Її важкі, густі коси, русяві, аж рудуваті, тьмяно полискували, як пшениця, що от-от дозріє; вони вросталися низько в потилицю двома клинцями, ще білішими й дуже кучерявими. На високому, різко окресленому чолі вимальовувалися світлі брови двома нечіткими лініями. Брови ті не додавали краси ясно-сірим, великим і чистим очам; легкі й тоненькі вії також не кидали на них мінливої гри тіней. У виразі очей було щось невизначене, непевне, на кожного вони дивилися уважно й відверто і не вдавалися до багатих на відтінки поглядів збоку, поглядів мимохідь; вони були якісь неприродно тверезі, вперті й загадкові. Весь перебіг почуттів відбивався на нижній частині обличчя, на підборідді, на вустах і на ніздрях. Очі лише дивилися. Особливо виразний був рот з глибокими кутиками, з чітко викроєними гарними губами. Тільки в підборідді було щось тверде; воно майже зникало в усміхові, але часом справляло враження якоїсь жорстокості.
Сливе раптово вибуяна лінія плечей та пишні груди, поєднані з суворою формою рук, надавали їй якоїсь зухвалості, якоїсь тропічної зваби, а сліпучо-біла шкіра і хворобливо червоні вуста ще ту звабу посилювали; врода Едель надила до себе, але й відстрашувала.
Взагалі в цілій її високій, стрункій постаті було щось вишукано стилізоване, що вона вміла підкреслити, особливо вечірніми сукнями, з рішучим навмисним артизмом, який хоч і переконливо свідчив, що вона чудово розуміє мистецтво — в цьому випадку вона скорше розуміла себе саму, — але все ж відгонив поганим смаком. Однак і в цьому вбачали тільки ще одну принаду.
Та найбездоганніша була її поведінка. Все, що вона говорила й що дозволяла сказати собі, не виходило за межі найсуворішої цнотливості, а кокетування її полягало в тому, щоб якнайменше здаватися кокеткою, аби анітрохи не добачити, яке вона справляє враження, і щоб не вирізнити нікого із своїх упадальників. Але саме тому всі вони снили п'янкі сни про обличчя, що мало ховатися за машкарою, сподівалися полум'я під снігом, вчували дух зіпсутості під невинністю. Ніхто з них не здивувався б, якби довідався, що Едель мала потаємного коханця, проте ніхто й не зважився б угадувати його ім'я.
Така була Едель Люне.
Столицю вона покинула й приїхала в Ленборгор через те, що здоров'я їй надломила невпинна метушня в товаристві, тисяча й одна ніч бенкетів та маскарадів, і під кінець зими в неї з'явилися ознаки небезпечної хвороби легенів. Лікар приписав їй сільське повітря, спокій і молоко — те, чого в маєтку було досхочу. Але тут знайшла вона й нестерпну нудьгу і, проживши заледве тиждень, почала відчувати велику тугу за Копенгагеном. Лист за листом сповнювала вона проханнями покласти край її вигнанню й навіть давала зрозуміти, що туга більше наробить їй шкоди, аніж свіже повітря дасть користі. Проте лікар так налякав радника та його дружину, що вони вважали за свій обов'язок лишатися глухими до її скарг, хоч які ті скарги були жалісливі.
Власне, Едель тужила не за розвагами — просто вона звикла, що її життя гучало в один тон із гамором великого міста, а тут, у селі, всюди панувала тиша — в думках, у словах, в очах, геть у всьому, така тиша, що чути було саму себе, чітко й невблаганно, як серед безсонної ночі цокання годинника. До того ж вона знала, що її приятелі в місті живуть собі, як і перше жили, — й через те почувалася так, наче була вже мертва і серед нічної тиші над її могилою линули в повітрі згуки з бальної зали.
їй не було тут з ким поговорити, бо тутешні люди не вловлювали в її мові тих відтінків, що, власне, й надають словам життя; вони, звісно, розуміли її, бо ж Едель розмовляла по-данському, але розуміли приблизно, не до кінця — десь так, як розуміють чужу мову, що до неї вухо не звикло. Вони не здогадувалися, на кого чи на що натякає той чи інший наголос у реченні, їм і не снилося, що те невеличке слівце було цитатою, а те друге, саме так ужите, — новою відміною улюбленого дотепу. Самі вони розмовляли хоч і поправно, але вбого, так, що крізь їхні речення прозирав кістяк граматики, вживали слова тільки в буквальному значенні, наче брали їх просто із словникових шпальт. А як вони вимовляли слово "Копенгаген"! То сливе з містичним страхом, наче це було місце, де пожирали дітей, то шанобливо, немов він лежав десь посеред Африки, то врочисто, наче йшлося про місто, уславлене в світовій історії — ну, скажімо, про Ніневію чи Карфаген. Священик завше казав тільки "Акселеве місто"[3], і в голосі його бринів такий захват, ніби він згадував наймення своєї давньої коханої. Ніхто з них не міг вимовити просто "Копенгаген", як назву міста, що лежить обабіч Остергаде і Конгенс Нюторг і простягається від Вестерпорта до Тольдбодена.
І так було з усім, що вони казали й що робили.
Усе в Ленборгорі дратувало Едель: і заведена пора їсти, визначена по сонцю, і лавандовий запах у шухлядах та скринях, і спартанські стільці, всі ті провінційні меблі, повітря й те набридло їй: не можна було вийти погуляти, щоб не принести в косах і в одязі міцного духу лугового сіна та польових квіток, немов вона сиділа замкнена в клуні.
Або ще одна приємність — величатися тіткою, тіткою Едель!
Як же згучало таке звертання!
З часом вона звикла до нього, але спершу через це її стосунки з Нільсом були доволі-таки холодні.
Нільсові до всього було байдуже.
Та якось у неділю на початку серпня випало так, що пан Люне з дружиною поїхали в гостину, а Нільс і панна Едель залишилися дома самі. Перед полуднем Едель попрохала його нарвати букет волошок, але він забув і згадав про квіти аж надвечір, як тинявся в полі з Фрітьофом. Він нарвав букет і побіг додому.
В хаті було тихо. Нільс вирішив, що тітка спить, і, обережно ступаючи, рушив до покоїв. На порозі у вітальні він спинився, аби перевести дух і підійти до тітчиних дверей зовсім нечутно. Покій був заллятий сонцем, а великий олеандр, геть у квіту, сповнював повітря солодким мигдалевим запахом. Мертву тишу часом тільки порушував сплеск води на столику, де стояв акваріум: у ньому скидалися золоті рибинки.
Нільс тихенько скрадався вітальнею, висолопивши язика й розставивши задля рівноваги руки.
Він обережно взявся за нагріту сонцем клямку, що обпекла йому руку, сповільна, сторожко повернув її, наморщивши з натуги чоло й зажмурившись. Потім легенько прочинив двері, нахилився вперед і поклав букета на стілець, що стояв поблизу.
В покої було темно, мов за спущеними завісами, а повітря здавалося аж вологим від духу трояндової олії.
Нахилений Нільс не бачив нічого, крім ясної солом'яної мати на підлозі, дерев'яних панелей під вікном і лакованої ніжки столика, та коли він випростався, щоб піти собі, то вгледів тітку.
Вона лежала на довгій канапі, оббитій смарагдовим атласом, одягнена в химерний циганський убір. Лежала навзнак, виставивши підборіддя й витягнувши шию; чоло її було відхилене назад, а довгі розпущені коси спадали через край канапи аж на мату. Штучна квітка граната випливала на стрівець, що ним був брунатний шкіряний черевичок серед жовтогарячої річки.
Барви її одягу були розмаїті, але всі приглушені. Облямована темно-синьою лямівкою корсетка з неяскравого грубого краму, вся в синіх, вишневих, сірих і жовтогарячих блискітках, огортала широку шовкову сорочку із ще ширшими рукавами, що сягали їй до ліктя. Шовк мінився червонавою барвою і був рідко затканий темно-золотою ниткою. Оксамитова спідниця, жовта, як первоцвіт, без лиштви, була не підібрана, а вільно огортала її, спадаючи з канапи скісними згортками. Ноги, відслонені до колін, були закинуті одна на одну, а внизу, біля кісточок, перев'язані низками тьмяних коралів. На підлозі лежало розгорнене віяло, малюнком своїм зображаючи складені півколом гральні карти, а трохи далі — пара шовкових панчіх кольору зів'ялого листя, одна зіжмакана, а друга наче рівненько розстелена, аж видно було червоний пружок уздовж литки.
Ту саму мить, як Нільс звів очі на тітку, вона теж побачила його. Мимохіть вона порвалася встати, проте опанувала себе й лишилась лежати, як і була, тільки повернула до хлопця голову, запитливо всміхаючись.
— Ось нате, — мовив Нільс і підійшов до неї з букетом.
Вона простягла руку по квіти, скинула на них оком, порівнюючи їхній колір із кольором свого вбрання, й упустила їх на підлогу, знуджено пробурмотівши:
— Не пасують!
Порухом руки вона заборонила Нільсові збирати квіти.
— Подай мені он те! — сказала натомість вона, показуючи на червону пляшечку, що лежала біля неї у ногах на зім'ятому носовичку.
Нільс підійшов до канапи, весь спаленілий, і коли нахилився до її матово-білих, тендітно заокруглених ніг з вузькими, довгими ступнями, витонченими, наче руки, йому запаморочилось у голові; ту мить пальці на одній ступні зненацька ворухнулися, і він мало не зомлів.
— Де ти нарвав волошок? — спитала Едель.
Нільс отямився й обернувся до неї.
— У пасторовому житі, — відповів він і аж сам здивувався, такий у нього був дзвінкий голос.
Не підводячи очей, він подав їй пляшечку.
Едель помітила, що він збентежився, і вражено глянула на нього. Потім ураз почервоніла, підвелася на лікоть і сховала ноги в спідницю.
— Гайда, гайда! — сказала вона трохи сердито, а трохи зніяковіло, за кожним словом бризкаючи на Нільса трояндовою олією.
Нільс вийшов.
Коли він був уже за дверима, Едель поволі спустила ноги з канапи й зацікавлено стала роздивлятися на них.
Швидко, непевною ходою поспішив Нільс через увесь будинок до своєї кімнатки. Він був цілком спантеличений, відчував дивну кволість у колінах, у горлі щось душило. В кімнаті він кинувся на канапу й заплющив очі, однак від того йому не полегшало. Його опосів якийсь чудний неспокій, він дихав тяжко, мов чимось наляканий, і хоч повіки були склеплені, світло різало йому очі.
Та поступово Нільс почав відчувати інше — наче хтось бухкав на нього гарячим подихом і робив його безпорадно немічним. Йому було так, як часом буває уві сні: чуєш, що тебе хтось кличе, і радий був би піти на той поклик, але не можеш ворухнути ногою; тобі аж гаряче стає від тієї немочі, тебе ятрить бажання вирватися з лабетів, ти мало не божеволієш, наслухаючи голос, що кличе тебе й не відає, що ти сплутаний. Нільс нетерпляче зітхав, як хворий, нестямно водив по кімнаті очима; він ще ніколи не почувався таким нещасним, таким самітним і покинутим.
Тоді він умостився коло вікна на сонці й почав плакати.
Від того дня Нільс почувався в присутності Едель несміливим і щасливим.