– Хто збирається убити Дантеса? Не хочу, щоб його вбивали. Він мій друг, ще сьогодні вранці він пропонував поділитися зі мною грошенятами, як ото поділився з ним я. Не хочу, щоб убивали Дантеса!
– Та хто тобі каже, що його хочуть убити, телепню! – урвав Данґляр. – Ми просто жартуємо. Випий за його здоров'я, – провадив він, наповнюючи Кадрусову склянку, – і дай нам спокій.
– Так, так, за здоров'я Дантеса! – сказав Кадрус, перехиляючи келих. – За його здоров'я! За його здоров'я!.. Отак!
– Але... засіб? Засіб?.. – вигукнув Фернан.
– То ви ще не знайшли його?
– Ні, але ж ви самі заходилися...
– Правда ваша, – сказав Данґляр. – Французи перед іспанцями мають ту перевагу, що іспанці обдумують, а французи придумують.
– Ну то придумайте! – нетерпляче вигукнув Фернан.
– Слуго! – гукнув Данґляр. – Ручку, чорнила і паперу!
– Ручку, чорнила і паперу? – пробурмотів Фернан.
– Авжеж, я рахівник: ручка, чорнило і папір – мої знаряддя, без них я нічого не можу вдіяти.
– Он там на столі, – відказав слуга, показуючи пальцем.
– То несіть сюди.
Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки.
– Як подумаєш, – сказав Кадрус, ляскаючи долонею по аркушеві паперу, – що цим надійніше можна забити людину, аніж тоді, як підловиш її на узліссі! Недарма я ручки, чорнила і паперу завжди остерігався дужче, ніж шпаги чи пістолета.
– Цей блазень ще не такий п'яний, як здається, – сказав Данґляр. – Налийте йому ще, Фернане.
Фернан наповнив келих Кадруса і той, як щирий пияк, прибрав долоню з паперу і простягнув її до вина.
Каталянець зачекав, поки Кадрус, майже уражений цією новою порцією вина, упустив келих на стіл.
– Отож? – спитав каталянець, побачивши, що в тому келисі потонули рештки Кадрусового глузду.
– Отож, – провадив Данґляр, – якби, наприклад, після такого плавання, яке здійснив Дантес, що заходив до Неаполя й на острів Ельба, хтось доніс на нього королівському прокуророві, що він бонапартистський агент...
– Я донесу! – хутко вигукнув каталянець.
– Так, але вам доведеться підписати донос, вас приведуть на очну ставку з тим, на кого ви донесли. Я, звісно, надам вам усе необхідне, щоб підтримати звинувачення, та Дантес не вічно буде у в'язниці. Колись він вийде звідти, і тоді лихо тому, хто його туди запроторив!
– Мені тільки й треба, щоб він звів зі мною сварку!
– А Мерседес? Мерседес, яка буде ненавидіти вас, якщо ви бодай пальцем зачепите її коханого Едмона!
– Правда ваша, – буркнув Фернан.
– Ні, ні, – провадив Данґляр, – якщо вже зважуватися на такий учинок, то ліпше вже взяти ручку, отак, умочити її в чорнило й написати лівою рукою, щоб не впізнали почерку, маленький виказ отакого змісту...
І Данґляр, доповнюючи пораду прикладом, написав лівою рукою скісними літерами, що не мали нічого спільного з його звичайним почерком, наступний папір, який і передав Фернанові.
Той прочитав упівголоса:
– "Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі "Фараон", що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на "Фараоні"".
– Ну ось, – сказав Данґляр, – це скидається на діло, бо такий виказ ніяк не міг би обернутися проти вас самих, а все саме пішло б. Залишалося б тільки згорнути листа ось так і надписати: "Панові королівському прокуророві". І всьому був би край.
І Данґляр, посміхаючись, написав адресу.
– Авжеж, усьому був би край, – вигукнув Кадрус, який, зібравши рештки глузду, стежив за читанням листа й інстинктивно відчув, які страшні наслідки міг мати такий виказ, – авжеж, усьому був би край, та це було б підло!
І він простягнув руку, щоб узяти листа.
– Тим-то, – відказав Данґляр, відсовуючи від нього листа, – усе, що я кажу, й усе, що я роблю, це тільки жарт, і я перший засмутився б, якби щось сталося з нашим бравим Дантесом. Поглянь!
Він узяв листа, зібгав його і жбурнув у куток альтанки.
– Оце діло! – сказав Кадрус. – Дантес – мій друг, і я не хочу, щоб йому шкодили.
– Та хто ж думає йому шкодити! Уже ж не я і не Фернан! – сказав Данґляр, підводячись і зиркаючи на каталянця, який скоса поглядав на кинутий у куток папір.
– Тоді, – провадив Кадрус, – ще вина! Я хочу випити за здоров'я Дантеса і красуні Мерседес!
– Ти й так забагато видудлив, пияко, – сказав Данґляр, – і якщо ще вип'єш, то тобі доведеться заночувати тут, бо ти не зможеш і на ногах утриматися.
– Я? – із п'яною хвалькуватістю сказав Кадрус, підводячись. – Я не можу триматися на ногах? Закладаюся, що залізу на Аккульську дзвіницю й навіть не похитнуся.
– Добре, – урвав Данґляр, – закладемося, але завтра. А сьогодні пора додому. Дай мені руку й підемо.
– Гайда, – відказав Кадрус, – та мені не треба твоєї руки. А ти йдеш, Фернане? Ідеш із нами до Марселя?
– Ні, – сказав Фернан, – я піду додому, у Каталяни.
– Дарма... гайда з нами до Марселя, гайда!
– Нічого мені йти до Марселя, не хочу я туди.
– Як ти сказав? Не хочеш?.. Ну, гаразд, як хочеш! Вільному воля... Ходімо, Данґляре, а цей добродій нехай іде до Каталян, якщо йому так хочеться.
Данґляр скористався поступливістю Кадруса і попровадив його марсельським шляхом. Та тільки, щоб дати Фернанові коротший і зручніший шлях, пішов не вздовж набережної Рів-Нев, а до брами Сен-Віктор. Кадрус, заточуючись, плентав поруч, повиснувши в нього на руці.
Пройшовши кроків із двадцять, Данґляр обернувся і побачив, як Фернан кинувся до пожмаканого листа, ухопив його і, вискочивши з альтанки, побіг до міста.
– Що то він робить? – поспитав Кадрус, – Він набрехав: сказав, піде до Каталян, а сам іде до міста. Гей, Фернане! Ти не туди йдеш, друже!
– То в тебе полуда на очах, – урвав Данґляр, – він іде просто до Старого Шпиталю.
– Правда? – спитав Кадрус. – А я поклявся б, що він звернув праворуч... Правду кажуть, що вино – зрадливець.
– Шито-крито!.. – прошепотів Данґляр. – Тепер усе саме піде.
V. Заручини
Наступного дня ранок видався теплий і ясний. Сонце зійшло яскраве і сяйливе, і його перші шарлатові промені помалювали рубінами піняві гребені хвиль.
Бенкет був улаштований на другому поверсі того самого "Резерву", що з його альтанкою ми вже знайомі. То була велика зала, на п'ять чи шість вікон, і над кожним вікном, бозна й чому, було написано ім'я одного з найбільших міст Франції.
Уздовж тих вікон ішла галерея, дерев'яна, як і вся будівля.
Хоч обід призначили тільки опівдні, проте вже від одинадцятої години галереєю гуляли нетерплячі гості. То були моряки з "Фараона" і декілька вояків, Дантесових приятелів. Усі з поваги до молодят повбиралися у святковий одяг.
Поміж гостей полинули чутки, що святковий бенкет ушанують своєю присутністю господарі "Фараона", та це була така честь для Дантеса, що ніхто не зважився цьому повірити.
Проте Данґляр, який прийшов разом із Кадрусом, і собі підтвердив ту звістку. Уранці він сам бачив пана Морреля, і пан Моррель сказав йому, що буде обідати у "Резерві".
І справді, за декілька хвилин до зали ввійшов Моррель. Матроси привітали його дружними оплесками. Присутність судновласника була для них підтвердженням тих поширених уже чуток, що Дантеса призначать капітаном. Вони дуже любили Дантеса і висловлювали вдячність господареві за те, що бодай раз його вибір збігся з їхніми бажаннями. Тільки пан Моррель увійшов, як, за одностайною вимогою, Данґляра і Кадруса послали до молодого з дорученням сповістити його про прибуття судновласника, поява якого викликала загальну радість, і сказати йому, щоб той поквапився.
Данґляр і Кадрус побігли бігцем, та не пробігли і ста кроків, як зустріли молодят.
Чотири каталянки, подруги Мерседес, проводжали наречену; Едмон вів її попід руку. Поруч із нареченою ішов старий Дантес, а позаду – Фернан. Люта посмішка кривила його вуста.
Ні Мерседес, ані Едмон не помічали тієї посмішки. Вони були такі щасливі, що бачили тільки себе і безхмарне небо, що, здавалося, благословляло їх.
Данґляр і Кадрус виконали своє доручення; потім, приязно і міцно потиснувши руку Едмонові, зайняли свої місця – Данґляр поруч із Фернаном, а Кадрус коло старого Дантеса, що був об'єктом загальної уваги.
Старий убрав свій шовковий каптан із гранчастими сталевими ґудзиками.
Його худі, але мускулясті ноги красувалися у прегарних панчохах із мушками, що за версту відгонили англійською контрабандою. На трикутному капелюсі висів пучок білих і блакитних стрічок. Він спирався на кручений ціпок, загнутий зверху, як антична патериця. Одне слово, він нічим не відрізнявся від модників 1796 року, що походжали у знову відкритих садах Люксембурзького і Тюїльрійського палаців.
До нього, як ми вже сказали, долучився Кадрус, якого надія на добрячий обід остаточно помирила з Дантесами, Кадрус, у якого в пам'яті лишився невиразний спогад про те, що коїлося напередодні, як ото буває, коли, прокинувшись, зберігаєш у пам'яті тінь сну, який примарився вночі.
Підійшовши до Фернана, Данґляр пильно глянув на ображеного залицяльника. Простуючи за майбутнім подружжям, Фернан, про якого геть забулася Мерседес, що в полоні юного кохання нічогісінько не бачила, крім свого Едмона, то блід, то червонів. Уряди-годи він поглядав у бік Марселя і при цьому щоразу здригався. Здавалося, Фернан очікував чи принаймні передбачав якусь важливу подію.
Дантес був одягнений просто. Оскільки він служив у торговому флоті, то носив однострій, що заразом скидався і на військовий мундир, і на цивільне вбрання, і його відкрите, осяяне втіхою лице було дуже гарне.
Мерседес була гожа, немов кіпрська чи хіоська гречанка, із темними очима і кораловими вустами. Вона йшла вільною і невимушеною ходою, як ото ходять арлезіанки й андалузки. Міська дівчина, може, намагалася б приховати свою радість під вуаллю чи принаймні за оксамитом вій, та Мерседес усміхалася і дивилася на всіх, хто був довкруги, і її усмішка й погляд промовляли так само щиро, як могли б сказати вуста: "Якщо ви друзі мені, то радійте зі мною, бо я таки дуже щаслива!"
Коли молодята із супроводом підійшли до "Резерву", пан Моррель пішов їм назустріч, оточений матросами і вояками, яким він повторив обіцянку, котру дав Дантесові, що він буде призначений капітаном замість небіжчика Леклера.