Мрія Дебза

Оповідання
Переклад: Г. Касьяненко

Я прокинувся на цілу годину раніше за мій звичайний час. Це одне вже було дивним, і я лежав без сну, міркуючи над цим. Щось трапилось, щось було не гаразд, але що саме — я не знав. Мене пригнічувало передчуття чогось жахливого, що мало статися, або вже сталось. Але що це було? Я намагався зорієнтуватися. Пригадав, що під час великого землетрусу в 1906 році чимало людей говорило, що вони прокинулись за кілька секунд до першого струсу, і що за ті секунди вони відчували якесь дивне почуття жаху. Може, знову трапиться землетрус у Сан-Франциско?

Я лежав цілу хвилину, як здерев'янілий, ждучи чогось, але нічого не траплялося, стіни не хитались, не тряслися, і не тріщав, падаючи мур. Все було спокійно. Ось у чому річ! Тиша! І зрозуміло, що я схвилювався. Гуркіт великого міста дивно вщух. На моїй вулиці ходили трамвайні вагони і в цей час вони проїздили в середньому через кожні три хвилини, але за десять наступних хвилин ні один не проїхав. Може, це був трамвайний страйк, подумав я; може, десь трапився якийсь випадок, і через те власті припинили рух? Але ні, тиша була надто глибока. Я не чув гуркоту й деренчання коліс бендюжників, ані цокання підкутих копит на бруку.

Натиснувши біля свого ліжка кнопку дзвоника, я намагався почути дзеленчання, хоч добре знав, що не можна почути його за три поверхи, якби він навіть і дзвонив. Але він дійсно дзвонив, бо через кілька хвилин Броун увійшов з підносом і вранішньою газетою. Хоч його обличчя, як завжди, було спокійне, я помітив стурбований і боязкий блиск в його очах. Я також помітив, що на підносі не було вершків.

— Сьогодні не прислали ні вершків, — пояснив він, — ні булок.

Я знову глянув на піднос. На ньому не було свіжих французьких булок, тільки лежали скибочки черствого, чорного вчорашнього хліба, такого огидного мені.

— Сьогодні нічого не прислали, сер, — наче просячи пробачення, почав пояснювати Броун, але я спинив його…

— А газета?

— Так, сер, прислали, тільки її, і теж востаннє. Завтра ніякої не буде. Так сказано в газеті. Може, послати по згущене молоко для вас?

Я заперечливо похитав головою, випив чорної кави і розгорнув газету. Заголовки пояснювали все, навіть надто багато: справді, песимізм, до якого дійшла газета, був навіть смішний. Там говорилося про загальний страйк, що його оповіщено по всіх Сполучених Штатах; найбільше побоювались і хвилювалися, чи будуть забезпечені продуктами великі міста.

Я нашвидку і поверхово перечитував усе, пригадуючи кілька колишніх робітничих заворушень у минулому. Цілі покоління мріяли про загальний страйк робітничих організацій. Уперше ця мрія виникла років з тридцять тому в голові Дебза, одного великого робітничого лідера. Я згадав, що в мої молоді студентські роки я навіть написав в якийсь журнал статтю і назвав її "Мрія Дебза". Мушу признатися, що тоді я повівся з цієї ідеєю дуже вільно й академічно, тільки як з мрією. Час і світ змінилися: Гомперс зійшов зі сцени, Американська Федерація Праці зійшла зі сцени, і зійшов зі сцени Дебз зі всіма своїми дикими революційними ідеями, але мрія уперто жила, і тепер вона кінець кінцем реалізується. Але я сміявся, читаючи, з усіх невідрадних газетних поглядів. Я краще знав. Не раз бачив, як через різні конфлікти гинули робітничі організації. Це справа кількох днів, поки все впорядкується. Це тільки місцевий страйк, і уряд зразу ліквідує його.

Я кинув газету й почав одягатися. Зараз, мабуть, цікаво пройти вулицями Сап-Франциско, коли не крутиться жодне колесо, коли все місто змушене бути у відпустці.

— Прошу пробачити мені, сер, — сказав Броун, подаючи мені портсигар, — але м-р Гармд хоче побачити вас перед тим, як ви підете.

— Пошліть його, нехай увійде, — відповів я.

Гармд був моїм дворецьким. Коли він увійшов, я побачив, що він силкувався стримати хвилювання. Він зразу почав з головного.

— Що мені робити, сер? Потрібні продукти, а всі транспортники застрайкували. І електрику вимкнули. Я гадаю, вони теж застрайкували.

— А крамниці відчинені? — спитав я.

— Тільки дрібні крамнички, сер. Продавці теж застрайкували; великі крамниці зачинені, але власники дрібних торгують зі своїми родинами.

— Тоді візьміть машину, — сказав я, — їдьте і закуповуйте. Купуйте якнайбільше всього, що потрібне зараз, чи потім потрібне буде. Купіть ящик свічок… Ні, купіть півдюжини ящиків. А коли ви купите все необхідне, скажете Гаррісонові, щоб приїхав по мене машиною до клубу не пізніше як об одинадцятій.

Гармд понуро хитав головою.

— М-р Гаррісон страйкує разом із спілкою шоферів, а я не вмію управляти машиною.

— Ого! Він страйкує? — сказав я. — Гаразд, коли доведеться вам бачити містера Гаррісона, перекажіть йому, щоб він шукав собі інше місце.

— Гаразд, сер.

— А може й ви, Гармд, належите до спілки дворецьких?

— Ні, сер, — відповів він. — Якби я навіть і належав, то не кинув би свого господаря під такий кризис. Ні, сер, я…

— Гаразд, дякую вам, — мовив я. — Тепер ви приготуйтесь, щоб їхати зі мною. Я сам управлятиму машиною, і ми запасемо стільки продуктів, що витримаємо облогу.

Було перше травня — чудовий тихий день, навіть кращий за всі травневі дні. Небо ясне, а повітря тепле, майже запашне. їздило багато авто, але ними управляли самі власники. На вулицях повно-повнісінько людей, але спокійно. Робітники, одягнені в найкращу святкову одежу, вийшли подихати свіжим повітрям і подивитись, яке враження справляє страйк. Все було таке незвичайне, до того ж таке мирне, що я відчув задоволення. Мої нерви затремтіли від тихого хвилювання. Це була мирна пригода. Я стрів міс Чіккерінг. Вона сама сиділа коло руля свого невеликого авто. На розі повернула й наздогнала мене.

— О, м-р Корф!—вигукнула вона. — Чи не знаєте, де можна купити свічок? Я об'їхала з десяток крамниць, і скрізь усе продано. Хіба це не жахливо?

Але її блискучі очі суперечили її словам. Як і всі інші, вона була дуже задоволена з цього. Дістати свічок — це була ціла пригода. Об'їхавши все місто, ми попрямували на південь від Маркет-стріту у робітничий квартал і тільки там на розі знайшли невелику бакалійну крамницю, яка не розпродала всіх свічок. Міс Чіккерінг думала, що одного ящика буде досить, але я переконав її взяти чотири. Мій автомобіль був великий. І я взяв цілу дюжину ящиків. Хто його знає, чи надовго затягнеться страйк. Я навантажив автомобіль мішками борошна, дріжджами і всіма потрібними консервами, що про них мені нагадував Гармд, який метушився навколо і квоктав над покупками, як стара перелякана квочка.

У цей перший день страйку надзвичайним було те, що нічого серйозного ніхто не передбачав. Повідомлення робітничих організацій в ранішніх газетах про те, що до страйку приготувались, і він може тривати місяць або й три, підняли на сміх. Одначе цього ж першого дня ми могли помітити той факт, що робітники не брали участі у великій метушні і не скуповували продуктів. Звичайно, не купували: тижнями й місяцями хитро і потай заздалегідь зносили робітники продукти в запас. Отож вони й дозволили нам скуповувати все по роздрібних бакалійних крамницях, навіть поблизу робітничого кварталу.

Аж удень, прибувши в клуб, почав я відчувати першу тривогу. Скрізь було безладдя. До коктейлю це було маслин, слуги штовхались і метушились, більшість присутніх були сердиті і всі занепокоєні. Коли я ввійшов, мене стрів безладний гомін. Генерал Фолсом, сидячи в кріслі біля вікна в курильній кімнаті, гладив свого величезного живота і захищався від кількох схвильованих джентльменів, які вимагали, щоб він щось робив.

— Що я можу зробити крім того, що зробив? — говорив він. — Я не маю наказів з Вашингтона. Якщо ви, джентльмени, налагодите телеграфний зв'язок, я виконаю все, що мені накажуть. Але поки що я не бачу, що можна вдіяти. Перше, що я зробив цього ранку, довідавшись про страйк, це викликав три тисячі солдатів з форту — три тисячі! Вони охороняють банки, монетний двір, поштові контори та всі громадські установи. Ніякого безладдя нема. Страйкарі поводяться цілком мирно. Не вимагатимете ж ви, щоб я перестріляв їх, коли вони з жінками й дітьми гуляють по вулицях, одягши найкращі свої манишки та комірці.

— Хотів би я знати, що робиться зараз на Уолл-стріт, — почув я від Джіма Вомболда, проходячи повз нього. Я міг собі уявити його тривогу, бо знав, що він брав участь у великому, західному консолідованому підприємстві.

— Слухайте, Корф, — заметушився біля мене Аткіисон, — чи справна ваша машина?

— Так, — відповів я, — а хіба що трапилося з вашою?

Поламалась, а всі гаражі закрито. Моя дружина сидить десь поблизу Труккі; я певен, вона затрималась на тім боці. Нізащо в світі і ні за які гроші не можна зв'язатися з нею телеграфом. Мусила прибути сьогодні ввечері. Може, там голодує. Позичте мені вашу машину.

— Та ви не зможете переїхати через затоку, — голосно сказав Голстед. — Пороми не ходять. Але я вам скажу, що ви можете зробити. Он Роллінсон… Слухайте, Роллінсон, ідіть-но сюди на хвилину. Аткінсону необхідно перевезти автомобіль через затоку, його дружина застряла по той бік у Труккі, чи не можете ви підійти вашою "Лерлеттою" з Тіберона й перевезти автомобіль?

"Лерлетта" була океанська шхуна — яхта на дві сотні тонн.

Роллінсон похитав головою.

— Якби й міг підійти, то ви не знайшли б вантажників, щоб навантажили авто на борт, а я не можу під'їхати з "Лерлеттою", бо знаю, що вся команда в береговій спілці моряків і страйкує разом з рештою.

— Але ж моя жінка, може, вмирає там з голоду, — почулося скиглення Аткінсона, коли я рушив далі.

На другому кінці курильної кімнати я наскочив на групу людей, що — схвильовані й сердиті — оточили Берті Мессенера. А Берті ще більше дратував та під'юджував їх своїм байдужим цинічним поводженням. Берті не тривожився страйком. Його ніщо не турбувало. Він був розчарований — принаймні в усьому доброму в житті; гидота його не вабила. Він мав двадцять мільйонів, вкладених у певні папери, і ні разу за все своє життя й пальцем не ворухнув, щоб зробити щось продуктивне, бо все своє багатство дістав у спадщину від батька та двох дядьків. Він скрізь побував, все чисто бачив, всього спробував, тільки не одружився, хоч його рішуче й наполегливо атакувало сотень з п'ять гоноровитих мамаш.