Це був найслушнішнй час виїздити з нещасливого міста. Врешті нам вдалося виїхати на шлях до Сан-Бруно, і ми попрямували на південь. Я мав маєток поблизу Менло, і це й була наша мета. Але незабаром побачили ми, що села були в гіршому і далеко небезпечнішому стані, як місто. У місті солдати та ІСП пильнували порядку, а по селах панувала анархія. Двісті тисяч чоловік втекло з Сан-Франциско, і ми мали незліченні докази того, що вони були подібні до армії сарани.
Вони змели геть чисто все. Грабували і вбивали. То тут, то там на шляху натрапляли ми на трупи і бачили обгорілі руїни ферм. Юрба повалила огорожі і потоптала ниви. Всю городину повикопували голодні орди. Всіх курей і тварин на фермах порізано. І так було на всіх головних шляхах, що розходились від Сан-Франциско. Де-не-де, далі від битого шляху, фермери зберігали своє майно за допомогою рушниць і револьверів і досі ще зберегли свою власність. Вони застерігали пас не наближатися і відмовлялися вести з нами переговори. Всі ці руйнування і насильства чинила і біднота, і вищі класи. Члени ІСП, маючи вдосталь запасів харчів, спокійнісінько сиділи по своїх квартирах у місті.
Незабаром по дорозі ми побачили конкретний доказ того, яке було безнадійне становище. Праворуч від нас розітнулись крики й постріли з рушниць. Небезпечно близько продзижчали кулі. В кущах щось затріщало; через дорогу перед нами проскочив прекрасний вороний, бендюжний кінь. Ми тільки помітили, що він шкандибав і обливався кров'ю. За ним бігли три солдати. Вони гналися за ним між деревами, які були ліворуч. Ми чули, як солдати перегукувались. Четвертий солдат вискочив з правого боку, сів на валуні і почав витирати піт з обличчя.
— Міліція, — прошепотів Дейкон. — Дезертири.
Солдат посміхнувся до нас і попросив сірника. На запитання Дейкона "Що робиться на світі?" він повідомив, що міліціонери дезертирують: "Не дають жерти", пояснив він. "Вони годують тільки регулярних". Ми також довідались від нього, що військових злочинців випущено з військової тюрми на острові Алькатраз, бо їх більше нічим годувати.
Ніколи не забуду видовища, на яке ми натрапили. Дорога несподівано повернула. Над головою — склепіння дерев. Сонце пробивалось крізь гілля. Літали метелики, а з полів линула пісня жайворонків. І от ми побачили великий туристський автомобіль. Біля нього і в ньому лежало кілька трупів. Все це мало свою власну історію. Власники автомобіля тікали з міста, банда трущобних жителів, — хуліганів — наскочила і повбивала їх. Це трапилось протягом двадцяти чотирьох годин. Недавно розкриті коробки м'ясних та фруктових консервів пояснювали причину нападу. Дейкон оглянув трупи.
— Я так і думав, — сказав він. Я їздив у цьому автомобілі. Це Перрітон — вся родина. Маємо пересторогу надалі.
— Але ж ми не маємо харчів, що спричинилися б до нападу, — заперечив я.
Дейкон показав на коня, яким я їхав, і я зрозумів.
Ще вранці кінь Дейкона загубив підкову. Делікатне копито тріснуло, і кінь весь час шкандибав. Дейкон відмовився їхати ним далі і не хотів його кинути. На його прохання ми поїхали самі. Він хотів вести коня і приєднатись до нас коло мого маєтку. Тільки ми його й бачили; так і не довідались, як він загинув.
Близько першої години ми прибули в місто Менло, вірніше на те місце, де було колись Менло, бо там лишились самі руїни. Скрізь валялися трупи. Ділова частина міста, так само як і частина резиденцій, згоріла. Деякі будинки ще стояли, але до них не можна було близько підійти.
Коли ми наближались, на нас стріляли. Ми стріли жінку, що шукала чогось серед димних руїн свого дому. "Перший напад, — розповіла вона, — зроблено на оптові склади"; з її розповіді ми уявили картину, як голодний та галасливий натовп наскочив на жменьку городян. Мільйонери й біднота пліч-о-пліч билися за їжу, а, діставши її, билися один з одним. Ми довідалися, що так само пограбовано місто Пало-Альто та Станфордський університет. Перед нами простяглися безлюдні, пустинні лани, і ми вирішили, що розумніше повернути до мого маєтку. За три милі на захід він притулився між горбами передгір'я.
Їдучи, ми бачили, що спустошення було не тільки на головних шляхах. Авангард утікачів тримався доріг, грабуючи малі міста коло дороги; ті, що сунули за ними, розпорошувалися скрізь і, немов велика мітла, змітали цілі села. Мій будинок, збудований з бетону і цегли, критий черепицею, витримав пожежу, але всередині все в ньому вигоріло. У вітряку ми знайшли тіло садівника — навколо лежали розкидані гільзи. Він витримав добрий бій. Але ми не знайшли й сліду двох робітників-італійців, ані економки та її чоловіка. Не лишилося нічого живого. Телята, лошата й уся свійська птиця та чистокровна худоба щезли. В кухні і на плиті, де юрба варила собі страву, було безладдя. Так само й численні згаслі бівуачні вогнища в дворі свідчили, яка сила-силенна люду їла й ночувала тут. Чого вони не з'їли, те взяли з собою. Нам не лишилося ані крихти.
Решту ночі ми просиділи, даремно ждучи Дейкона, а вранці з револьверами в руках одбивались від мародерів. Потім забили одного коня Дейкона і заховали те м'ясо, бо зразу ж не могли його з'їсти. Удень Коллінз вийшов прогулятися, але так і не повернувся. Це був останній удар Гановеру. Він хотів тікати далі, і я насилу вмовив його підождати до ранку. Щодо мене, то я був переконаний, що кінець загального страйку близько, і вирішив повернутися в Сан-Франциско. Отже ранком ми з Гановером розпрощалися; він, прив'язавши до сідла п'ятдесят фунтів конини, рушив на південь, а я, з таким самим вантажем, попрямував на північ. Малий Гановер викрутився, і я знаю, що до самої смерті він настирливо набридатиме кожному, оповідаючи про свої дальші пригоди.
Я повертався головним шляхом до Бельмонта, і дорогою три міліціонери пограбували в мене конину. Вони сказали, що становище не змінилося і навіть погіршало. ІСП запасла досить провізії і витримає цілі місяці. Коли я доїжджав до Бадена, душ дванадцятеро відняли в мене коня. Двоє з них були полісмени з Сан-Франциско, а решта солдати. Це було зловісно. Мабуть, уже дійшло до краю, коли дезертирували регулярні війська. Коли я пішки пішов далі, вони розпалили вогнище, а останній кінь Дейкона лежав на землі зарізаний.
Так мені й далі щастило; я звихнув собі ногу в кісточці і міг добутися тільки до Південного Сан-Франциско. Всю ніч я вилежав надворі, тремтячи з холоду і згораючи в пропасниці. Два дні там пролежавши, я так знесилів, що не міг поворухнутися і вже на третій, хитаючись, ледве не падаючи і спираючись на імпровізовані милиці, пошкандибав до Сан-Франциско. Я дуже охляв, бо вже три дні в мене не було й ріски в роті. Цей день був нестерпний, кошмарний. Назустріч мені, наче уві сні, проходили сотні солдатів з регулярних військ, простуючи в протилежному напрямку, і сила полісменів зі своїми родинами; йшли вони великими гуртами, щоб разом оборонятися.
Входячи в місто, я згадав про дім того робітника, де проміняв срібний кубок, і голод погнав мене в тому ж напрямку. Уже смеркало, коли я дошкутильгав до того дому. Я повернув у провулок і, злізши східцями до дверей чорного ходу, зразу ж знесилів і впав, але дістав милицею до дверей і постукав. Тоді я, мабуть, зомлів, бо опритомнів уже в кухні. Лице моє було мокре від води, а в рот мені лили віскі. Я задихався й тремтів і силкувався говорити. Я заговорив про те, що не маю більше срібних кубків, але що потім заплачу їм, коли вони дадуть мені чогось поїсти. Але господиня перебила мене:
— От бідолаха! — мовила вона. — Хіба ви не чули? Страйк скінчився сьогодні вдень. Звичайно, ми дамо вам чого-небудь попоїсти.
Вона заметушилась, відкриваючи коробку з грудинкою і збираючись її смажити.
— Будьте ласкаві, дайте мені зараз трошки, — попросив я і став їсти сире м'ясо на шматочкові хліба, а тимчасом її чоловік розповів мені, що вимоги ІСП задоволено. Після полудня пустили телеграф, і спілки підприємців капітулювали. У Сан-Франциско не лишилося жодного підприємця, але генерал Фолсом говорив за них. Поїзди й пароплави підуть райком, а також почнуть працювати всі інші установи.
Так скінчився загальний страйк. Не хотів би я вдруге бачити його. Це гірше за війну! Загальний страйк — це щось жорстоке й аморальне, і людський розум здатний досягти розвитку індустрії далеко раціональнішим способом. Гаррісон знов у мене шофером. Така була частина умов ІСП, щоб усіх її членів поновили на їх колишніх посадах. Броун не повернувся, але решта слуг знов у мене. Я не мав сили відмовити їм, цим бідним створінням, бо їм теж було досить скрутно тоді, коли вони повтікали з харчем і сріблом. Та тепер я й не міг би відмовити їм. Вони всі члени ІСП. Тиранію організованої праці нам не під силу далі терпіти. Щось треба зробити.
Примітки:
[1] Тут принцип робітників такий: підприємці повинні приймати на роботу тільки членів профспілки.