І аж після року вона мала заспівати на пробу: коли виявиться, що в голосі не відчутно буде ані знаку втоми, то це означатиме, що вона цілком здорова.
Нільс мав своєрідний вплив на пані Одеро; натура в неї була бурхлива, запальна, не багата на відтінки, і Нільс якось злагіднював її. Для неї то був страшний вирок — почути, що цілий рік вона має прожити серед тиші, далеко від подиву й обожування, і спочатку вона дивилася на ті майбутні дванадцять місяців розпачливо й злякано, немов то була глибока чорна могила, куди її хотіли покласти живою; та оскільки всі друзі сходилися на тому, що іншої ради немає, то одного ранку вона несподівано сховалася в Ріві. Вона могла спинитися в люднішому місці, але саме цього не хотіла. Вона соромилася й почувала себе так, наче мала якусь помітну зовні тілесну ваду, і їй ввижалося, що люди співчувають її каліцтву й балакають про нього між собою. Тому, оселившись у готелі, вона уникала товариства й здебільшого сиділа в своїх покоях, від чого найдужче перепадало дверям, бо їй несила вже було витримувати таке добровільне ув'язнення. Тепер, коли всі гості виїхали, пані Одеро вигулькнула на світ і таким чином зазнайомилася з Нільсом, бо поодиноких людей вона нітрохи не боялася.
Не треба було довго стрічатися з нею, щоб помітити, чи хтось їй подобається, чи ні, бо вона відразу виявляла своє почуття досить ясно. Те, що бачив Нільс, вельми його підбадьорювало, і не перебули вони й кілька день разом у чудовому готельному саду з гранатами й миртами, з альтанками з квітучих олеандрів і з прекрасними краєвидами, як між ними зродилася щира приязнь.
Не було й мови про те, щоб вони закохалися одне в одного, принаймні, щоб дуже закохалися; між ними склалися ті невизначені, приємні стосунки, що складаються між чоловіком і жінкою, які перебули вже першу молодість з її бурхливими бажаннями й прагненнями незнаного щастя. То було наче бабине літо, коли так гарно гуляти руч-об-руч, складати себе самих у китицю квітів, гладити себе чиєюсь рукою і подивляти чиїмись очима. Всі приємні таємниці, які ти маєш, всі милі, байдужі речі, що їх збережено в пам'яті, весь душевний дріб'язок витягаєш на світ, пускаєш по руках — обережно, порівнюючи й пояснюючи, як митець, вишукуючи для нього якнайкращого освітлення.
Звісно, такі святкові стосунки можуть зайти тільки в спокої, коли є багато часу, та Нільс і мадам Одеро там, біля прекрасного озера, всього того мали доволі. Саме Нільс надавав їм тону, одягаючи мадам Одеро і словами, й виразом обличчя в шати меланхолії. Спершу вона не раз хотіла зірвати з себе той убір і показатися варваркою, якою вона й була насправді, та коли впевнилась, що ті шати личать їй, то визнала меланхолію за гарну ролю і не обмежилась тим, що перестала грюкати дверима, а сама вже вишукувала в собі настрої і почуття, які пасували до нових шат, і страшенно здивувалася, коли врешті помітила, як мало знає вона саму себе. Адже життя її плинуло завше в русі, завше мінялося, і досі в неї не було часу заглибитися в себе; властиво, вона аж тепер наближалася до тієї пори, коли жінки, що спізнали життя і весь час були на видноті, починають збирати спогади, оглядатися назад і ліпити своє минуле.
На таких засадах стосунки їхні розвивалися швидко й певно — і вони стали необхідні одне одному: кожному здавалося, шо він жив тільки наполовину, коли залишався сам.
Та одного ранку Нільс виплив вітрильником на озеро і раптом почув, що мадам Одеро співає в саду. Перша його думка була вернутися й насварити її, та поки він вагався, то відплив так далеко, що голосу вже не стало чутко; до того ж надто гарний був вітер, якраз плисти до Лімоне, та й опівдні все одно він мав вернутися. Отож він поплив далі.
Мадам Одеро вийшла в сад незвично рано. Свіжий подих вітру, лагідні хвилі, блискучі й чисті, мов скло, що хлюпали під муром саду, пишнота навколишніх барв — голубого озера й випалених сонцем гір, білих вітрил, що маяли на воді, й червоних квіток, що спліталися в неї над головою, — все те, а ще сон, який і досі озивався в її серці і якого вона ніяк не годна була забути, все те захопило її, вона не могла більше мовчати, ні, не могла; мусила й собі прилучитися до того життя.
І вона заспівала.
Голос її дедалі більше наливався радістю, вона впивалася його мелодійністю, тремтіла з приємного відчуття його сили і співала далі, не могла спинитися, до того ж у ньому так гарно виливалися мрії про майбутні успіхи.
І не було в ньому втоми, їй можна їхати відразу, їхати, струсити з себе порожнечу всіх цих місяців, знову виступати, знову жити.
До полудня все було готове в дорогу. І вже як перед двері під'їхали повози, мадам Одеро згадала про Нільса Люне. Вона вихопила з кишені маленького пошарпаного записника і всього його списала словами прощання Нільсові, бо аркушики були такі дрібні, що на них заледве вміщалося три-чотири слова; вона вклала його в конверт і поїхала.
Коли Нільс повернувся аж після обіду — його затримала санітарна служба в Лімоне, — мадам Одеро давно вже була на станції в Морі.
Він не здивувався, не розгнівався, лиш засмутився, навіть покірно всміхнувсь на ту нову неласку долі. Та коли ввечері, сидячи в порожньому саду, він розповідав господаревому синові казку про принцесу, що знайшла свої крила й полетіла від коханого назад до країни фей, то відчув безмежну тугу за Ленборгором, запрагнув, аби щось схоже на домівку огорнуло його, притягло до себе й міцно тримало, байдуже, яким способом. Він не міг більше зносити байдужості буття, де його звідусіль виштовхувано й завше кидано назад, самому собі. Він не мав на землі домівки, не мав у небі бога, не мав мети в прийдешньому. Але ні, принаймні домівку він матиме, він полюбить його, те місце, чи велике воно буде, чи мале, полюбить кожний камінь, кожне дерево, всі речі і все живе, між усім поділить своє серце, так, що звідти вже ніхто ніколи його не виштовхне.
XIII
Уже майже рік Нільс Люне мешкав у Ленборгорі, провадив господарство, як умів і наскільки йому дозволяв управитель. Він відставив щит, стер з нього своє гасло й скорився. Нехай людство обходиться без нього, він навчився втішатися щастям чисто фізичної праці, коли видно, що робота росте в твоїх руках, що ти годен її скінчити й нарешті скінчив, коли, відходячи стомлений, бачиш, що сила, яку ти зужив, перейшла в твою роботу і та робота залишиться, її не сточать сумніви ночі, не розвіє гризька критика ранку. В сільському господарстві немає сізіфових каменів[31].
А коли стомиться працею тіло, з якою втіхою ти йдеш на спочинок і зі сну зачерпуєш сили, аби знову вкласти її в працю, так стало, як стало чергується день із ніччю, і не перешкоджають тобі ніякі настрої, не треба так вважати на себе, як на гітару, що в неї вже стерлися ґвинти.
Він справді був щасливий, і часто можна було бачити, що він сидів, як, бувало, його батько, на брамі або на межовому камені і з дивним бездумним захопленням споглядав на золотаву пшеницю чи на важке волоття вівса.
Він ще не почав ближче знайомитися з навколишніми мешканцями, єдине місце, куди він їздив досить часто, була садиба Скінерупа, канцелярського радника у Варде. Ця родина оселилася тут ще за життя Нільсового батька, а що радник був давній університетський товариш старого Люне, то вони підтримували близькі стосунки. Скінеруп, лагідний, лисий чоловік з чіткими рисами обличчя й ласкавими очима, тепер був уже вдівець, зате мав аж чотири дочки; найстаршій було сімнадцять років, а найменшій — дванадцять.
Нільс любив погомоніти з дуже начитаним радником на різні мистецькі теми, бо хоч він і став працювати на землі, але не зробився ще селянином. Тішила його також трохи смішна обережність, до якої йому доводилось удаватися, коли вони порівнювали данську літературу з якоюсь чужою чи щось інше данське з неданським; а обережність була вкрай потрібна, бо лагідний радник належав до тих щирих, заповзятих давніх патріотів, які ще могли сердито визнати, що Данія — не наймогутніша велика держава, але далі вже не поступалися: все інше данське було тільки найліпше. А ще мимохіть, не надаючи тому ніякої ваги, Нільс тішився, коли бачив радісний подив в очах сімнадцятирічної Герди, що стежили за ним під час розмови. Вона завше намагалася бути поблизу, як Нільс приходив, і так брала до серця його мову, що часто аж червоніла з захвату, почувши з його вуст щось, на її думку, особливо вдале.
Так, зовсім не прагнучи того, він став ідеалом тієї молодої дами; найперше тому, що як їхав верхи до міста, то одягав сірий закордонний плащ дуже романтичного крою. Певне, ще й через те, що, наприклад, казав "Мілано" замість "Мілан" та що був сам-один на світі і на обличчі в нього проступав смуток. Багато що відрізняло його від інших людей і у Варде, і в Рінгчебінзі.
Одного гарячого літнього дня Нільс ішов вуличкою поза радниковим садом. Сонце пражило невеличкі цегляні будинки; далі на річці стояли човни, позавішувані матами, аби не розтопилася у шпугах смола, і навколо все було зачинене, щоб хоч трохи затримати всередині прохолоди, якої не було надворі. У відчинених хвіртках сиділи діти й голосно вчили уроки — гули навперейми з бджолами в саду; зграя горобців мовчки літала з дерева на дерево — всі разом сідаючи на одне, а тоді всі разом на інше.
Нільс зайшов до невеличкого будинку, що припирав до саду, і господиня побігла до сусідів шукати чоловіка, залишивши його самого в чистій кімнатці, де пахло накрохмаленою білизною та жовтофіолем.
Оглянувши картини, двох собак на шаховці й мушлі на невеличкому столику, він підійшов до відчиненого вікна й почув десь близько Гердин голос — усі чотири сестри Скінеруп стояли неподалік будинку на радниковому бліху.
Бальзаміни та інші вазони на вікні затуляли його: зате йому було добре все чутно й видно.
Очевидно, сестри сперечалися, і три молодші виступали разом проти Герди. Всі вони тримали в руках жовті палиці до гри в кільця, а найменша наклала на голову троє чи четверо смугастих червоних кілець, немов чалму.
Саме вона тепер і говорила.
— Герда каже, ніби він схожий на Фемістокла, що стоїть на грубці в канцелярії, — звернулася вона до тих двох, що були на її боці, і, вдаючи замріяну, звела очі вгору.
— Пхе! — мовила середуща, єхидне дівчисько, що тільки весною перейшло конфірмацію.