З-за вікна долинув лагідний, протяглий посвист чорного дрозда, потім ще раз і ще; вони ринули в тишу кімнати й затопили її.
Нарешті Герда розплющила очі.
— Якби ти був зі мною! — І дужче налягла на подушку, яку він тримав. То були пестощі, і він їх відчув... — Якби й ти був, але самій!.. — Вона легенько смикнула його руку й відпустила її. — Я не маю відваги. — В очах її світився страх. — Приведи його, Нільсе, я боюся йти туди так сама. Ми ж ніколи не думали, що я перша помру, ти завше був попереду. Я не знаю... але як ми помилилися... може таке бути, Нільсе, чи ні? Тобі здається, що ні, але дивно, невже всі люди помилялися і всі ті великі церкви анічогісінько не важать... і дзвони на похороні... я завше любила дзвони... — Вона замовкла, наче дослухалася до дзвонів і чула їх. — Не може бути, Нільсе, щоб із смертю все кінчалося, ти цього не годен відчути, бо ти здоровий, тобі здається, що смерть геть усе вбиває, бо людина стає така немічна і все наче зникає, але це тільки збоку так здається, а всередині залишається стільки душі, як і перше було. Атож, Нільсе, у мені все те лишилося, що я мала, той самий безмежний світ, тільки трохи тихіший, осамітненіший — такий, як буває, коли заплющиш очі. Як світло, що відходить від тебе в темряву і стає тьмяніше й тьмяніше, і ти вже його не можеш бачити, але воно так само ясно світить, там, десь далеко. Далеко-далеко... Я завше думала, що буду стара-старезна баба, залишуся з вами всіма, а виходить, ні, мене забирають з дому і посилають у дорогу зовсім саму. І я боюся, Нільсе, — а що, як там, куди я маю йти, є бог, що всім керує, і йому байдуже до нашої земної мудрості, він тільки хоче того, що йому належиться, а я так далеко відступила від усього божого. Я не вчинила великого зла, правда? Та все одно... приведи мені священика, я так хотіла б його побачити.
Нільс підвівся й пішов по священика, вдячний, що це не сталося в останню мить.
Священик прийшов і лишився з Гердою на самоті.
То був гарний чоловік середніх років з правильними рисами обличчя й великими карими очима. Звісно, він знав, як Нільс і Герда ставляться до церкви, і не раз йому переказувано про різні ворожі прояви фанатизму молодої жінки, але він і гадки не мав потрактувати її як поганку чи відступницю, бо дуже добре розумів, що то велике кохання штовхнуло її на манівці, і так само розумів те почуття, що тепер, коли кохання не могло більше йти за нею, привело її в страхові до поєднання з богом, якого вона раніше знала. Тому в своїй розмові він намагався збудити її заснулі спогади й читав ті місця з Біблії і ті псалми, які, йому здавалося, вона мала найкраще знати.
І не помилився.
Як же врочисто й рідно бриніли ті слова, немов гомін дзвонів різдвяного ранку; як же осяжно поставав перед її очима край, що з ним найперше зживається наша уява, край, де мріяв Йосиф і співав Давид, де стоїть драбина, що веде з землі аж до неба! Той край спочивав у фігових деревах і морвах, і Йордан блищав, як срібло, в ранковому тумані, Єрусалим лежав зажурений, червоний у надвечір'ї, а на Віфлеєм сходила чудова ніч із великими зірками на оксамитовому небі. Як забило джерело її дитячої віри! Вона знову була маленька дівчинка, що йшла до церкви з матір'ю, тримаючись за руку, і сиділа там, мерзнучи, й дивувалася, чому люди так багато грішать. Потім знову виростала під гучні слова казання й лежала, мов немічна грішниця, коли священик говорив про святі таїнства — про хрещення й причастя. Тоді в її серці прокинулася правдива потреба стати навколішки перед всемогутнім суддею, гіркими слізьми покаятись перед ним, зрадженим, осміяним і зраненим; покірно зухвале прагнення знову з'єднатися з таємничим богом через хліб і вино.
Священик пішов, а перед полуднем повернувся й висповідав її.
Сила швидко покидала її дивними спалахами, але ще смерком, коли Нільс востаннє взяв її в обійми, щоб попрощатися, поки тінь смерті не підступить до самої неї, вона була при повній пам'яті. Проте кохання, що було найбільшим щастям його життя, згасло в її очах, вона вже належала не йому, в неї вже починали рости крила, і вона прагнула тільки до свого бога.
Опівночі вона померла.
Для Нільса настала тяжка пора. Години сповнювалися чимось страхітливим і ворожим, кожний день був безмежною пустелею порожнечі, а кожна ніч — пеклом спогадів. І аж після кількох місяців, коли вже кінчалося літо, бурхливий, пінявий потік смутку вирив собі річище в його душі, яким міг котити стиха важкі хвилі втрати і туги.
І тоді одного дня, вернувшись із поля, Нільс застав свою дитину тяжко хворою. Останнім часом хлопчик трохи нездужав, а минулої ночі погано спав, та ніхто й на думці не покладав, що то якась страшна хвороба; тепер його кидало то в жар, то в холод, і він лежав у своєму ліжечку, стогнучи з болю.
Відразу ж послали підводу по якогось лікаря до Барде, але жадного не виявилося дома, й довелося довго чекати. Навіть пізно ввечері підвода ще не повернулася.
Нільс сидів коло сина й принаймні щопівгодини посилав когось подивитися, чи не їде лікар. Навіть вирядив посланця верхи на коні напроти підводи, але той, не зустрівши нікого, поїхав аж до Барде.
Від того, що очікувана допомога не надходила, було ще важче дивитися на муки дитини. А хвороба швидко наступала. Десь біля одинадцятої почалися перші корчі, а потім уже напад ішов за нападом дедалі частіше.
Після першої повернувся посланець із звісткою, що допомоги не можна чекати найближчими годинами, бо жадного лікаря ще не було, як він виїздив із міста.
Тоді Нільс зламався; він не піддавався відчаєві, поки була ще хоч якась надія, а тепер уже не витримав. Він пішов до темного покою, сусіднього з тим, де лежала дитина, і втупив погляд у темні шибки, впиваючись нігтями в раму. Очі його наче в'їдалися в темряву, шукаючи надії, мозок зіщулився до стрибка назустріч чудові; тоді на мить у ньому стало тихо й ясно, і та ясність відірвала його від вікна, він кинувся на стіл, що стояв серед покою, і заридав без сліз.
Коли він знову зайшов до покою хворої дитини, в неї були корчі. І наче щоб добити себе до кінця, він дивився на ті рученята, що сплелися докупи, білі, з синіми нігтями, на застиглі очі, що вискакували з орбіт, на перекривлений рот, у якому зуби цокотіли, ніби залізо об камінь, — то було жахливе, але не найгірше. Найгірше було, — після того, як корчі минали й тіло знову ставало м'яке й гнучке, щасливе, що біль полегшав, — бачити страх, що з'являвся в погляді дитини, коли вона відчувала, як корчі знову надходять, дедалі жалісливіше благання допомогти їй, як мука от-от мала вже її посісти, — бачити те й не могти нічого зарадити ні кров'ю свого серця, ні геть усім, що ти маєш. Він погрозливо підняв руки до неба, схопив дитину з божевільною думкою втекти, а тоді кинувся навколішки й став молитися богові в небі, тому, що тримає людей під страхом випробувань і кари, що шле на них нужду, хвороби, муку й смерть, що хоче, аби всі зігнули коліна перед долею, і що від нього не втечеш ані за найдальше море, ані в найглибшу прірву; він бог, і коли йому захочеться, він розтопче те, що тобі найдорожче на землі, розчавить своєю ступою в порох, з якого він сам сотворив його.
З такими думками молився Нільс богові, безсило валявся біля його трону, визнаючи, що снага тільки в божих руках, у божих.
Але дитина мучилася далі.
Перед світанком, коли до садиби заїздив старий військовий лікар, у якого вони лікувалися, Нільс уже був сам на світі.
XIV
Тепер уже осінь; на могилах на цвинтарі немає квітів, брунатне мокре листя гниє під деревами у саду в Ленборгорі.
А в порожніх покоях ходить Нільс Люне, пригнічений гіркою журою. Щось зламалося в ньому тієї ночі, коли померла дитина, він зневірився в самому собі, втратив віру, що люди мають силу жити таким життям, яке їм дано. Розсохлася оболонка існування, і те, що в ній містилося, без сенсу розтеклося на всі боки.
Йому не легшало від того, що свою молитву тієї ночі він називав батьковим відчайдушним воланням порятувати його дитину, хоч і знав, що ніхто не міг учути того крику. Він свідомий був, що вчинив так у відчаї. То було випробування, і він його не витримав. То було гріхопадіння, зрада самого себе і своєї ідеї. Видно, традиції ще міцно гніздилися в його крові; адже люди вподовж тисяч років завше волали до бога в потребі, і він теж уляг тому спадковому потягові, а мав би опертися йому, як лихому інстинктові, бо ж знав, до останньої клітини свого мозку знав, що боги — просто мрії і що, молячись, він тікав у мрію, так само як колись кидався в обійми уяви, знаючи, що то уява. Він не годен був зносити життя таким, як воно було, тому брав участь у боротьбі за найвищий ідеал і тепер, у розпалі бою, опустив прапор, якому склав присягу; бо що ж, властиво, було оте все нове — атеїзм, свята істина, — як не позолочена вивіска простої речі: зносити життя такими як воно є, і полишити його формуватися за своїми власними законами.
Йому здавалось, що. життя скінчилося тієї страшної ночі; далі вже будуть нецікаві сцени, приточені до п'ятої дії, коли все вже зіграно до кінця. Він міг вернутися до давнього світогляду, якби захотів, та після першого падіння йому стало байдуже, чи таке з ним ще трапиться, чи ні.
В такому настрої жив тепер здебільшого Нільс Люне.
Аж ось настав той листопадовий день, коли помер король, і почало дедалі дужче заповідатися на війну.
Невдовзі Нільс упорядкував свої справи в Ленборгорі і зголосився в добровольці.
Нудне навчання він зносив на диво легко — адже для нього вельми багато важило вже те, що він нарешті не почував себе зайвою людиною; до того ж, коли він потім прибув до війська, постійна боротьба з холодом, нужею та всілякими іншими нестатками забирала всю його увагу, і йому доводилось думати лише про найнеобхідніші речі; від усього того він майже повеселішав, і його здоров'я, що було підупало після турбот останнього року, цілком поправилось.
Одного похмурого березневого дня його поранено в груди.
Єрільд, що був лікарем у лазареті, подбав, щоб його поклали в невелику палату, де стояло тільки чотири ліжка. В одного з Нільсових сусідів був прострелений хребет, і він лежав цілком тихо, другий, що його привезено вже кілька днів тому, був поранений у груди і весь час марив, хапливо вимовляючи якісь уривчасті слова, а останній, найближчий до Нільса, високий, дужий сільський хлопець із круглими щоками, якого уламок гранати вдарив у голову, зачепивши мозок, раз у раз, приблизно через кожні півхвилини, підносив угору праву руку й праву ногу і зразу ж опускав, глухо, але чутно приказуючи: "Гей-гоп", завше те саме й завше однаково: коли підносив руку й ногу — "гей", а коли опускав — "гоп".
І серед них лежав Нільс Люне.