Вона була вже не така, як усі люди, а дивовижно звеличена істота, що завдяки чарам рідкісної краси своєї стала богорівною; яка ж то радість була дивитися на неї, вклякати перед нею в своєму серці, припадати їй до ніг у покорі самозречення; проте часом бажання поклонятися було таке палке, що виривалося за межі мовчазних ознак пошани, — тоді він улучав нагоду, закрадався до кімнати Едель і виціловував килимок перед її ліжком, черевик або якусь іншу реліквію, що на неї натикалася його пристрасть.
Він мав за велике щастя, що його святкову куртку саме тоді батьки призначили на будень, бо запах, який лишився на ній від бризок трояндової олії, правив йому за могутній талісман: показував, ніби чарівне дзеркало, Едель такою, як він її бачив тоді, — в маскарадному вбранні на зеленій канапі. В повісті, що розігрувалася між ним і Фрітьофом, відтоді завше з'являвся той образ, і бідолашний Фрітьоф ніколи вже не мав спокою від босоногих принцес; коли він продирався крізь хащі пралісу, вони кликали його з ліанових гойдалок, коли шукав у печері захистку від бурі, вони підводились йому назустріч із свого ложа, вистеленого м'яким, мов той оксамит, мохом, і гостинно запрошували до себе, а коли він, запорошений, скривавлений, дужим ударом шаблі розбивав двері піратської каюти, то знаходив їх і там: вони спокійно спочивали собі на зеленій капітановій канапі. Вони страшенно набридли Фрітьофові, і він ніяк не міг збагнути, чому раптом вони стали такі необхідні їхнім улюбленим героям.
Хоч би як високо, під самим небом, поставив син землі свій трон, хоч би як міцно він насунув на чоло своє тіару винятковості, ознаку генія, він ніколи не може бути певний, що одного дня раптом не посяде його, мов царя Навуходоносора, дивне бажання бігати на чотирьох лапах і пасти траву разом із звичайною чередою.
Щось таке сталося і з паном Бігумом: він по вуха закохався в панну Едель. Дарма він перекручував світову історію, щоб виправдати своє кохання, дарма звав Едель своєю Беатріче[4], Лаурою[5] чи Вітторією Колонною[6] — всі ці штучні ореоли, що ними він оточував своє кохання, гасли, заледве він їх запалював, перед незаперечною правдою, що зачарувала його краса Едель, що захопився він не якимись особливостями душі чи серця, а тільки її вишуканістю, легким світським тоном, її впевненістю, ба навіть її принадною безцільністю. З усіх поглядів то було кохання, що мало б обурювати його, сповнювати соромом за людську непослідовність.
Та що з того? Що могли йому сказати всі ті одвічні правди й швидкоплинні брехні, які зчіплялися між собою кільце по кільцеві у важкий панцир, званий переконаннями, що вони могли сказати супроти його кохання? Коли вони сила, мозок, сутність життя, то нехай покажуть свою міць: як будуть слабші, то хай порвуться, та як будуть дужчі... Проте вони вже порвалися, немов крамнина, зіткана із гнилих ниток. Що було їй до вічних правд! Хіба могутні здвиги розуму могли допомогти йому? Чи ж думками, що ними він вимірював глибини безконечності, можна було здобутиїї? Всі його статки були нічого не вартим мотлохом. Що з того, що душа його сяяла пишнотою, у сто разів яснішою за сонце, коли вона була схована під убогою Діогеновою рядниною? Форма, форма! Дайте мені тридцять срібняків форми за моє єство, дайте мені Алківіадову постать, Дон-Жуанів плащ і звання камер-юнкера!
Але саме цього йому бракувало, і Едель не відчувала анінайменшої прихильності до неповороткої філософської натури, що спостерігала рух життя у варварській наготі абстракцій, і тому в кожному її слові вухо різала беззастережна категоричність, що випирала назовні, як брутальний гуркіт бубона в тихій концертній мелодії. Якась внутрішня нашорошеність, те, що він на кожне, навіть незначне питання весь напружувався, мов той силач, що лаштується жонглювати залізними кулями, видавались їй кумедними; до того ж він дратував її, коли, згідно своєї моралі, прагнув усьому дати присуд, неделікатно відкриваючи інкогніто кожного почуття, що про нього тільки ледь натякали, нечемно називаючи своїм найменням усе, що в розмові інші хотіли швидко проминути.
Бігум дуже добре знав, яке погане враження він справляє і яке безнадійне його кохання, але знав, як той, що всією силою душі своєї надіється, і надія та каже йому, що він помиляється. Залишається ще чудо, і хоч чудес не буває, а все ж воно може статися. Хтозна, може, ми помиляємось, може, наш розум, наш інстинкт, наші почуття, хоч вони ясні як день, ведуть нас хибним шляхом; може, якраз варто мати нерозважну мужність іти за облудною надією, що ширяє над млосним шумовинням нашої пристрасті? Аж тоді, коли ми вчуємо, як зачиняться двері присуду, аж тоді залізні кігті певності ввіп'ються в наші груди, щоб поволі-поволеньки стиснутись у серці довкола тоненької, мов нерв, ниточки надії, на якій висить світ нашого щастя; тоді ниточка урветься, впаде те, що вона тримала, розіб'ється, і болісний крик розпачу розітне порожнечу.
А поки ще триває сумнів — триває й надія.
Якось сонячного вересневого дня Едель сиділа на верхній плиті старовинних сходів на п'ять чи шість приступок, що вели з веранди до городу. Скляні двері позад неї були відчинені навстіж, аж за мінливе червоно-зелене плетиво дикого винограду. Едель прихилила голову до стільця з купою великих чорних тек і тримала перед собою обома руками гравюру. Барвисті аркуші з візантійською мозаїкою, в якій переважали синій і золотий кольори, порозкидані були на зеленкуватій очеретяній маті ганку, на порозі й брунатному дубовому паркеті веранди. Внизу коло сходів лежав білий капелюшок від сонця, а Едель сиділа простоволоса, заткнувши в коси тільки філігранну золоту квітку, що її малюнок був такий самий, як на браслеті в неї на руці. Її білу сукню з майже прозорого краму в вузеньку блискучу смужку оздоблювали лямівка з сірого та жовтавого хутра шиншили й маленькі бантики таких самих кольорів. Руки їй вище ліктів закривали рукавиці з єдвабу кольору перлів. З такого самого краму були й черевички.
Крізь розлоге віття старезного ясеня пасмугами променів прохоплювалося на сходи жовте сонячне світло, утворюючи в прохолодній, легкій тіні цілі шари яскравих ліній, що сповнювали повітря золотим пилом і кидали одну повз одну ясні цятки на приступки, на поріг, на двері й на стіну; здавалося, ніби ті цятки крізь дірочки в тіні самі світилися назустріч сонцеві своїми власними барвами: білою — від сукні Едель, пурпуровою — від її коралових вуст і жовтою, мов бурштин, — від її русявих кіс. А навколо вигравала сила інших барв — блакитна, золота, брунатна, сліпучо-біла, червона, зелена.
Едель впустила з рук гравюру, звела очі, висловивши поглядом своїм німе зітхання, бо ж була надто стомлена зітхати вголос. Потім випросталась таким порухом, немов замикалася від навколишнього світу й ховалася в свою шкаралущу.
Саме ту мить надійшов пан Бігум.
Едель глянула на нього примруженими очима, ніби дитина, що дуже зручно вмостилася й надто сонна, аби ворухнутись, але й надто цікава, щоб заплющити очі.
Пан Бігум був у новому повстяному капелюсі; він цілком поринув у свої думки й так вимахував томпаковим годинником, що тоненький срібний ланцюжок, на якому той висів, кожної миті міг урватися. Нараз він рвучко запхнув годинника до кишені, нетерпляче стріпнув головою, сердито схопився рукою за вилогу свого сурдута й подався далі. Тіло його аж сіпалося, лице потемніло з безнадійної люті, що кипить у того, хто тікає від власних болісних думок і знає, що тікає надаремне.
Капелюшок Едель, що лежав біля сходів, білий на тлі чорної стежки, спинив його біг. Він обережно взяв капелюшка обома руками, зиркнув на Едель і, поки шукав, що йому сказати, стояв з капелюшком, не віддаючи його. Та жадна думка не заблисла в його голові, жадне слово не могло видобутися йому з уст, і він дивився перед себе з кумедним виглядом тяжкої задуми.
— То капелюшок, пане Бігуме, — озвалась Едель, щоб самій не розгубитися серед тієї розгубленої мовчанки.
— Так, — сквапливо відповів учитель, неначе втішившись, що вчув потвердження власного здогаду, але ту ж мить почервонів за свою незграбну відповідь. — Він лежав тут, — поспішився він додати, — ось тут, на землі, отак... отож, отак-о лежав, — учитель нахилився й докладно став показувати, як лежав капелюшок. Він сам почував, що чинить безглуздо, але був майже щасливий, що таки виявив бодай якусь ознаку життя. Капелюшка він і досі тримав у руках.
— Ви хочете залишити його собі? — спитала Едель.
Бігум не знав, що йому відповісти.
— Бо ви наче не думаєте його віддавати, — пояснила вона.
Бігум піднявся на кілька приступок і простяг їй капелюшка.
— Панно Люне, — сказав він, — ви гадаєте... не думайте, панно "Люне... я прошу вас, вислухайте мене... тобто... я ж нічого не кажу, але будьте терплячі зі мною! Я вас кохаю, панно Люне, невимовно кохаю, так кохаю, що годі й сказати. О, якби було таке слово, що могло б віддати побожний страх раба, захоплений усміх мученика, безіменну тугу вигнанця з батьківщини, то тим словом я сказав би, як я вас кохаю. О, дайте мені говорити, вислухайте мене, вислухайте, не проганяйте ще мене! Не думайте, що я ображаю вас безглуздою надією, я знаю, який я мізерний у ваших очах, який незграбний і який бридкий. Я не забуваю, що я бідний, так, нехай ви почуєте — такий бідний, що матір свою мушу тримати в притулку для вбогих, авжеж, мушу, такий я злидар. Так, панно, я тільки покірний служник на утриманні пана Люне, вашого брата, а все ж є світ, де я володар, могутній, гордий, багатий, кажу вам, увінчаний сяєвом переможця, ушляхетнений тим самим потягом, що велів Прометеєві викрасти з неба вогонь, і в тому світі я збратаний з усіма велетами духу, що їх носила земля і тепер носить. О, їх я розумію так, як розуміє рівний рівного, і ніхто з них не злетів зависоко для моїх крил. Ви розумієте мене? Вірите мені? О, не вірте, це неправда, я тільки жалюгідний гном, як ви бачите. Усе минулося. Жахлива мана кохання спаралізувала мої крила, очі духу мого втратили зір, серце висихає, душа моя стікає кров'ю, залишається тільки безживне боягузтво. О, звільніть мене від себе самого, панно, не відвертайтесь глузливо, заплачте наді мною, заплачте, я Рим, пожежею пойнятий!
Він заломив руки і впав навколішки посеред сходів.