Воно для них здається проявом тиранії, якоїсь особистої зненависті й назавжди залишає гіркоту в їхніх серцях.
Дуже рідко трапляється, щоб так сприймали своє горе діти, але Нільс Люне сприйняв його саме так. Бо, ревно молячись, він наче стояв віч-на-віч із своїм богом, плазував навколішки біля підніжжя престолу його, сподіваючись, тремтячи зі страху, але твердо вірячи у всемогутність молитви, мужньо вповаючи, що його вислухають, — і от довелося підвестись з пороху осоромленому й відійти геть. Своєю вірою він не видобув чуда з неба, не бог відгукнувся на його поклик, а смерть метнулася до своєї здобичі, наче не було захисного валу з молитви, піднесеного аж до неба.
І в ньому все затихло.
У сліпому леті його віра знялася аж до небесної брами й тепер лежала з поламаними крильми на могилі Едель. Бо ж Нільс вірив, вірив тією щиросердою, палкою, наче в казці, вірою, що так часто властива дітям. Діти-бо вірять не в бога з катехізису, складеного з багатьох визначень, наділеного багатьма відтінками, а в могутнього біблійного бога, що дуже любив Адама та Єву і що для нього весь рід людський — королі, пророки, фараони — лише слухняні або неслухняні діти: в суворого бога-вітця, що гнівається гнівом велетня й щедрить щедрістю велетня; в бога, що тільки-но створить життя, а вже нацьковує на нього смерть; що насилає на землю свою потоп і ознаймує закони, надто важкі для роду, від нього створеного, і що врешті в часи імператора Августа проймається співчуттям до людства й посилає сина свого на смерть, аби можна було зламати закон, у якому він тримав людство. З таким богом, що відповідає чудом на кожне прохання, й розмовляють діти, коли моляться. Та настає день, коли вони починають розуміти, що люди востаннє чули його голос під час землетрусу, який сколихнув Голгофу й розвернув могили, і що відтоді як розірвано заслону найсвятішої таїни, володарює Ісус, — і з того дня моляться вже інакше.
Але Нільс не дійшов іще аж до такого.
Щоправда, своїм сповненим віри серцем він товаришував Ісусові в його земній мандрівці; однак те, що він завше улягав отцеві, що так безсило скорявся й так по-людському терпів, заслоняло від Нільса його божу сутність; він бачив у ньому тільки того, хто виконував отцеву волю, тільки сина божого, а не самого бога, тому й молився він до бога-вітця, а бог-отець полишив його в тяжкій біді. Та коли бог відвернувся від нього, він міг також відвернутися від бога. Скоро бог не має вух — він, Нільс, не матиме вуст, скоро бог не має милосердя — він не поклонятиметься йому; серце Нільсові запеклося й відкинуло бога.
Того дня, коли ховали Едель, він щоразу, як священик вимовляв ім'я боже, зневажливо тупав ногою по могилі, а відтоді, як зустрічав те ім'я в книжках або чув з чиїхось уст, по-бунтарському морщив своє дитяче чоло. Коли він увечері йшов спати, його проймало дивне почуття відкинутої величі — на думку, що тепер усі — діти й дорослі — моляться, склеплюють очі з його ім'ям на вустах, і тільки він не складає рук, тільки він відмовляється його величати. Його позбавлено небесної опіки, янгол-охоронець не стояв побіч нього, незахищений плив він одинцем водами темряви, які щось таємниче нашіптували, і від його ложа ламкими колами чимраз далі ширилась самітність; та він не починав молитися. Тужив до сліз, але не кликав бога.
І так було день по дневі: він уперто відмовлявся бачити речі такими, як його зобов'язувала шкільна наука, і уподобаннями своїми хилився на бік тих, хто витратив силу на марну боротьбу зі злом.
У книжках, які йому давано читати, в тому, чого його навчано, бог, його люд і його ідеї ненастанно й переможно йшли вперед, і він радів їхньою радістю, відчуваючи й себе часткою тих звитяжних гордих легіонів: хіба ж бо перемога не завше справедлива, а переможці не завше визволителі, носії поступу й світла?
А тепер радість його заніміла, тепер він мовчав, думав думками переможених, відчував серцем подоланих і розумів, що коли звитяжне добре, то не конче те, що вступається перед ним, — погане; і він тоді учинив вибір: сказав собі, що якраз подолане краще, відчув, що воно величніше, і потугу перемоги назвав ґвалтом і насильством. Він своїм робом пішов проти бога — але як васал, що взявся до зброї проти свого законного пана, бо він і далі вірив, не міг тій вірі опертися.
Його вчитель, пан Бігум, був не з тих, хто міг би вернути його душі втрачений спокій. Навпаки. Бігумова філософія настроїв, що дозволяла захоплюватися й запалюватися всіма властивостями речей — нині однією, а завтра іншою, розхитувала догми його учнів. Властиво, він був християнин, і якби хто примусив його твердо визначити, що є в ньому сталого серед усієї тієї плинності, він, мабуть, відповів би, що стале в ньому — віра у вчення лютерансько-євангелицької церкви, в кожному разі сказав би десь так; але він зовсім не мав хисту вести своїх учнів уперед суворо витиченою дорогою церковної віри, нагадуючи за кожним кроком, що бодай найменше збочення за придорожні стовпці веде до брехні й темряви, прирікає душу на вічне пекло; в ньому не було признаки того фанатизму правовірників, що пильнує кожну букву свого закону. Він був релігійний у дещо артистичний спосіб, перейнятий почуттям власної вищості, і через те не боявся шукати в церковних догматах певної гармонії, мимохіть опоетизовувати їх і пристосовувати до себе, бо вбачав у них насамперед свою особистість, і хоч би в яких ширяв сферах, а кінець кінцем хотів чути шелест крил власного духу.
Такі люди не ведуть своїх учнів, але в їхньому навчанні є повнява, розмаїтість і дещо хистка всебічність, що, коли не заплутає учня, чудово розвиває його самостійність і сливе змушує витворювати свою власну думку, бо ж дітей ніколи не можна заспокоїти чимось непевним, несталим; ведені інстинктом самозбереження, вони завше вимагають твердого "так" або твердого "ні", щоб знати, в який бік звертати свою ненависть, а в який — свою любов.
Отже, не було такого твердого й непохитного авторитету, що міг би за допомогою вічних істин і дороговказів завернути Нільса назад. Він стиснув зубами вудила й кидався на кожну нову стежку, яку бачив перед собою, аби тільки далі від того, що досі було домівкою його почуттів і його думок.
Яке приємне, не знане ще почуття сили з'являється в людини, коли вона починає дивитися на все власними очима, вибирати своїм серцем, ліпити в свою подобу. З глибини душі виринає так багато непоміченого, розпорошені властивості її єства дивовижно збираються разом у розумну цілість. То була пора п'янких відкриттів — Нільс поволеньки, боязко, спізнаючи і непевних радощів, і несподіваного щастя, знаходив самого себе. Вперше він побачив, що не такий, як решта всі; в ньому прокинулась душевна сором'язливість і зробила його вовкуватим, скупим на слова й несміливим. Він недовірливо сприймав усі запитання і в кожному слові шукав натяку на свої найпотаємніші душевні прикмети. Відколи він навчився читати в самому собі, йому здавалося, що й інші теж можуть прочитати, що там написане, тому він цурався дорослих і блукав навкруги самотою. Люди враз стали йому страшенно обтяжливі. Він почував до них майже ворожість, мов до істот якоїсь іншої породи, і в своїй самотині почав стежити за ними, приглядатися до них — і осуджувати. Досі йому вистачало наймень: батько, мати, пастор, мірошник. Наймення цілком пояснювало особу, яку воно означало. Пастор був пастором, і більше він про нього не мав чого сказати. Але тепер він бачив, що пастор — невеличкий бадьорий чоловічок, який дома робиться якомога тихішим і непомітнішим, аби його не зауважила дружина, а поза домом у кожне слово вкладає п'янкий бунт, жадобу волі й насильства, аби забути домашній гніт.
Ось який став пастор.
А пан Бігум?
Нільс бачив, як тоді в садку, в хвилину пристрасті, він ладен був кинути все за кохання Едель, чув, як він зрікався себе самого і свого духу, — а тепер він знову торочив, що філософ повинен з олімпійським спокоєм сприймати життєві бурі та райдуги, народжені з туману. Яку болючу зневагу породили його слова в хлопцеві, який чуйний і підозріливий став його сумнів! Він-бо не знав, що риси, які пан Бігум таврував у інших людей, називалися цілком інакше в ньому самому і весь олімпійський спокій у відповідь на те, що хвилювало посполитих людей, був презирливим посміхом велета, сповненим спогадів про титанічні прагнення й титанічну пристрасть.
V
Через півроку після смерті Едель в одної кузини Люне, пані Рефструп, помер чоловік, фабрикант череп'яних виробів і порцеляни. Підприємство ледве трималося, довголітня хвороба чоловікова призвела його до ще більшого занепаду, і вдові загрожували злигодні. Семеро дітей вона не могла прогодувати. Двоє найменших і найстарший, що допомагав уже на фабриці, залишились при ній, а решту дітей розібрала родина. Люне взяли хлопця, що йшов за найстаршим, — чотирнадцятирічного Еріка. Він мав безкоштовне місце в міській класичній гімназії, а тепер приїхав, щоб учитися в пана Бігума разом з Нільсом і Фрітьофом Петерсеном, пасторовим сином.
Учився він нерадо, бо мріяв стати скульптором. Батько називав його мрії дурістю, однак Люне поглянув на них інакше: вірив, що хлопець має хист, проте хотів, щоб той спершу скінчив гімназію — мовляв, тоді він завше матиме опору в житті, до того ж класична освіта необхідна скульпторові, принаймні бажана. На цьому й стали, і Ерік поки що вдовольнився вельми доброю збіркою гравюр на міді та гарної бронзи, що була в Ленборгорі. В кожному разі, для хлопця, який досі бачив тільки всякий мотлох, що його заповів соборній бібліотеці якийсь різьбяр-аматор, швидше дивак, аніж знавець мистецтва, то були чудові речі, і він став ревно набивати собі руку з олівцем та стекою. Найдужче промовляв до його серця Гвідо Рені[7], що на той час мав більшу славу, ніж Рафаель та інші велетні, — а, мабуть, ніщо так не відкриває юним очам красу мистецтва, як почуття, що їхній безмежний захват справджується на інших. Андреа дель Сарто[8], Парміджаніно[9] і Луїні[10], які згодом, коли Ерік почутив свій хист, так багато важили для нього, поки що були йому байдужі; натомість сміливість Тінторетто[11], гіркота Сальватора Рози[12] і Караваджо[13] справляли на нього велике враження, бо ж принадність у мистецтві ніяк не смакує замолоду, найвитонченіший мініатюрист починав свій шлях слідами Буонаротті, а найлагідніший лірик уперше подорожував, пливучи під чорним вітрилом у крові трагедії.
Та поки що ті мистецькі студії були для Еріка тільки розвагою, не кращою за інші, і він не більше пишався, коли вдало змодельовував голову чи вирізьблював гарного коня, ніж влучно вціливши камінцем у флюгер на церковній дзвіниці або перепливши без відпочинку до Сендергагена й назад, бо полюбляв забави, де важила спритність, сила, витривалість, несхибна рука й метке око, не те що в Нільсових і Фрітьофових: там головну роль грала уява, а події та їхній щасливий кінець були геть усі вигадані.