— Хіба Фемістокл мав похилу спину? — Вона натякала на те, що Нільс трохи горбився. — Гарний мені Фемістокл!
— У нього в погляді стільки мужності, він правдивий чоловік, — передражнила Герду дванадцятирічна.
— Аякже! — знову озвалася середуща. — Хіба правдивий чоловік парфумиться? Недавно там лежали його рукавички, і за кілометр чути було парфуми.
— Сама досконалість! — вигукнула дванадцятирічна, немов мліючи з захвату, й поточилася назад.
Усе це вони говорили між собою, а не до Герди, що стояла трохи осторонь, зашарівшись, і длубала жовтою палицею землю. Раптом вона підвела голову й сказала:
— Як вам не соромно казати таке про нього! Та ви навіть погляду його не варті!
— Хіба він не такий, як інші? — лагідно втрутилась найстарша з трьох спільниць, наче хотіла стати за посередницю.
— Ні, зовсім не такий, — мовила Герда.
— Він же теж має якісь свої вади, — вела далі сестра, наче не чула Гердиних слів.
— Ні, не має.
— Люба Гердо, адже ти знаєш, що він не ходить до церкви.
— А чого йому туди ходити? Він набагаторозумніший за священика.
— Так, але він і в бога зовсім не вірить.
— О, будь певна, що як не вірить, то має на цедосить підстав.
— Пхе, Гердо, як ти можеш таке казати!
— Можна навіть подумати, що... — перебила та, що перебула конфірмацію.
— Що можна навіть подумати? — запально спитала Герда.
— Нічого, ти ще вкусиш мене! — відповіла сестра і раптом стала дуже примирлива.
— Кажи, що можна навіть подумати?
— Ні, не скажу. Маю ж я право мовчати, коли хочу.
Вона з дванадцятирічною рушили геть, взявшись під руку, як правдиві спільниці.
За ними пішла й третя, аж почервонівши з обурення.
Герда залишилась сама, уперто дивлячись перед себе й вимахуючи жовтою палицею.
За деякий час із другого кінця саду почувся хрипкий спів дванадцятирічної:
Не питай мене, коханий,
Що для мене цей зів'ялий лист...
Нільс добре зрозумів дошкульний натяк: він недавно подарував Герді книжку із засушеним виноградним листком із того саду у Вероні, де міститься могила Джульєтти. Він насилу стримав сміх. Тим часом господиня привела чоловіка, якого врешті таки знайшла, і Нільс замовив йому столярську роботу, що задля неї, власне, й прийшов.
Від того дня Нільс почав пильніше приглядатися до Герди й дедалі більше помічав, яка вона гарна й довірлива, дедалі частіше звертався до неї думками.
І вона таки справді була гарна — тією лагідною, зворушливою красою, що майже викликає сльози на очі. Її рано розвинена постать була по-жіночому пишна, а все ж видавалася невинною, бо була ще пухка, як у дитини. Такі самі невинні були маленькі зграбні руки, що тільки-но втратили рожевий колір перехідного віку; в них не було й знаку нервової тремтячої цікавості, властивої дівчатам у такі роки. Вона мала таку гарну міцну шию, такі круглі щоки, такий низенький, мрійливий, чисто жіночий лоб, де великим думкам аж тісно, аж вони болять, аж густі брови насуплюються, а очі! Які ж вони були сині та глибокі. Але такі глибокі, як вода, що в ній видко дно. Вони визирали з-поміж примружених, здивованих повік, що в їхніх куточках лагідно спочивав сміх.
Отака була Герда, біла, рум'яна, русява, з короткими золотавими косами, гарно зібраними докупи.
Нільс і Герда часто розмовляли, і він дедалі більше цікавився нею: спочатку спокійно, приязно, відверто, аж поки одного дня зайшла зміна — пробігла між ними якась іскорка; назвати її чулістю було б надто сміливо, а все ж саме вона змушує руки, вуста, очі шукати того, без чого серцеві завше брак того другого серця. І скоро після того Нільс пішов до Гердиного батька — бо Герда була така молода, а він був такий упевнений у її коханні. Батько дав свою згоду, а Герда свою.
На весну вони побралися.
Нільсові Люне здавалося, що буття його стало таке безмежно ясне й просте, життя таке рівне, а щастя таке досяжне, так легко було його вхопити, як повітря, що його він у себе вдихав.
Він кохав молоду дружину, яку здобув собі, вкладав у своє кохання всю делікатність думок і серця, всю ту велику, ніжну турботу, на яку здатен чоловік, що знає, як любовна жага вигасає, але й вірить, що кохання може міцніти. Він був такий чуйний до тієї молодої душі, що прихилилась до нього з невимовною довірою, пригорнулася з такою самою лагідною надією, з такою самою спокійною впевненістю, що він бажає їй тільки добра, як оте ягня з приповісті до свого господаря, коли їло з його рук і пило з його келиха. Він не важився відбирати від неї бога, виганяти хор білих янголів, що, співаючи, цілий день витають у небі, а у вечірню годину сходять на землю і стають на сторожі біля кожного ліжка, сповнюючи нічну темряву невидимими охоронними вогниками. Йому так не хотілося, щоб його важкий, позбавлений образів світогляд став між нею та лагідною блакиттю неба й огорнув її неспокоєм і самотою. Та вона захотіла інакше, захотіла ділити з ним усе: мовляв, не повинно бути місця ні на небі, ні на землі, де б їхні шляхи розходилися, і хоч як він стримував її, вона відповідала словами біблійної моавітянки чи принаймні мала те саме на гадці: твій народ повинен стати моїм народом, а твій бог — моїм богом. Тому Нільс поважно взявся навчати її, пояснював, що богів створили собі люди і що вони, як і все інше людське, не можуть бути вічні, одне покоління богів заступає інше, бо ж людство весь час розвивається й змінюється, постійно переростає свої ідеали. І бог, який дістає свій духовний зміст не від того, що є найбільшого і найшляхетнішого в людському поколінні, не отримує своє світло від людей, а осяває сам себе, не розвивається, а тужавіє в історичному розчині догматів, уже не бог, а ідол, тому іудеї мали слушність, як боролися з Ваалом та Астартою, а християнство — як боролося з Юпітером та Одіном[32], бо ж ідол — просто ніщо. Людство йшло від бога до бога, тому Христос і заявив, що, з одного боку, він прийшов на землю не касувати закон, а виконати його, сповнити волю давнього бога, а з другого боку, своїми містичними словами про гріх, що його не можна простити, гріх супроти духа святого, вже вказував на ідеал вищого за себе бога.
А ще він її вчив, що віра в свого особистого бога, який усе робить на краще і на тому світі карає чи винагороджує, — просто втеча від брутальної дійсності, безсила спроба вирвати жало безнадійній сваволі буття; показував, як притупилося в людей співчуття до нещасних і як мало тепер у них бажання докласти всіх зусиль, аби тим нещасним допомогти, бо вони втішають себе думкою, що злигодні, які випали комусь у короткому земному житті, торують йому шлях до вічного раювання на тому світі.
Він наголошував, яку силу й самостійність здобуде рід людський, коли, вірячи в самого себе, будуватиме своє життя відповідно до того, що людська одиниця в найкращі хвилини ставитиме найвище, а не здаватиметься на волю якогось стороннього бога. Він виставляв свою віру якомога кращою і благодатнішою, але й не приховував від Герди, яка страшенно тяжка й невтішна буває правда атеїзму в годину горя, не те що ясний, щасливий сон про вітця небесного, керманича й володаря. Та вона була мужня; звісно, не одне з його вчення вражало найглибші струни її душі, і часто саме такі, що ніхто б і не сподівався, але її довіра до Нільса не знала меж, задля його кохання вона полишила разом з ним усі небеса й тішилася, що її переконано. А коли з часом цілком засвоїла те нове вчення, то стала понад усяку міру нетолерантна й фанатична, як завше буває з молодими учнями, всією душею закоханими в свого вчителя. Нільс часто ганив її, але цього вона ніяк не могла збагнути: коли вони мають слушність, то хіба переконання інших не заслуговують погорди й осуду?
Три роки прожили вони вкупі щасливо, і найбільше того щастя променіло з личка їхнього маленького сина, що знайшовся в них другого року після одруження.
Щастя взагалі робить людей добрими, і Нільс щиро намагався всіма способами згараздити своє життя таким шляхетним, гарним і корисним, аби їхні душі ніколи не перестали прагнути до вселюдського ідеалу, що в нього вони обоє вірили. Та Нільсові уже й на думку не спадало нести прапор ідеї між люди: йому вистачало йти за ним. Часом, бувало, він брав свої давні поетичні спроби і дивувався, що то справді він написав такі гарні, по-мистецькому викінчені речі, і коли читав їх, на очі йому набігали сльози. Та все одно він нізащо в світі не помінявся б місцем із тим сердегою, що їх написав.
Несподівано напровесні Герда захворіла. Стан її був безнадійний.
Якось уранці — то був останній ранок — Нільс сидів коло неї. Сходило сонце й кидало червоне проміння на білі завіси, а тим часом світло нового дня, що пробивалося побіч фіранок, було ще блакитне й забарвлювало насиньо тіні між згортками білої постелі й під блідими, худими Гердиними руками, що їх вона склала перед собою на простирадлі. Очіпок ізсунувся, і вона лежала, відкинувши голову, цілком інакша, з загостреними хворобою рисами, дивно ошляхетнена. Вона ворухнула губами, немов хотіла зволожити їх, і Нільс ухопив шклянку з темно-червоним напоєм. Але Герда похитала головою — мовляв, не треба. Тоді враз повернулася до нього й напружено втупила очі в його зажурене обличчя. І що більше добачала на ньому глибокий смуток і безнадію, то дужче її боязке передчуття оберталося в жахливу впевненість.
Вона спробувала підвестися, але не змогла.
Нільс квапливо схилився до неї, і вона схопила його за руку.
— Це смерть? — мовила вона, стишивши свій і так уже кволий голос, наче не хотіла зужити його весь до кінця.
Він тільки поглянув на неї і тяжко зітхнув.
Герда вчепилася йому в руку й злякано припала до нього.
— Я не маю відваги, — сказала вона.
Він ізсунувся на коліна біля її ліжка, підклав руку під подушку й тепер тримав її майже коло своїх грудей. Він не бачив її: сльози застеляли йому очі й одна за одною стікали по щоках. Він підніс до очей її руку разом з простирадлом і нарешті спромігся озватись:
— Скажи мені все, кохана Гердо. Не бійся. Покликати священика?
Він не був упевнений, що вгадав, тому в голосі його чулося вагання.
Вона не відповіла, заплющила очі й відкинула назад голову, наче хотіла побути сама з своїми думками.
Так тривало якусь хвилину.