Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми.
Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець.
Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес.
Фернан мимохіть відсунув свого стільця.
– Це він! – сказав Данґлярові Кадрус, що не зводив очей із каталянця.
– Та навряд, – сказав Данґляр, – надто вже він дурний; принаймні гріх на тому, хто це вчинив.
– Ти забуваєш про того, хто йому нараяв, – сказав Кадрус.
– Ох, знаєш! – відказав Данґляр. – Якби довелося відповідати за все, що кажеш на вітер!
– Повинен відповідати, якщо те, що кажеш на вітер, падає іншому на голову!
Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт.
– А ви, Данґляре, – поспитався чийсь голос, – що гадаєте про це?
– Гадаю я, – відказав Данґляр, – чи не провіз він якихось заборонених товарів?
– Але ж ви, Данґляре, рахівник і мали б знати про це.
– Авжеж, але рахівник знає тільки те, що йому показують. Я знаю, що ми привезли бавовняний папір, та й годі; що ми взяли вантаж в Александрії у пана Пастре й у Смирні у Паскаля; більше мене ні про що не питайте.
– О! Тепер я пригадав, – прошепотів сердешний батько, хапаючись за останню надію. – Він казав мені вчора, що привіз для мене скриньку кави і скриньку тютюну.
– От бачите, – сказав Данґляр, – так і є! За нашої відсутності митники обшукали "Фараон" і знайшли контрабанду.
Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями.
– Годі вже, годі! Будемо сподіватися, – сказав старий, сам не тямлячи, що каже.
– Будемо сподіватися! – повторив Данґляр.
"Будемо сподіватися!" – хотів було сказати Фернан, та слова застряли у нього в горлі, лише губи безгучно ворушилися.
– Панове! – закричав хтось із гостей, що стояв на галереї. – Панове, ридван! Моррель! Він, либонь, везе нам добрі звістки!
Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий.
– То що? – поспитали вони в один голос.
– Друзі мої! – відказав судновласник, хитаючи головою. – Справа виявилася набагато серйозніша, ніж ми гадали.
– О, пане Моррелю! – вигукнула Мерседес. – Він же не винен!
– Я певен цього, – відказав Моррель, – та його звинувачують...
– У чому ж? –запитав старий Дантес.
– У тому, що він бонапартистський агент.
Ті з-поміж читачів, що жили в епоху, якої стосується моя розповідь, пам'ятають, яке то було страшне звинувачення.
Мерседес зойкнула; старий упав на стілець.
– Усе-таки, – прошепотів Кадрус, – ви мене ошукали, Данґляре, й утнули той жарт; та я не хочу, щоб сердешний батько і наречена померли від горя, тож зараз розкажу все.
– Мовчи, небораче! – вигукнув Данґляр, хапаючи його за руку. – Мовчи, якщо тобі дороге життя. Хто тобі сказав, що Дантес невинен? Корабель заходив на острів Ельба, Дантес виходив на берег, пробув цілий день у Порто-Феррайо. А якщо в нього знайдуть якогось листа? Тоді всіх, хто за нього заступиться, звинуватять у підсобництві.
Із притаманним егоїзмові чуттям Кадрус відразу збагнув усю вагу цих доказів, тож він розгублено зиркнув на Данґляра і замість того, щоб ступнути крок уперед, відскочив на два кроки назад.
– Якщо так, то зачекаємо, – прошепотів він.
– Так, зачекаємо,– сказав Данґляр. – Якщо він не винен, його випустять, а якщо винен, то не варто наражатися на небезпеку заради змовника.
– То ходімо, бо я не можу вже залишатися тут.
– Мабуть, таки ходімо, – сказав Данґляр, зрадівши, що є з ким піти. – Гайда, і нехай вони роблять, що захочуть...
Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька.
Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту.
– Хто б міг подумати, Данґляре? – сказав Моррель, наздогнавши свого рахівника і Кадруса. Він поспішав у місто по новини про Дантеса, сподіваючись на своє знайомство з помічником королівського прокурора, паном де Вільфором. – Хто б міг подумати?
– Що ви хочете, добродію, – відказав Данґляр. – Я ж вам казав, що Дантес без будь-якої причини зупинявся біля острова Ельба, і та зупинка видалася мені підозрілою.
– А ви розповідали про ваші підозри ще комусь, окрім мене?
– Та що ви! – тихо вигукнув Данґляр. – Ви ж самі знаєте, що через вашого дядька, пана Полікара Морреля, який служив у Наполеона і не приховує своїх думок, і вас підозрюють у симпатіях до нього... Я остерігався б нашкодити Едмонові, та й вам теж. Існують речі, які підлеглий мусить сповістити своєму панові й суворо зберігати в таємниці від усіх інших.
– Правильно, Данґляре, ви порядний чоловік! Зате я потурбувався би про вас на той випадок, якби цей бідолаха Дантес посів місце капітана на "Фараоні".
– Як це?
– Та так, я заздалегідь поспитав Дантеса, що він гадає про вас і чи згоден лишити вас на давньому місці, бо, хтозна й чому, мені здавалося, що поміж вами трохи недобре.
– І що ж він вам сказав?
– Відказав, що був такий випадок, – правда, не сказав, який саме, – коли він справді в чомусь завинив перед вами, проте він завжди ладен довіряти тому, кому довіряє його господар.
– Облудник! – прошепотів Данґляр.
– Сердешний Дантес! – сказав Кадрус. – Такий він був добрий хлопчина!
– Авжеж, але поки що "Фараон" без капітана, – сказав Моррель.
– Якщо ми вийдемо в море не раніше, ніж за три місяці, – сказав Данґляр, – то можна сподіватися, що за цей час Дантеса випустять.
– Авжеж, але до тієї пори?
– А до тієї пори, пане Моррелю, я до ваших послуг, – сказав Данґляр. – Ви знаєте, що я умію орудувати кораблем не гірше, ніж будь-який капітан далекого плавання, тож вам буде вигідно взяти мене, бо як Едмон вийде з в'язниці, вам не буде кому й дякувати. Він посяде своє місце, а я своє, та й годі.
– Дякую вам, Данґляре, – сказав судновласник, – це справді непоганий вихід. Отож, беріть на себе оруду, я надаю вам усі повноваження, і спостерігайте за розвантаженням, справа не повинна потерпати, хоч яке лихо спіткало б окремих людей.
– Будьте певні, пане Моррелю; та чи не можна буде бодай одвідати сердегу Едмона?
– Я зараз дізнаюся про це, спробую побачитися з паном де Вільфором і закинути йому слово за нашого в'язня. Знаю, він запеклий рояліст, та хоч і рояліст, і королівський прокурор, проте все ж таки людина, та ще й, здається, не зла.
– Ні, не зла, зате, я чув, честолюбна, а це майже те саме.
– Одне слово, побачимо, – зітхнувши, сказав Моррель. – Ідіть на корабель, я незабаром буду.
І він попрямував до будинку суду.
– Бачиш, як обернулося діло? – сказав Данґляр Кадрусові. – Тобі й досі кортить заступатися за Дантеса?
– Звісно, ні, та все-таки жахливо, що жарт міг мати такі наслідки.
– Хто жартував? Не ти й не я, а Фернан. Ти ж знаєш, що я жбурнув записку, навіть, здається, подер її.
– Ні, ні! – вигукнув Кадрус. – Як зараз бачу її в кутку альтанки, пожмакану, зібгану, і дуже хотів би, щоб вона була там, де я її бачу!
– Нічого не вдієш! Певне, Фернан узяв її, переписав або звелів переписати, а, може, і того не зробив... Боже мій! А що, як він надіслав мою записку? Добре, що я змінив почерк.
– То ви знали, що Дантес змовник?
– Та нічого я не знав. Я тобі вже казав, що хотів пожартувати, та й годі. Либонь, я, мов той блазень, жартома сказав щиру правду.
– Усе одно, – буркнув Кадрус, – я багато віддав би, щоб усього цього не було чи принаймні щоб я в це діло не був замішаний. Ти побачиш, воно завдасть нам лиха, Данґляре.
– Якщо воно повинне завдати комусь лиха, то тільки справжньому винуватцеві, а справжній винуватець таки Фернан, а не ми. Яке лихо може скоїтися з нами? Нам треба тільки сидіти спокійно, ні слова не казати, і буря минеться без грому.
– Амінь! – сказав Кадрус, кивнувши Данґлярові, і попрямував до Меянських алей, хитаючи головою і бурмочучи собі під носа, як роблять дуже стурбовані люди.
"Так, – подумав Данґляр, – справа обертається так, як я й передбачав; ось я капітан, поки що тимчасово, а якщо цей дурень Кадрус зуміє мовчати, то й назавжди. Залишається тільки той випадок, якщо правосуддя випустить Дантеса зі своїх пазурів... Та правосуддя є правосуддя, – усміхнувся він, – на нього цілком можна покластися".
Він стрибнув у човна і звелів гребти до "Фараона", де судновласник, як ми пам'ятаємо, призначив йому побачення.
VI. Помічник королівського прокурора
Того ж таки дня, о тій же порі, на вулиці Ґран-Кур, навпроти фонтана Медуз, у одній із давніх аристократичних кам'яниць, споруджених архітектором Пюже, теж святкували заручини.
Та герої цього святкування були не прості люди, не матроси і вояки, – вони належали до найвищих марсельських кіл. То були давні можновладці, які вийшли у відставку при узурпаторі, військовики, що втекли з французького війська до армії Конде, юнаки, що їхні батьки, – і досі не певні їхньої безпеки, хоч уже найняли за них по чотири чи по п'ять рекрутів, – виховали їх у ненависті до того, кого п'ять років вигнання мали обернути мучеником, а п'ятнадцять років Реставрації перетворити на бога.
Усі сиділи за столом, і розмова кипіла всіма пристрастями тієї пори, причому аж надто шаленими й несамовитими пристрастями, тому що на півдні Франції вже п'ятсот років політична ворожнеча посилювалася ворожнечею релігійною.
Імператор, що став королем острова Ельба після того, як був володарем цілого материка, і тепер правив населенням у п'ять чи шість тисяч душ, після того, як сто двадцять мільйонів підданців на десяти мовах волали йому: "Слава Наполеону!" – усім учасникам бенкету здавався людиною, що була назавжди втрачена для Франції та престолу. Вельможі згадували його політичні помилки, військовики міркували про Москву та Ляйпціг, жінки – про його розлучення із Жозефіною. Цьому роялістському збіговиську, що тішилося – не падінню людини, а знищенню принципу, – здавалося, що для них розпочинається нове життя, що вони оговталися від болісного марення.
Поставний дідуган, із орденом Святого Людовика на грудях, підвівся і запропонував гостям випити за короля Людовика XVIII. То був маркіз де Сен-Меран.
Цей тост на честь гартвельського вигнанця і короля-миротворця Франції всі зустріли гучними вигуками, за англійським звичаєм, підняли келихи, жінки відкололи свої букети і покидали їх на скатертину.