Музика п'янить і захоплює танцюючого, а цікавий бачить самий лише рух і сміється з того паяца, що плигає без розуму, бо музики цікавий не чує.
Музикою, що п'янила гугенотів, був голос їх гордості.
Світлом, що світилося в темряві ночі в очах у парижан, був блиск їх ненависті, яка освітлювала майбутнє.
А тим часом усе сміялось усередині, і вже солодший та улесливіший, ніж досі, шепіт проходив по всьому Лувру: то юна молода, що вийшла була скинути своє парадне вбрання, свою мантію з довгим шлейфом та довгий вуаль, вернулася до бальної зали в супроводі прекрасної герцогині де Невер, найкращої подруги своєї, під руку з братом своїм Карлом IX, який представляв її найвидатнішим із гостей.
Молода була дочка Генріха II, перлина в короні Франції, Маргарита де Валуа, яку король Карл IX з фамільярною ніжністю називав завжди не інакше, як сестра Марго.
І справді, хоч і хвалебна була зустріч, якою шанували в цю хвилину нову королеву Наварську, але ніколи зустріч та не була в такій мірі заслужена. Маргарита мала в той час ледве двадцять років, а була вже предметом вихваляння для всіх поетів, що рівняли її то до Аврори, то до Цитерії[6]. Справді, вона не знала суперниць у красі при цьому дворі, де Катерина де Медічі зібрала найвродливіших, яких могла, жінок, щоб зробити з них своїх сирен. Маргарита мала чорне волосся, чудовий колір обличчя, очі пристрасні, отінені довгими віями, уста червоні та ніжні, шию чудову, стан пишний та гнучкий і взуту в атласний черевичок дитячу ніжку. Французи, серед яких жила вона, горді були, що на землі їх розцвіла така пишна квітка, а іноземці, що проїздили через Францію, знову верталися назад, засліплені її красою, якщо тільки бачили її, зачудовані її освітою, якщо розмовляли з нею. Бо Маргарита була не тільки найвродливішою, а й найосвіченішою з сучасних їй жінок, і всі наводили слова одного вченого італійця, що був представлений їй і, порозмовлявши з нею годину по-італійському, по-латинському та по-грецькому, вийшов од неї, кажучи в захваті: "Бачити двір, не бачивши Маргарити де Валуа, це значить не бачити ні Франції, ні двора!"
Отже, красних слів не бракувало ні для короля Карла IX, ні для королеви Наварської; відомо бо, які красномовці були гугеноти. Сила натяків на минуле, сила запитань про майбутнє вдатно справлені були до короля серед цього вітійства; але на всі ті натяки відповідав він з своєю лукавою усмішкою на блідих устах:
— Віддаючи сестру мою Марго Генріху Наварському, я віддаю сестру мою всім протестантам королівства.
Слова ці заспокоїли одних і примусили усміхнутися других, бо й справді мали вони подвійне значення: з одного боку, батьківське, хоч Карл IX, по правді кажучи, і не хотів надто обтяжувати тим свою думку; з другого боку — образливе для молодої, для її мужа і для самого того, хто їх казав, бо він нагадував ними про деякі темні скандали, якими придворна хроніка вже знайшла спосіб заплямувати шлюбне вбрання Маргарити де Валуа.
Тим часом де Гіз розмовляв, як ми сказали, з Теліньї; проте він не приділяв бесіді стільки уваги, щоб не повернутись часом та не скинути оком на гурток дам, в центрі якого сяяла королева Наварська. Якщо погляд принцеси зустрічався тоді з поглядом молодого герцога, якась хмара, здавалось, затьмарювала чарівне її чоло, навколо якого зорі алмазів сяяли тремтячим ореолом, а нетерплячість та хвилювання виявляли, що її бентежить якась непевна думка.
Принцеса Клод, старша сестра Маргарити, що вже кілька років була одружена з герцогом Лотарінгським, помітила той неспокій і пішла була до неї, щоб спитати про його причину, але натовп почав розступатися перед королевою-матір'ю, що наближалася, спираючись на руку молодого принца де Конде, і принцесу відтерто було далеко від її сестри. Потім почався загальний рух, і де Гіз скористався з нього, щоб наблизитись до пані де Невер, дружини свого брата, а тим самим і до Маргарити.
Герцогиня Лотарінгська, що не спускала очей з молодої королеви, побачила тоді, як замість хмари, що її помітила вона на чолі в неї, щоки її спалахнули гарячим вогнем. Тим часом герцог підходив усе ближче, і коли він був за два кроки від Маргарити, вона, що, здавалось, більше відчувала його, ніж бачила, повернулась до нього, намагаючись всіма силами надати обличчю своєму спокійного та байдужого виразу; тоді герцог шанобливо привітав її і, низько схиляючись, пробурмотів упівголос:
— Іpse attuli.
Що мало означати:
— Я приніс те, або — я сам приніс.
Маргарита відповіла молодому герцогові поклоном і, випростовуючись, кинула відповідь:
— Noctu pro more.
Що означало:
— Вночі, як звичайно.
Тихеньких слів цих, що прозвучали в накрохмаленому комірі принцеси, як у рупорі, не почув ніхто, крім того, кому їх було сказано; та хоч розмова ця була коротка, вона передала, мабуть, усе, що двоє молодих людей мали сказати одно одному, бо, обмінявши два слова на три, вони розійшлися, Маргарита з чолом ще задуманішим, герцог з чолом ще осяйнішим, ніж тоді, коли наблизились одно до одного. Маленька ця сцена відбулася так, що людина, найбільше зацікавлена, щоб помітити її, не звернула, здавалось, на неї найменшої уваги, бо король Наварський не спускав очей з однієї лише особи, що зібрала навколо себе гурток майже такий само численний, як і Маргарита де Валуа; особа та була прекрасна пані де-Сов.
Шарлотта де Бон-Самблансе, онука безталанного Самблансе[7] і дружина Сімона де Фіза, барона де Сов, була однією з дам з оточення Катерини де Медічі і з найстрашніших помічниць цієї королеви, що підливала ворогам своїм любовного напою, коли не насмілювалася підлити флорентійської отрути; маленька, білява, то іскристо жвава, то меланхолічно млосна, завжди готова до кохання й до інтриги — двох справ, що протягом п'ятидесяти літ були головним заняттям при дворі трьох королів, які послідовно заступали один одного; жінка в повному розумінні слова, повна чарівності в усьому, від синіх очей, то млосних, то осяйно пломенистих, і до маленьких примхливих ніжок, захованих у бархатні черевички, пані де Сов уже кілька місяців так неподільно заволоділа королем Наварським, який робив тоді перші кроки на любовній арені, як і на арені політичній, що сама Маргарита Наварська, з своєю пишною та величною красою, не викликала захоплення в серці свого чоловіка; і — дивна річ! — навіть Катерина де Медічі, ця душа, повна мороку і таємниці, увесь час добиваючись шлюбу дочки своєї з королем Наварським, не переставала, на загальний подив, майже відверто сприяти любощам його з пані де Сов. Проте, не зважаючи на це могутнє сприяння і всупереч легкості звичаїв того часу, прекрасна Шарлотта і досі ставила опір; і від цього незрозумілого, неймовірного, нечуваного опору більш, ніж від краси та розуму її, родилася в серці беарнця пристрасть, яка, не маючи спроможності знайти собі задоволення, скупчилася сама в собі і поглинула в душі молодого короля несміливість, гордість і навіть ту байдужість, напівфілософську, напівліниву, що була основою його характеру.
Пані де Сов лише кілька хвилин як увійшла до зали; чи то з досади, чи то з образи, вона вирішила не бути на тріумфі своєї суперниці і, пославшись на нездоров'я, відпровадила до Лувра свого чоловіка, що вже п'ять років був державним секретарем, самого. Але Катерина де Медічі, помітивши, що барон де Сов прибув без дружини, спитала, чому немає її улюбленої Шарлотти; довідавшись, що причиною було легке нездоров'я, вона написала кілька слів, і молода жінка поспішила з'явитись на запрошення. Генріх, що був спершу зовсім засмучений її відсутністю, зітхнув вільніше, побачивши, що пан де Сов увійшов сам; але в хвилину, коли він, зовсім уже не сподіваючись, щоб вона з'явилася, пішов, зітхаючи, до чарівної істоти, яку судилося йому якщо не кохати, то поводитися з нею як з дружиною, — він побачив, що в кінці галереї з'явилась пані де Сов; він зупинився, мов прикутий до місця, впившись очима в Цирцею[8], яка, ніби чарами, прив'язала його до себе, і, замість того, щоб іти до дружини, по хвилині вагання, що більше схоже було на здивування, ніж на нерішучість, пішов до пані де Сов.
Придворні, бачачи, що король Наварський, про палке серце якого їм було відомо, наближається до прекрасної Шарлотти, не насмілились перешкодити їх зустрічі; вони розступилися поблажливо, і в ту хвилину, коли Маргарита де Валуа і пан де Гіз обмінювалися латинськими словами, Генріх, наблизившись до пані де Сов, почав цілком зрозумілою французькою мовою, хоч і забарвленою гасконським акцентом, менш загадкову розмову.
— Ах, люба моя, — звернувсь він до неї, — от і ви прийшли, в хвилину, коли мені сказали, що ви нездужаєте і коли я втратив надію побачити вас!
— Ваша величність, — відповіла пані де Сов, — чи не сподіваєтесь переконати мене, ніби для вас багато значило б утратити цю надію?
— Богом свідчусь, я так думаю, — відповів беарнець. — Хіба ж ви не знаєте, що ви моє сонце вдень і зоря моя вночі? Справді, я почував себе серед найглибшої темряви; аж враз ви з'явились і все освітили.
— То я зробила невдалий хід у вашій грі, монсеньйор.
— Що ви хочете сказати, моя люба? — спитав Генріх.
— Я хочу сказати, що коли хто став мужем найвродливішої на всю Францію жінки, то єдине, чого він мусить бажати, це — щоб світло погасло і поступилося тьмі, бо в тьмі чекає нас щастя.
— Ви чудово знаєте, недобра, що щастя це в руках у однієї лише особи, та що особа та насміхається з бідного Генріха і грається ним.
— О, — відповіла баронеса, — я думаю навпаки: що то король Наварський грається тією особою і насміхається з неї.
Генріх був вражений цією ворожою вихваткою, проте подумав, що вихватка ця виявляє досаду, а досада — тільки маска кохання.
— Справді, люба Шарлотта, — сказав він, — ви зовсім несправедливо докоряєте мені, і я не розумію, як такі прекрасні уста можуть бути, разом з тим, такими жорстокими. Ви думаєте, що я одружуюся? О, ні, чорт візьми, не я!
— То це я, може! — відповіла баронеса гостро, коли може здатися гострим голос жінки, що вас кохає і докоряє вам в байдужості.
— Невже ви, баронесо, не бачите вашими прекрасними очима того, що є? Ні, ні, то не Генріх Наварський одружується з Маргаритою де Валуа.
— А хто ж?
— Е, богом свідчусь, то реформістська віра одружується з папою, та й усе.
— Ні, ні, ваша величність, я не дам вам піддурити себе вашими дотепами: ваша величність кохаєте пані Маргариту, і я, борони боже, не докоряю вам за те, бо вона досить гарна, щоб її кохати.
Генріх замислився на хвилину і, поки він міркував, тонка усмішка підняла вгору кутики його уст.
— Баронесо, — мовив він, — здається мені, шукаєте сварки зо мною, а тим часом не маєте, на те ніякого права; ну, що зробили ви, щоб не дати мені одружитися з пані Маргаритою? Нічого.