У нудній повільній тиші буденщини пишно розсипала свій блискучий цвіт уява. Душу огортав подих мрійливості, що виснажливо й дражливо пахнув життям, і в тому подихові таїлася витончена трутизна сподівань, які жадібно вимагали здійснення.
Отак росте Нільс; усі впливи дитинства ліплять ту м'яку глину; все її формує, все має своє значення, і те, що є і про що він мріє, й те, що він знає і про що тільки здогадується, — все позначає свій легкий, але впевнений слід лініями, які ще будуть і перекопані, й поглиблені, аж поки помілішають і зовсім зникнуть.
VI
— Студент Люне — пані Боє; студент Фрітьоф Петерсен — пані Боє.
Знайомив їх Ерік, а відбувалося те знайомство в Мікельсеновій майстерні — просторому світлому приміщенні із утоптаною долівкою, на дванадцять ліктів заввишки, з двома широкими дверима надвір в одній стіні і ще з двома, вужчими, в другій, що вели до менших майстерень. Усе тут було сіре від глиняної, гіпсової та мармурової пилюки; від неї павутина під стелею була така завтовшки, як шпагат, а великі шибки скидалися на мапи річок; пилюка понабивалася в очі, в рот, у ніс, позалягала в заглибинах м'язів, голови й одягу численних виливків, що, наче фриз, який зображав руїни Єрусалима, лежали на довгих полицях уздовж стін, а високі лаври у великих кадубах біля дверей були такі припорошені, що стали сіріші за оливкові дерева.
Ерік у куртці й паперовому ковпаку на темному хвилястому чубові стояв серед майстерні й щось моделював; він тепер мав вуса й видавався дуже змужнілим супроти блідих, виснажених екзаменами друзів, що виглядали по-провінційному в своїх нових костюмах, надто коротко підстрижені і в надто великих студентських кашкетах.
Трохи віддалік від Ерікового верстата, на низенькому стільці з високою спинкою, сиділа пані Боє й тримала в одній руці тоненьку, гарно оправлену книжечку, а в другій — грудочку глини. То була маленька, навіть дуже маленька шатенка з карими очима, з білою шкірою, що в затінку ставала золотаво-смаглявою і чудово пасувала до блискучих кіс — темних, але на світлі трохи аж рудуватих.
Вона саме сміялася, коли зайшли хлопці, так, як здатна сміятися дитина: дзвінко, розкотисто й безтурботно-радісно; дитячою щирістю світилися і її очі, дитяча відверта усмішка грала на вустах, які ще більше скидалися на дитячі через те, що верхня губа була коротша, і білі як молоко зуби майже ніколи не ховалися цілком, і майже завше рот був трохи відтулений.
Однак пані Боє не була дитиною.
Скільки ж вона мала, десь за тридцять?
Повне підборіддя не казало "ні", так само й спіла червінь нижньої губи. В пані Боє було повне, міцне, пишно розвинене тіло, чітко підкреслене синьою сукнею, щільно запнутою в стані, на грудях і на руках, як до верхової їзди. На шиї й на плечах згортками лежала темна криваво-червона шовкова хустка, кінці якої ховалися в гострому викоті сукні. В косах були заткані гвоздики такого самого кольору, як і хустка.
— Боюся, що ми перебили вам приємне читання, — мовив Фрітьоф, позирнувши на книжку.
— Та що ви, зовсім ні! Ми вже цілу годину сперечаємось про те, що прочитали, — відповіла пані Боє й глянула на Фрітьофа великими пильними очима. — Пан Рефструп такий ідеаліст у всьому, що стосується мистецтва, а мені аж нудно стає, коли грубу дійсність чистять, вигладжують, відтворюють, чи як воно там зветься, поки нарешті від неї лишається голе ніщо. Прошу, гляньте на Мікельсенову "Вакханку", що її он копіює глухий до всього Трафеліні; та якби мені довелось описувати її в каталозі... о господи боже! Номер 77. Молода дама в негліже стоїть задумана з гроном винограду й не знає, що з ним робити... Якби мене послухали, вона мала б роздушити ягоди, щоб червоний сік потік їй на груди... Що, ні? Хіба неправда? — В дитячому запалі вона схопила Фрітьофа за рукав і майже шарпонула його.
— Авжеж, — погодився Фрітьоф, — я б теж сказав, що тут бракує... свіжості... безпосередності...
— О, тут бракує природності! Боже мій, чому ми не можемо бути природні? О, я добре знаю, нам бракує сміливості. Який митець чи поет зважиться показати людину такою, як вона є? А от Шекспір зважився.
— Так, ви добре знаєте, — озвався Ерік з-за своєї скульптури, — що я Шекспіра не можу здолати, для мене він надто важкий — завше мені здається, що все в нього кружляє по колу, аж урешті вже не знати, хто чим є.
— Я б цього не сказав, — несхвально мовив Фрітьоф, проте зразу ж додав, винувато всміхаючись: — Але той нестям великого англійського поета я не назвав би правдивою й розумною відвагою митця.
— Ні? О господи, які ви смішні! — І пані Боє засміялася, як тільки вона вміла сміятися, тоді підвелася й почала походжати по майстерні. Враз вона обернулася, простягла до Фрітьофа руки й вигукнула: — Хай вам бог помагає! — І аж скорчилася зі сміху.
Фрітьоф ладен був образитися, але ж негоже було піти розгніваному, до того ж він мав цілковиту слушність, та й пані була така вродлива. Отож він залишився і вдався в розмову з Еріком, проте, маючи на оці пані Боє, силкувався надати своєму голосові відтінку зверхності й поблажливості.
Тим часом пані нишпорила по закутках майстерні, щось задумливо мугикаючи про себе; голос її то розсипався дрібними, веселими трелями, то плинув повільним урочистим речитативом.
На великому дерев'яному постаменті стояла голова молодого Августа; пані Боє заходилася стирати з неї куряву, тоді взяла трохи глини, приробила голові вуса, бороду, а на вуха почепила сережки.
Поки вона ліпила так, Нільс, удаючи, ніби оглядає виливки на полиці, підійшов до неї зовсім близько. Вона не озиралась на нього, проте, мабуть, відчувала, що він близько, бо, не обертаючись, простягла до нього руку й попросила дати їй Ерікового капелюха.
Нільс уклав їй капелюха в простягнену руку, вона взяла його й наділа на голову Августові.
— Старе Шекспірисько, — ніжно мовила вона й поплескала перероблену статую по щоці. — Немудрий старий чолов'яга, який сам не знав, що робить! Сидів собі, мішав пером чорнило, й гадки ні про що не мавши, аж гульк — витяг Гамлетову голову. Що, ні? — Вона підняла капелюха, по-материнському провела рукою зліпкові по чолі, ніби хотіла відгорнути чуба з очей. — Але попри все вдатний! Таки вдатний старий поет. Бо ж правда, пане Люне, треба визнати, що з Шекспіра був добрий письменник?
— Авжеж, тільки що я маю свою думку про нього, — сказав Нільс трохи ображено й почервонів.
— О господи! Ви теж маєте свою думку про Шекспіра! Що ж ви про нього думаєте? Ви з нами чи проти нас? — 3 тими словами вона стала роряд з бюстом і обняла його за шию.
— Не знаю, чи думка, наявність якої в мене вас так дивує, матиме щастя збігтися з вашою, але гадаю, що я за вас і за вашого протеже. В кожному разі, мені здається, він знав, що робив, зважував, що робив, і зважувався робити так, як робив. У багатьох випадках він зважувався, сумніваючись, і сумнів той помітний і досі, а в багатьох випадках зважувався тільки наполовину й затирав новими рисами те, що не насмілювався залишити так, як воно було...
І так він провадив далі.
Поки Нільс говорив, пані Боє ставала дедалі неспокійніша: вона нервово позирала то в один, то в другий бік, нетерпляче перебирала пальцями, обличчя її набрало спершу заклопотаного виразу, а потім навіть страдницького.
Врешті вона не витримала:
— Не забудьте, що ви хотіли сказати, — мовила вона, — але прошу вас, пане Люне, не робіть так рукою... ну, ніби ви хочете витягти зуба! Добре? Тепер кажіть далі, я вже знову слухаю, а надто, що ми з вами одної думки.
— То нема потреби казати далі.
— Чому нема?
— Ну, коли ми з вами одної думки.
— А, так, коли ми з вами одної думки...
Жадне з них не вкладало чогось особливого в ці останні слова, проте вимовили вони їх так значуще, наче в них таївся бозна-який зміст, і перезирнулися з дотепною усмішкою на вустах, потвердженням того, як вони добре розуміють одне одного, — проте кожне міркувало про себе, що те друге могло мати на думці, і трохи сердилося, що не може здогадатися.
Не поспішаючи, вони вернулися до Ерікового місця, і пані Боє знову сіла на низький стілець.
Ерік і Фрітьоф уже набалакалися вдвох донесхочу й були раді товариству. Фрітьоф відразу дуже люб'язно підійшов до пані Боє, а Ерік скромно, як і годиться господареві, тримався дещо збоку.
— Якби я був цікавий, — мовив Фрітьоф, — то спитав би, що то за книжка, про яку ви сперечалися з Рефструпом, коли ми зайшли?
— То ви питаєтесь? — озвалася пані Боє.
— Питаюсь.
— Ergo?
— Ergo, — відповів Фрітьоф і покірно вклонився.
Пані Боє підняла книжку й урочисто оголосила:
— "Гельге", Еленшлегерів "Гельге"[15]. Яка пісня? Ось яка: "Русалка приходить до короля Гельге". Які рядки? Ті, де Тангк'єр лягла біля Гельге, а він не годен більше стримати цікавості й обертається:
...і в мить одну
Угледів рамена білі,
Красу небесну, неземну
В дівочому юному тілі.
Ось чорні опали шати,
І крізь серпанок легкий
Він бачить — важко сказати,
Не тіло — трунок п'янкий.
І це все, що ми можемо довідатись про русалчину красу! Мене такий опис не вдовольняє. Я хочу тут мати буйний, яскравий малюнок, хочу бачити щось таке неймовірно прекрасне, щоб мені аж дух захопило. Я хочу відчути небуденність русалчиної вроди — і прошу вас: що можна виснувати з білих плечей та прекрасного тіла, загорненого в шмат блискучого краму? Боже милий! Таж вона має бути гола, як хвиля, в ній має постати дика краса морської стихії. Її шкіра повинна мати щось від фосфоричного сяєва літнього моря, а коси — бути згустком чорного жаху морських водоростів. Що, ні? В очах її мають грати тисячі барв мінливого блиску води, бліді груди — обіцяти солодку, як ніч, прохолоду, все тіло — здійматися лагідним хвилюванням морських брижів, поцілунки повинні засмоктувати, як Мальстрем, а обійми — бути ніжними, як розпорошена піна.
В її голосі бриніло щире почуття, вона аж підвелася, схвильована тим, що говорила, й дивилася на своїх молодих слухачів великими, допитливими, як у дитини, очима.
Однак вони мовчали. Нільс зашарівся по самі вуха, Ерік був геть збентежений, а Фрітьоф — просто зачарований; в очах його світився відвертий захват. І все ж він найменше з них трьох усвідомлював, яка вона була неймовірно прекрасна в сяєві своїх слів.
Через кілька тижнів Нільс і Фрітьоф були вже такі самі постійні гості в домі пані Боє, як і Ерік Рефструп.