Обличчя його було бліде й скривлене, зуби зціплені з болю, очі втонули в сльозах, а все тіло здригалося зі стримуваного плачу, його тільки й зраджував тяжкий, із посвистом віддих.
Едель не підвелася з ганку.
— Отямтеся, чоловіче, — мовила вона трохи співчутливо. — Отямтеся, не будьте дитиною! Прошу вас, устаньте, походіть по садку і спробуйте заспокоїтись.
— І ви таки зовсім не можете мене покохати? — майже нечутно простогнав Бігум. — О, який жах! Я ладен душу свою занапастити, ладен як завгодно принижуватись, аби тільки здобути вас. Та що там — якби мені хто запропонував збожеволіти, але я в божевільних мареннях мав би вас, мав вас, то я б сказав: ось мій мозок, порпайся немилосердною рукою в чудовій його будові, порви всі його тендітні волокна, що зв'язують єство моє з блискучою тріумфальною колісницею духу людського, нехай я загрузну в болоті матерії під колесами її, нехай інші йдуть до світла її осяйним шляхом. Ви здаєте собі раду з моїх слів? Розумієте, що якби навіть ваше кохання прийшло до мене позбавлене свого блиску, сяєва своєї чистоти, принижене і зганьблене, прийшло, як плюгава карикатура на кохання, як хвороблива примара, я б прийняв його, на колінах стоячи, немов святе причастя. Та все те, що є доброго в душі моїй, не допоможе мені, все, що є лихого, не порятує мене. Я волаю до сонця, та воно не світить, волаю до статуї, та вона не відповідає. Відповідати? Що можна відповісти на муку мою? Ні, той невимовний біль, що роздирає моє єство до найглибшого коріння, ті муки тільки відштовхують вас, ви відчуваєте лише холодну образу і глузливо смієтеся в душі з надаремної пристрасті жалюгідного домашнього вчителя.
— Ви несправедливі до мене, пане Бігуме, — мовила Едель і підвелася. Бігум теж устав. — Я не сміюсь. Ви питаєте, чи є якась надія, і я вам відповім: ні, надії нема, і сміятися теж нема з чого. Та дозвольте мені сказати вам одну річ. Від першої ж миті, як ви почали про мене думати, ви мали б знати, що я відповім, і визнали, не відмовляйтеся, весь час знали, а все одно спрямовували всі свої помисли й бажання на те, що напевне не могло здійснитися. Ваше кохання не ображає мене, проте я засуджую його. Ви вчинили так, як багато хто вчинив би. Ми заплющуємо очі на дійсність, не хочемо чути того "ні", що лунає у відповідь на наші бажання, ми хочемо забути про глибоке провалля, що пролягає між нашими прагненнями і тим, чого ми прагнемо. Ми хочемо, аби наші мрії справдились. Але дійсність не рахується з мріями, жадної перешкоди в житті не можна усунути мрією, отож ми потім сидимо над проваллям і голосимо, що воно не змінилося, а залишилось таке, як було; тільки ми самі змінилися, бо мріями розпалили свої думки й роздражнили свої бажання до найвищої міри. Однак провалля не поменшало, а все в нашому єстві так болісно прагне його здолати. І тут тобі "ні", тільки "ні", і більше нічого. Якби ж ми були вчасно стримались, а тепер уже пізно, так і стає людина нещасною.
Вона замовкла, наче враз отямилась. Голос у неї був спокійний, стомлений, ніби вона розмовляла сама з собою; та ось він став неприязний, холодний, суворий:
— Я не можу помогти вам, пане Бігуме. Ви для мене зовсім не той, ким хотіли б бути; коли ви через це нещасні, то будьте нещасні, коли страждаєте, то страждайте, мусять бути й такі, що страждають. Коли хтось учинить собі з людини бога й володаря своєї долі, то він мусить коритися її божій волі, проте немудро створювати собі богів і віддавати під них свою душу, бо є боги, що не хочуть зійти зі свого п'єдесталу. Будьте ж розважні, пане Бігуме, ваше божество таке мале і так мало заслуговує, щоб йому поклонятися, тож відверніться від нього і будьте щасливі з якоюсь земною дочкою.
Ледь усміхаючись, вона пішла з веранди до покоїв. Пригнічений Бігум дивився їй услід. Ще десь із чверть години походжав він перед сходами, її слова ще бриніли в повітрі, вона ж бо допіру пішла, здавалося, що її тінь і досі перебуває тут, що його благання ще досягнуть її, що не все ще безнадійно втрачене. Аж ось прийшла служниця, зібрала гравюри, взяла стільця, теки, очеретяну мату — геть усе.
Тепер йому можна було вже йти.
А в горішній кімнатці сидів Нільс біля відчиненого вікна й дивився на нього. Він чув усю розмову від слова до слова, обличчя його було налякане, він тремтів усім тілом. Уперше його пойняв страх перед життям, уперше він до кінця збагнув, що як комусь судилося страждати, то присуду того не відвернеш ані поезією, ані погрозою — тебе потягнуть на тортурну лаву, і будеш страждати, і ніякі чари не звільнять тебе в останню мить, не прокинешся нагло із тих мук, як із поганого сну.
Ось що Нільс збагнув, сповнений страшних передчуттів.
То була погана осінь для Едель, а зима забрала в неї останню силу, тож як надійшла весна, то не застала бодай мізерного, але живого паростка, що міг зігрітись і відродитись, — лишилась тільки зів'яла рослина, що їй ніяка ласка, ніяке тепло не спроможне було вже зарадити. Але весна могла хоч осявати її згасання, духмяним теплом проводжати її в останню дорогу, як вечірня заграва ще довго проводжає день, що блякне й кане у безвість.
Кінець настав у травні, коли день по вінця сповнився сонцем, коли жайворонок не вгавав від світання до смерку, а жито росло просто на очах. Перед вікнами в неї стояли високі старі вишні в цвіту. Китиці снігу, вінки снігу, бані, склепіння, ціла казкова споруда з білого цвіту на тлі блакитного неба.
Того дня вона почувалася дуже кволою, але так їй було легко при тій кволості, так дивовижно легко — і знала вона, що надходить кінець, бо перед полуднем попросила покликати Бігума й попрощалася з ним.
З Копенгагена приїхав радник, гарний сивий добродій, і від самого полудня вже не відходив від її ліжка. Едель тримала його руку в своїх долонях. Він сидів мовчки, тільки часом ворушив рукою; тоді вона легенько стискала її й позирала на нього, і він усміхався на відповідь. Брат теж весь час був при ній — подавав ліки, допомагав, чим міг.
Едель лежала тихо-тихенько, з заплющеними очима, і знайомі картини з іншого, не тутешнього життя одна за одною пропливали повз неї. Плакучі буки в Соргенфрі, цегляна церква на цвинтарі в Люнбю і біла садиба з невеличким узвозом, що вів до озера, де паркан завше був зелений, наче вкритий цвіллю, — усе те вимальовувалося перед нею, набувало чіткості, потім блякло й зникало. А натомість поставали інші картини. Ось Бредгаде навзаході сонця, коли присмерк сповільна підкрадається до будинків, а ось дивовижний Копенгаген, такий, як вони його побачили одного дня по обіді, коли поверталися з села. Він здавався фантастичним у своїй метушні і сонячному сяєві, з білими віконними рамами і запахом овочів на вулицях; будинки в яскравому світлі виглядали просто неймовірними: на них наче лежала така тиша, що ані метушня, ані гуркіт возів не могли її сполохати... А ось теплий темний покій в осінні вечори... Едель вже одяглася до театру, а інші ще не готові... Дух кадильних свічок... вогонь у коминку, що кидає бляск на килим... краплі дощу, що порощать у шибки... тупіт коней біля брами... меланхолійний голос торгівця устрицями на вулиці... а після всього того світло, музика й розкіш театральної зали.
Серед таких картин спливало надвечір'я.
Нільс із матір'ю були в залі. Нільс стояв навколішках перед канапою, сховавши обличчя в брунатний оксамит і склавши над головою руки; він голосно й жалісно плакав, пригнічений горем, навіть не пробуючи заспокоїтись. Пані Люне сиділа коло нього. На столі перед нею лежав псалтир, розгорнений на похоронних псалмах. Вона то читала з нього кілька рядків, то знову схилялася до сина й намагалася розважити, вмовити його, але Нільс був нерозважний; вона не могла стримати ані його сліз, ані нестямної розпачливої молитви.
Та ось у дверях покою, де лежала хвора, з'явився Люне. Він не дав їм знаку, тільки сумно позирнув, і вони обоє підвелися й пішли за ним до його сестри. Він узяв їх за руки й підійшов до ліжка. Едель скинула оком на кожного з них і ворухнула вустами, ніби щось кажучи; тоді Люне відвів дружину до вікна й сів коло неї, а Нільс уклякнув коло ліжка, в ногах Едель.
Він тихо плакав і молився, побожно склавши руки, молився щиро й ненастанно, палко вишіптуючи богові, що попри все не втрачає надії:
— Я не дам тобі спокою, не дам тобі, боже, спокою, поки ти не скажеш "так", не бери її від нас, адже ж ти знаєш, як ми її любимо, не бери, не бери. О, я не можу сказати: хай буде воля твоя, бо ти хочеш дати їй умерти, ох, нехай же вона живе, я дякуватиму тобі й слухатиму тебе, буду робити все так, як, знаю, ти хочеш, щоб я робив, буду такий добрий, нічого не вчиню проти твоєї волі, тільки дай їй жити. Чуєш, боже! О, спинись, спинись і відведи свою руку, поки ще не пізно. Я буду... буду... О, що я можу обіцяти? Я дякуватиму тобі, ніколи, ніколи тебе не забуду, ох, тільки вислухай мене! Ти ж бачиш, що вона вмирає, бачиш-бо, вислухай мене, відведи руку свою, відведи, я не можу втратити її, чуєш, боже, не можу, нехай вона живе... Не хочеш, не хочеш? Ох, який же ти несправедливий...
А там, за вікном, білі квітки порожевіли, мов троянди, в промінні призахідного сонця. Арка по арці громадилися суцвіття в трояндовий замок, у цілий трояндовий хор, і крізь легенькі склепіння синіло вечірнє небо, а тим часом золотаві й зовсім золоті з пурпуровими бережками ліхтарики лляли навсібіч світло з тих замків, гірляндами обвішаних.
Бліда й тиха лежала Едель у покої, тримаючи в своїх долонях руку старого добродія. Вона поволі видихала з себе життя, подих за подихом; дедалі слабше й слабше здіймалися її груди, дедалі важчали повіки.
— Привітайте... Копенгаген! — востаннє тихо прошепотіла вона.
Та вже її останнього привіту ніхто не почув — він не видобувся навіть як тихе зітхання з її вуст, — привітуйому, славетному артистові, що вона кохала його з цілого серця, а для нього була нічим, тільки найменням, яке він знав, тільки ще одною чужою істотою з-поміж великого захопленого тлуму.
Світло зблякло в синьому присмерку, й долоні її розтулилися. Тіні зростали — тіні вечора й смерті.
Радник схилився над ліжком, приклав руку до живчика, пильно наслухаючи, а коли згас останній подих життя, затихла остання слабка хвиля крові, підніс її бліду руку до своїх уст.
— Сердешна Едель!
IV
Є люди, здатні підняти своє горе й понести далі, сильні натури, що саме й відчувають свою силу під тягарем горя, тимчасом як інші, слабші, цілком віддаються йому, безвільно, мов нападові хвороби; і, наче хвороба, воно опановує ними, просякає в найглибше їхнє єство, споюється з ним, переінакшуючи в повільній боротьбі, і, врешті, зникає в цілковитому виздоровленні.
Але є й такі, що вважають горе за насильство над собою, за жорстокість і ніколи не звикають трактувати його як тяжку пробу чи кару, а надто як просто долю свою.