Однак швидко й вони кинули свої розваги й пішли Еріковим слідом. Відкладено набік романи, а нескінченна історія дістала трохи ґвалтовний кінець, коли вони востаннє нишком зустрілися на горищі з сіном. Над її дочасною могилою запанувала глибока мовчанка, бо вони не хотіли заводити про це мову з Еріком. Уже по кількох днях знайомства з ним вони відчули, що він візьме на глузи і їх, і їхню історію, принизить їх у власних очах і змусить соромитися себе. І він, напевне, так би й зробив, бо не мав у собі й знаку того, що зветься мрійливістю, екзальтацією чи фантазуванням. А що його ясний, практичний розум, бездоганно здоровий, був такий самий безжалісний і так само готовий насміхатися над духовними вадами, як діти люблять глузувати з фізичних вад, то Нільс і Фрітьоф стереглися його, підроблялися під нього, багато чого зрікалися, а ще більше затаювали в собі. Особливо ж Нільс ладен був побороти в собі все, що походило не з Ерікового світу, і ревно, як кожен відступник, глумився з Фрітьофа, що через свою повільнішу й постійнішу вдачу не міг так нагло забути старе задля нового. Проте штовхали Нільса на ті бездумні вчинки насамперед заздрощі, бо він від першого ж дня закохався в Еріка, а той боязко, холодно, майже зневажливо ледве дозволяв себе кохати.
Чи серед усіх людських почуттів є щось ніжніше, шляхетніше й щиріше, аніж палка й сором'язлива любов хлопця до хлопця? Любов, що ніколи не озивається, ніколи не насмілюється виявити себе в пестощах, в погляді чи слові, любов споглядальна, що гірко оплакує кожну помилку, кожну ваду в того, кого любить, що виливається в тузі, подиві, байдужості до себе, в гордощах, у покорі й тихому щасті.
Ерік пробув у Ленборгорі рік чи півтора, бо Ліоне, бувши в Копенгагені, зайшов до одного з найвідоміших скульпторів, показав хлопцеві ескізи і Мікельсен, той скульптор, визнав, що в них видно хист і що хлопець тільки гайнує час на марну науку: не треба спеціальної класичної освіти, аби відчитати грецьке наймення на голій постаті. Отже, вирішено, що Еріка негайно пошлють до столиці, аби він відвідував академію і працював у Мікельсеновій майстерні.
Останнього надвечір'я Нільс і Ерік сиділи нагорі в своїй кімнаті. Нільс роздивлявся ілюстрації в дешевому часописі, а Ерік заглибився в Спенглерів каталог Християнсборзької картинної галереї. Скільки разів гортав він той каталог, намагаючись із наївних описів скласти собі уявлення про картини, майже хворий з прагнення оглянути ту красу насправді, натішитись тим багатством ліній і барв, своїм захватом здобути право на неї — і скільки разів він згортав книжку, стомившися вдивлятись у слова, що мигтіли в примарному тумані, не хотіли спинитися, прибрати форми, обернутися в картину, а в швидкому, бурхливому танку зринали й зникали, зринали й зникали.
Сьогодні було вже не те, сьогодні він мав певність, що швидко вони стануть для нього не тільки тінями з країни мрій, і почувався володарем усіх тих багатств, що їх обіцяла книга, картини нині набирали обрисів, як ніколи досі, й виринали, як спалахи блискавки, як барвисті сонця із мерехтливого золотого туману.
— Що ти роздивляєшся? — спитав він Нільса.
Нільс показав йому в часописі портрет Ларсена, героя другого квітня[14].
— Яка потвора! — сказав Ерік.
— Потвора? Таж він був герой! Ти, може, й цьогоось назвеш потворою?
І Нільс перегорнув кілька сторінок назад, де було зображення великого поета.
— Страшна потвора! — заявив Ерік і скривився. — Хіба це ніс? А губи, а очі, а які патли навколо голови!
Тепер Нільс теж побачив, що портрет бридкий, і принишк: йому ніколи не спадало на думку, що велич не завше буває вилита в гарну форму.
— Отож-бо, — сказав Ерік і згорнув свого Спенглера. — Хоч би не забути віддати тобі ключа від каюти.
Нільс сумно махнув рукою: мовляв, не треба, та Ерік однаково повісив йому на шию ключика на широкій чорній стрічці.
— Може, ходімо вниз? — спитав він.
Нільс підвівся й рушив до східців. Фрітьофа вони здибали в саду коло плоту: він їв лежачи зелений аргус. Очі в нього були повні сліз, так він жалів, що Ерік виїздив. До того ж він був ображений, що вони не відшукали його раніше; щоправда, він завше приходив сам, але такий день, як сьогодні, здавалося йому, вимагав особливого запрошення. Він мовчки простяг їм жменю зелених ягід, та вони їли на обід свої улюблені ласощі, тому стали перебірливі.
— Кислятиння, — сказав Ерік і скривився.
— Та й зашкодити може, — розважно докинув Нільс, звисока дивлячись на ягоди. — Як ти їх їси? Викинь, і ходімо до каюти. — І він бородою показав на стрічку з ключиком, бо руки тримав у кишенях.
І вони всі втрьох подалися стежкою вниз.
Каюта їхня була справжня, зі старого корабля, куплена колись на прибережних торгах. Пофарбована в зелене, вона стояла біля фіорду і правила за комору на будівельне знаряддя, коли тут споруджувано греблю, але тепер лишилась без ужитку. Хлопці заволоділи нею й позносили туди свої судна, луки, палиці та інші скарби, а надто такі необхідні, хоч і заборонені, як порох, тютюн та сірники.
Нільс похмуро, врочисто, як і належить, відчинив двері, і вони зайшли, шукаючи по темних кутках свої речі.
— Знаєте що? — сказав Ерік, нишпорячи в найдальшому кутку. — Я свій корабель висаджу в повітря.
— І наші теж! — мовив Нільс і врочисто підніс руку, мов до присяги.
— Ні, мого ні! — вигукнув Фрітьоф. — Чим же ми будемо плавати, коли Ерік поїде?
— Справді, — сказав Нільс і зневажливо відвернувся від нього.
Фрітьоф почувався не дуже добре, та все ж, коли вони вийшли, переховав свій корабель у безпечне місце.
Надворі хлопці відразу поклали в кораблі порох, загорнений у просмолене клоччя, наставили вітрила, заправили гноти, запалили їх і відскочили назад. Вони бігли вздовж берега, на мигах даючи накази залозі на облавку і голосно пояснюючи один одному хід і випадкові повороти кораблів, як наслідок мудрого керівництва їхніх хоробрих капітанів.
Однак кораблі пристали до берега біля коси, і сподіваного вибуху не сталося. Фрітьофові випала нагода шляхетно офірувати вату з своєї шапки на нові, кращі гноти.
Під усіма вітрилами помчали кораблі до Зеландських рифів, важким суцільним кільцем насувалися англійські фрегати, з-під чорних носів поблискувала біла піна, а гармати сповнювали повітря сухим луском. Чимраз ближче й ближче мерехтіла блакиттю й червінню, полискувала золотом велика, на сажень заввишки, надбудова "Альбіона" й "Звитяжця"; сіре громаддя вітрил заступало обрій, пороховий дим клубочився білими хмарами й стелився, наче туман, над блискучими проти сонця хвилями; ось палуба Ерікового корабля стиха луснула й злетіла в повітря, загорілося клоччя, бухнувши червоним вогнем, по вантах і по реях посоталося павутиною полум'я, неквапно поглинуло шкаторину й напалося довгим омахом на вітрило: воно скручувалося, розпадалося й великими чорними клаптями злітало над морем. На вершечку стрункої, високої, аж до хмар, грот-щогли ще маяв данський прапор, але мотузки вже поперегоряли, і він шалено тріпотів, наче відбивався червоними крильми, — та врешті вогонь пожер його, і закіптюжений корабель поплив далі без керма й без керманича, мертвий і безвільний, іграшка вітру й прибережних хвиль.
Нільсів корабель не захотів так горіти. Щоправда, порох зайнявся і бухнув дим, але й по всьому, а цього було замало.
— Гей, облого! — крикнув Нільс із коси. — Затопити корабель! Націльте гармату з правого облавка через задній люк та вгатіть йому як слід!
Він сягнув по камінця.
— Вогонь! — І шпурнув камінця в корабель.
Ерік і Фрітьоф кинулись йому допомагати, і невдовзі від Нільсового корабля лишилися тільки тріски, й від Ерікового теж.
Хлопці виловили їх на берег, щоб допалити на вогнищі.
До тих трісок вони назбирали цілу купу сухих водоростів та сіна, і скоро по ній застрибало полум'я, знявся дим. Дрібні кремінці, що поначіплялися на водорості, лопалися й тріщали на жару.
Якийсь час хлопці мовчки сиділи коло багаття. Раптом Нільс понуро підвівся, приніс із каюти всі свої речі, поламав їх на друзки й метнув у вогонь. Ерік зробив так само з своїми, докинув дещо й Фрітьоф. Полум'я з тієї жертовної ватри шугнуло високо вгору, аж Ерік злякався, що його можуть помітити з поля. Він заходився пригашувати вогонь мокрими водоростями. А Нільс спокійно стояв собі й сумно дивився, як стелеться вздовж берега дим. Фрітьоф тримався осторонь; він стиха мугикав пісню звитяжців і подеколи нишком, мов натхненний бард, смикав струни невидимої арфи.
Тим часом багаття догоріло, і Ерік з Фрітьофом рушили додому. Нільс залишився замкнути каюту. Навісивши колодку, він сторожко глянув услід хлопцям і шпурнув ключа разом із стрічкою далеко у фіорд. Ерік озирнувся й побачив, що він кинув у море, але квапливо відвернув голову й побіг з Фрітьофом навперейми.
Другого дня він поїхав.
Спочатку його дуже бракувало, ох як бракувало, бо для тих, що лишилися, все наче спинилося на місці. Адже досі все робилося з тою думкою, що їх було троє. Троє — це товариство, розмаїтість, переміна, а двоє — самітність, і взагалі нічого.
Бо що ж можна зробити вдвох?
Ну, можна влучати в ціль чи гуляти в м'яча. Можна ще гратися в П'ятницю й Робінзона Крузо, але хто буде за дикунів?
А неділі! Нільс був такий знуджений світом, що заходився спершу повторювати, а потім за допомогою великого атласа пана Бігума поширювати свої географічні знання, вийшовши далеко за визначені програмою межі. Врешті він почав перечитувати всю Біблію і вести щоденник. А Фрітьоф у цілковитій самітності шукав принизливої втіхи, бавлячись із своїми сестрами.
Та потроху минуле забувалося, туга пригасала; вона приходила лиш у тихі вечори, коли червоне сонце осявало стіну самітної кімнатки, коли замовкало далеке одноманітне кукання зозулі і тиша ставала ще ширша й більша; тоді туга поверталася, закрадалась у душу, знесилювала, але вже не ятрила; вона була така невагома, що здавалася сливе солодкою, як біль, що допіру стих.
Те саме й з листами. Спочатку вони були сповнені скарг, запитань і побажань, майже не пов'язаних між собою, але з часом почали довшати, більше розповідали про навколишні речі і, врешті, набули стилю та краси й свідчили, що автори мають з них певну втіху: свідомість, що можуть так писати й так багато читати між рядками.
За таких умов з'являлося багато того, що в Еріковій присутності не сміло підводити голови.