– (Дантес здригнувся). – Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.
– Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, – відказав Дантес. – Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.
– Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.
"Невже ти в Марселі?" – кажу я йому.
"Так, як бачиш".
"А я гадав, ти у Смирні".
"Міг би бути й там, бо я просто звідти".
"А де ж наш Едмон?"
"Та, либонь, у батька", – відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, – провадив Кадрус, – щоб привітатися з другом.
– Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, – озвався батько, – він так нас любить!
– Авжеж, люблю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються... Але ти, здається, розбагатів, друже? – провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.
Юнак помітив, як в очах сусіди блиснула іскра захланності.
– Та це не мої грошенята, – недбало відказав він. – Я сказав батькові, що боявся застати його в нестатках, а він, щоб заспокоїти мене, висипав на стіл усе, що було у нього в капшуці. Сховайте гроші, тату, якщо тільки сусідові вони не потрібні.
– Ні, друже мій, – сказав Кадрус, – мені нічого не треба, та й, слава Богу, ремесло годує майстра. Бережи грошенята. Зайвих ніколи не буває. При всьому цьому я тобі вдячний за твою пропозицію не менше, ніж якби й скористався нею.
– Я запропонував від щирого серця, – сказав Дантес.
– Не сумніваюся. То ти в добрих стосунках із Моррелем, хитрунчику?
– Пан Моррель завжди був дуже добрий до мене, – відказав Дантес.
– Що ж, тоді ти дарма відмовився від обіду.
– Як відмовився від обіду? – запитав старий Дантес. – Невже він гукав тебе на обід?
– Так, тату, – відказав Дантес і всміхнувся, помітивши, як вразила старого незвичайна честь, яку виявили його синові.
– А чому ж ти відмовився, Едмоне? – запитав старий.
– Щоб хутчій прийти до тебе, тату, – відказав юнак. – Мені кортіло побачитися з тобою.
– Моррель, напевне, образився, – вкинув Кадрус, – а як збираєшся стати капітаном, то не слід суперечити судновласникові.
– Я пояснив йому причину відмови, і він зрозумів мене, сподіваюся.
– Щоб стати капітаном, треба трохи підлеститися до господарів.
– Я сподіваюся стати капітаном і без цього, – відказав Дантес.
– Тим ліпше, тим ліпше! Це потішить усіх твоїх давніх друзів. А там, за цитаделлю Сен-Ніколя, я знаю декого, хто буде особливо задоволений.
– Мерседес? – запитав старий.
– Так, тату, – сказав Дантес. – І тепер, коли я тебе побачив, коли знаю, що ти здоровий і що в тебе є все, що тобі треба, я попрошу твого дозволу вирушити в Каталяни.
– Іди, сину мій, іди, – відказав старий Дантес, – і нехай благословить тебе Господь дружиною, як благословив мене сином.
– Дружиною! – устряв Кадрус. – Бачу, ви надто вже квапитеся; ще ж вона й не дружина йому ніби!
– Ні ще, та, либонь, незабаром стане, – відказав Едмон.
– Хоч як там воно буде, – сказав Кадрус, – ти добре вчинив, що поспішив із прибуттям.
– Чому?
– Таж Мерседес – красуня, а в красунь не бракує залицяльників; у цієї – аж надто, бо вони черідками ходять за нею.
– Справді? – сказав Дантес із усмішкою, у якій помітна була тінь неспокою.
– Так, так, – закивав Кадрус, – і непогані люди трапляються; та, сам розумієш, ти незабаром станеш капітаном, то тобі не відмовлять, либонь.
– Це означає, – підхопив Дантес із усмішкою, що насилу ховала його неспокій, – це означає, що якби я не став капітаном...
– Гм! Гм! – пробурмотів Кадрус.
– Ну, – сказав юнак, – я ліпшої думки, ніж ви, про жінок узагалі і про Мерседес зокрема, і я певен, що, буду я капітаном чи ні, вона залишиться мені вірна.
– Тим ліпше, – сказав Кадрус, – тим ліпше! Коли одружуєшся, треба вміти вірити; та все одно, друже, я тобі кажу: не гай часу, іди, заяви їй про своє прибуття і поділися надіями.
– Іду, – відказав Дантес.
Він поцілував батька, кивнув Кадрусові й вийшов.
Кадрус посидів у старого ще трохи, потім, попрощавшись, теж вийшов надвір і повернувся до Данґляра, що чекав його на розі вулиці Сенак.
– То що? – поспитав Данґляр. – Ти його бачив?
– Бачив, – відказав Кадрус.
– І він казав тобі про свої надії на капітанство?
– Казав про це так, наче він уже капітан.
– Ти ба! – сказав Данґляр. – Надто вже поспішає!
– Та Моррель, вочевидь, обіцяв йому...
– То він дуже веселий?
– Аж загонистий; він уже пропонував мені свої послуги, наче пан якийсь; пропонував мені грошей, наче банкір.
– І ти відмовився?
– Відмовився. А міг би позичити у нього, бо ж не хто інший, як я, позичив йому перші грошенята, які він бачив у своєму житті. Та тепер пан Дантес нікого не потребує: небавом він капітаном буде!
– Ні, він ще не капітан!
– Як по правді, добре було б, якби він ним і не став, – провадив своєї Кадрус, – а то з ним і балакати не можна буде.
– Якщо ми захочемо, – сказав Данґляр, – він буде тим самим, що й зараз, а, може, ще й меншим.
– Що ти кажеш?
– Нічого, я сам до себе балакаю. І він ще й досі закоханий у гожу каталянку?
– Шалено; уже й побіг туди. Та чи я дуже помиляюся, чи з цього боку на нього чекають прикрощі.
– А ясніше?
– Нащо?
– Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш собі. Ти ж не любиш Дантеса?
– Не люблю гордіїв.
– То скажи мені все, що знаєш про каталянку.
– Не знаю нічого напевно, та бачив таке, що, гадаю, аби лиш у майбутнього капітана не сталося халепи на зворотному шляху коло Старого Шпиталю.
– Що ж ти бачив? Ану ж бо кажи!
– Бачив, як щоразу, коли Мерседес приходить до міста, її супроводжує височенний паруб'яга, каталянець, темноокий, червонолиций, із чорною чуприною, лютий мов звір. Вона його називає двоюрідним братом.
– Справді? І ти гадаєш, той братик упадає коло неї?
– Припускаю, бо хіба ж може бути інакше поміж двадцятирічним лобуром і сімнадцятирічною красулею?
– І, кажеш, Дантес подався до Каталянів?
– При мені пішов.
– Якщо ми підемо туди, то можемо зупинитися в "Резерві" й за келихом мальзького винця зачекати новин.
– А хто їх нам сповістить?
– Ми будемо на його шляху і з Дантесового лиця побачимо, що сталося.
– Гайда, – сказав Кадрус, – але платиш ти.
– Авжеж, – відказав Данґляр.
І обидва прудкою ходою попрямували до визначеної місцини. Прийшовши до корчми, вони звеліли принести їм плящину вина і два келихи.
Від старого Памфіля вони дізналися, що хвилин із десять тому Дантес поминув корчму.
Упевнившись, що Дантес у Каталянах, вони посідали під молодим листям платанів та сікомор, де у гіллі цілий пташиний рій оспівував один із перших ясних днів весни.
III. Каталянці
За сто кроків од того місця, де два приятелі, наставивши вуха і поглядаючи на шлях, попивали іскристе мальзьке вино, за лисим узгір'ям, що було обсмалене сонцем і обшарпане містралями, лежало село Каталяни.
Одного разу з Іспанії виїхали якісь таємничі переселенці та й пристали до того клаптя землі, де вони живуть і досі. Вони з'явилися бозна-звідки і розмовляли незнайомою мовою. Один із їхніх ватажків, що розумів провансальську говірку, попросив у міста Марселя дозволу заволодіти пустельним рогом, на який вони, як давні мореплавці, витягнули свої судна. Прохання їхнє вволили, і за три місяці по тому довкола десятка суден, які привезли цих морських циганів, виросло невеличке село. У цьому своєрідному і мальовничому поселенні – напівмавританському, напівіспанському – і досі живуть нащадки цих людей, які розмовляють мовою своїх пращурів. Упродовж трьох чи чотирьох століть вони лишилися вірні своєму мисові, куди опустилися, наче зграя морських птахів, вони нітрохи не перемішалися з марсельськими мешканцями, беруть шлюби лише поміж собою і зберігають звичаї та вбрання своєї батьківщини так само, як зберегли її мову.
Ми запрошуємо читача піти за нами єдиною вулицею села і зайти в один будиночок, сонце знадвору помалювало його стіни барвою опалого листя, однаковою для всіх стародавніх споруд цього краю, а всередині малярська щітка надала їм білини, що була єдиною оздобою іспанських роsadas[2].
Гожа молода дівчина, із чорними, ніби вороняче крило, косами, з оксамитовими, мов у газелі, очима, стояла, притулившись до стіни, і в тонких, наче виточених античним скульптором, пальцях бгала ні в чому не винну галузку вересу, що її обскубані квіти і листки вже валялися на долівці; руки її, оголені по лікті, укриті засмагою й наче скопійовані з рук Венери Арльської, тремтіли від хвилювання, а легенькою ніжкою з високим підйомом вона нетерпляче тупала в землю, аж можна було бачити її стрункі, зграбні литки, обтиснуті червоними панчохами із сірими та блакитними стрілочками.
За три кроки від неї, погойдуючись на стільці і спершись ліктем на стару шафу, із неспокоєм і увагою дивився на неї поставний парубок років двадцяти–двадцяти двох; у його очах було запитання, та твердий і впертий погляд дівчини приборкував співрозмовника.
– Послухай, Мерседес, – казав парубок, – незабаром Великдень, якраз до речі справити весілля. Скажи ж мені!
– Я тобі вже сто разів казала, Фернане, і ти сам собі ворог, якщо питаєш мене знову.
– То повтори ще раз, благаю тебе. Повтори ще, щоб я міг повірити. Скажи мені всоте, що відкидаєш моє кохання, яке благословила твоя матінка; змусь мене збагнути, що ти граєшся моїм щастям, що моє життя чи моя смерть для тебе ніщо! Боже ж мій! Десять років мріяти про те, щоб стати твоїм чоловіком, Мерседес, і втратити цю надію, що була єдиною метою мого життя!
– Принаймні я не підтримувала в тобі цю надію, – відказала Мерседес. – Ти не можеш поставити мені на карб, що я колись тебе зваблювала. Я завжди казала тобі, що люблю тебе як брата, та ніколи не вимагай від мене нічого, крім цієї братньої приязні, бо серце моє належить іншому. Хіба ж я не казала тобі цього, Фернане?
–Так, знаю я це, Мерседес, – відказав молодик, – ти завжди ставилася до мене з жорстокою щирістю; та хіба ти забула, що в каталонців є священний закон – брати шлюб поміж собою?
– Помиляєшся, Фернане, це не закон, а просто звичай, та й годі, – і повір мені, тобі не варто посилатися на нього.