Дякую вам за честь...
– Правильно, Дантесе, правильно. Знаю, що ви добрий син.
– А мій батько, – нерішуче спитав Дантес, – він здоровий, ви не знаєте?
– Гадаю, здоровий, любий Едмоне, хоч я його й не бачив.
– Так, він весь час сидить у своїй кімнатці.
– Це свідчить принаймні, що він без вас ні в чому не мав потреби.
Дантес усміхнувся.
– Батько мій гордий, і якби він у чомусь і мав потребу, то ні в кого на світі, крім Бога, не попросив би допомоги.
– Отож, відвідавши батька, ви, сподіваюся, прийдете до нас?
– Ще раз перепрошую, пане Моррелю, та в мене є ще один обов'язок, який для мене так само дорогий.
– Ох, я й забув, що в Каталянах дехто чекає на вас так само нетерпляче, як і ваш батько, – красуня Мерседес.
Дантес усміхнувся.
– Он воно що! – провадив господар судна. – Тепер я розумію, чому вона тричі приходила допитуватися, чи скоро прибуде "Фараон". А нехай йому, Едмоне, ви щасливі, подруга у вас хоч куди!
– Не подруга вона мені, – поважно сказав моряк, – а моя наречена.
– Деколи це те саме! – зареготав судновласник.
– Не для нас, – відтяв Дантес.
– Гаразд, Едмоне, я вас не тримаю. Ви так добре облаштували мої справи, що я мушу дати вам час на улаштування ваших. Може, вам треба грошей?
– Ні, не треба. У мене лишилася вся платня, яку я одержав під час плавання, тобто майже за три місяці.
– Ви ретельний чоловік, Едмоне.
– Не забувайте, пане Моррелю, що батько мій убогий.
– Так, так, я знаю, щоб ви добрий син. Ідіть до батька. У мене теж є син, і я дуже розгнівався б на того, хто після тримісячної розлуки завадив би йому побачитися зі мною.
– То ви дозволите? – уклонившись, запитав юнак.
– Ідіть, якщо вам більше нічого мені сказати.
– Та нічого.
– Капітан Леклер перед смертю не давав вам листа для мене?
– Він не міг писати; та ваше запитання нагадало мені, що я мушу попросити у вас відпустки на два тижні.
– Для весілля?
– І для весілля, і для мандрівки до Парижа.
– Будь ласка! Ми будемо розвантажуватися тижнів із шість і вийдемо в море не раніше, ніж місяці за три. Та за три місяці ви повинні бути тут, – провадив судновласник, ляскаючи молодого моряка по плечі. – "Фараон" не може йти в плавання без свого капітана.
– Без капітана! – вигукнув Дантес, і очі його радісно засяяли. – Обережніше кажіть це, пане Моррелю, бо зараз ви відповіли на найбільш потаємні надії моєї душі. Ви хочете призначити мене капітаном "Фараона"?
– Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: "Домовилися!" Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів'я: "Chi ha compagno ha padrone"[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий – то вже моє діло.
– О пане Моррелю! – вигукнув юнак зі сльозами на очах, потискаючи його долоні. – Дякую, дякую вам від імені батька і Мерседес.
– Добре, Едмоне, має ж бути для чесних людей Бог на небі! Ідіть до батька, ідіть до Мерседес, а потім приходьте до мене.
– Може, завезти вас на берег?
– Та ні, дякую. Я залишуся тут і прогляну рахунки з Данґляром. Ви задоволені були ним під час плавання?
– І задоволений, і ні. Як товаришем – ні. Мені здається, він незлюбив мене відтоді, як одного разу, посварившись із ним, я з дурного розуму запропонував йому зупинитися хвилин на десять біля острова Монте-Крісто і вирішити нашу суперечку; мені, звісно, не слід було такого казати, і він дуже розумно вчинив, що відмовився. Як про рахівника про нього нічого не можна сказати недоброго, і ви, либонь, будете задоволені ним.
– Але скажіть, Дантесе, – запитав господар судна, – якби ви були капітаном "Фараона", то лишили б із власної волі на ньому Данґляра?
– Чи капітаном я буду, чи помічником, пане Моррелю, я завжди буду з цілковитою повагою ставитися до всіх тих осіб, що користуються довірою моїх господарів.
– Правда ваша, Дантесе. Ви добрий хлопчина. А тепер ідіть, а то, бачу, ви наче на голках.
– То я у відпустці?
– Ідіть, кажу вам.
– Ви дозволите взяти вашого човна?
– Беріть.
– Бувайте, пане Моррелю. Незмірно вдячний вам.
– Бувайте, Едмоне. Нехай щастить!
Молодий моряк плигнув у човна, сів коло стерна і звелів гребти на вулицю Каннеб'єр. Два матроси навалилися на весла, і човен полинув так хутко, як лиш дозволяла сила-силенна інших човнів, що захаращували вузьке війстя, яке поміж двома рядами кораблів вело від входу в порт до Орлеанської набережної.
Судновласник із усмішкою стежив за ним до самісінького берега, бачив, як він стрибнув на бруківку і зник у строкатій юрмі, що від п'ятої години ранку до дев'ятої вечора наповнювала славетну вулицю Каннеб'єр, якою сучасні фокейці так пишаються, що цілком серйозно кажуть, зі своїм характерним акцентом: "Якби в Парижі була вулиця Каннеб'єр, то Париж був би маленьким Марселем".
Озирнувшись, судновласник побачив за своєю спиною Данґляра, що начебто чекав на його розпорядження, а насправді, як і він, проводжав поглядом молодого моряка.
Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною.
II. Батько і син
Поки переповнений ненавистю Данґляр намагається кинути підозру на свого товариша, нашіптуючи судновласникові різну гидоту про нього, підемо за Дантесом, який, пройшовши всю вулицю Каннеб'єр, поминув вулицю Ноай, увійшов у невеличку кам'яницю на лівому боці Меянських алей, прудко піднявся темними східцями на п'ятий поверх і, тримаючись однією рукою за бильця, а другу притуляючи до серця, що аж калатало від хвилювання, зупинився перед прохиленими дверима, крізь які можна було побачити всю комірчину.
У тій комірці жив його батько.
Звістка про прибуття "Фараона" ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос:
– Тату! Любий мій тату!
Старий скрикнув і обернувся. Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий.
– Що з тобою, тату? – занепокоєно запитав юнак. – Ти нездужаєш?
– Ні, ні, любий Едмоне, сину мій, дитино моя, ні! Та я не чекав тебе... Ти застав мене раптово... це від радості. Боже мій! Мені здається, що я помру!
– Заспокойся, тату, це ж я. Усі кажуть, що радість не може зашкодити, тому-то я так просто й увійшов до тебе. Усміхнися, не дивися на мене такими очима. Я повернувся додому, і все буде гаразд.
– Тим ліпше, дитино моя, – відказав старий, – та як це буде все гаразд? Хіба ми більше не розлучатимемось? Розкажи ж мені про своє щастя!
– Нехай простить мені Господь, що я радію щастю, яке будується на горі цілої родини, та, Бог свідок, я не бажав цього щастя. Воно прийшло саме, і в мене немає сили сумувати. Капітан Леклер віддав Богові душу, і цілком можливо, завдяки заступництву пана Морреля, я здобуду його місце. Розумієш, тату? У двадцять років я буду капітаном! Сто луїдорів платні й частка з прибутків! Хіба міг я, убогий матрос, чекати цього?
– Так, сину мій, ти правду кажеш, – відказав старий, – це велике щастя.
– І я хочу, щоб із першої ж платні ти завів собі будиночок із садком для твоїх ломиносів, настурцій і жасмину... Та що з тобою, тату? Тобі недобре?
Сили покинули старого, і він похилився назад.
– Зараз, тату! Випий склянку вина, це додасть тобі снаги. Де в тебе вино?
– Ні, дякую, не треба, – сказав старий, намагаючись перепинити сина.
– Як не треба!.. Скажи, де вино?
Він почав нишпорити у шафі.
– Не шукай... – сказав старий. – Вина немає...
– Як немає? – вигукнув Дантес. Він перелякано дивився то на бліді запалі щоки старого, то на порожні полиці. – Як немає вина? Тобі не вистачило грошей, тату?
– У мене всього доста, коли ти зі мною, – відказав старий.
– Проте, – прошепотів Дантес, витираючи спітніле обличчя, – я залишив тобі двісті франків три місяці тому, коли вирушав у мандрівку...
– Авжеж, авжеж, Едмоне, але ти забув повернути борг сусідові Кадрусу; він про це нагадав мені і сказав, що як я не заплачу за тебе, то він піде до пана Морреля. Я злякався, що це зашкодить тобі...
– Та й що?
– То я й заплатив.
– Але ж я винен був Кадрусові сто сорок франків! – вигукнув Дантес.
– Так, – пробурмотів старий.
– І ти їх заплатив із тих двохсот франків, які я залишив?
Старий кивнув.
– І три місяці жив на шістдесят франків?
– Хіба ж багато мені треба, – відказав старий.
– Господи! – застогнав Едмон, падаючи навколішки перед батьком.
– Що з тобою?
– Ніколи собі цього не прощу.
– Облиш, – усміхнувшись, сказав старий, – ти повернувся, і все забулося. Адже тепер усе добре.
– Авжеж, я повернувся, – сказав юнак, – повернувся з найліпшими надіями і деякими грошенятами... Ось, тату. Бери, бери і пошли когось, щоб купив тобі попоїсти!
І він висипав на стіл із десяток золотих, п'ять чи шість п'ятифранкових монет і дрібняки.
Обличчя старого Дантеса засяяло.
– Чиї вони? – запитав він.
– Та мої ж бо... твої, наші! Бери, накупи харчів, не шкодуй грошенят, завтра я ще принесу.
– Зачекай, зачекай, – сказав старий, усміхаючись. – Із твого дозволу я буду тратити гроші потроху; якщо я відразу багацько накуплю, то люди ще подумають, ніби задля цього мені довелося чекати твого повернення.
– Роби, як хочеш, та передовсім найми служницю. Я не хочу, щоб ти жив сам. У мене у трюмі заховано контрабандну каву і тютюн; завтра ти їх отримаєш. Цить! Хтось іде.
– Це, либонь, Кадрус. Дізнався про твій приїзд і йде привітати тебе зі щасливим поверненням.
– Ось вуста, що кажуть одне, а серце тим часом думає інше, – прошепотів Едмон, – та все одно, він наш сусіда і зробив нам колись послугу! Зустрінемо його лагідно.
Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з'явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов'яга років двадцяти п'яти – двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.
– А! Прибув, Едмоне! – сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.
– Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, – відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.
– Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому...