї жодних секретів, і казали, що серед багатьох таємниць, які покривала її непідкупна вірність, були й такі страшні, що вже самі примушували її покривати всі інші.
Ні в низьких кімнатах, ні в коридорах світла не було; часом тільки бліда блискавка освітлювала темні приміщення синюватим блиском, що зараз і зникав.
Герцог, якого весь час вела за руку провідниця, дійшов нарешті до сходів, що звивалися спіраллю всередині товстого муру і вели через потайні невидимі двері до передпокою Маргарити.
У передпокої, як і в інших приміщеннях нижнього поверху, була глибока темрява.
Увійшовши до передпокою, Жільйона зупинилась.
— Принесли ви те, що бажала королева? — спитала вона тихенько.
— Так, — відповів герцог де Гіз, — але віддам лише самій її величності.
— То йдіть і не гайте часу! — промовив у пітьмі голос, від якого герцог здригнувся, бо впізнав голос Маргарити.
І в ту ж хвилину портьєра з фіолетового бархату, гаптована золотом, піднялася, і герцог побачив у сутінку від неї королеву, що з нетерплячості вийшла йому назустріч.
— Я тут, пані, — сказав герцог.
Він поквапливо ступив на той бік портьєри, і вона знов упала за ним.
Тепер сама Маргарита де Валуа була за провідницю принцові в цих покоях, і так добре йому відомих, а Жільйона, зоставшись коло дверей, заспокоїла господиню свою, приклавши пальця до губ.
Немов би розуміючи ревниву тривогу герцога, Маргарита завела його до самої своєї опочивальні і там зупинилась.
— Ну, — сказала вона, — задоволені ви, герцог?
— Задоволений, пані? — спитав він. — Чим, будь ласка?
— Доказом того, — відповіла Маргарита з легким роздратуванням у тоні, — що я належу чоловікові, який у вечір свого одруження, в саму шлюбну ніч, так мало думає про мене, що не прийшов навіть подякувати мені за честь, яку я зробила йому, не вибравши, а прийнявши його за мужа.
— О, пані, — сказав сумно герцог, — заспокойтеся, він прийде, особливо коли ви того бажаєте.
— І це говорите ви, Генріх, — скрикнула Маргарита, — хоч краще від усіх знаєте, що справа стоїть навпаки! Коли б я хотіла того, як ви гадаєте, чи просила б я вас прийти до Лувра?
— Ви просили мене прийти до Лувра, Маргарита, тому, що бажаєте збутись усяких слідів нашого минулого, а минуле наше живе не тільки в серці моєму, а й у цій срібній скриньці, яку я приніс.
— Генріх, хочете, я скажу вам одну річ? — відповіла Маргарита, пильно дивлячись на герцога.