Напевно, пішла до іншої кімнати. Хоче, щоб я пішов за нею. Ага, онде за лаштунками видно її сукню. Розмовляє з кимось, а на мене й не гляне. А я теж не дивитимуся на неї, хай робить, що хоче. Не дивитимуся, не дивитимуся, не дивитимуся…
— Нумо співати! — вигукнув зненацька хормейстер, виходячи на сцену з партитурою в руці.
— А що співатимемо? — голосно запитала якась висока, чорнява дама.
— "Зимові квіти". Ноти в сусідній кімнаті, — відповів хормейстер. — Прошу, будь ласка! Нам бракує часу!
— Про це ми ще зможемо поговорити, — мовила до мене Жела. — Ви помиляєтесь.
І пішла собі. Я вийшов слідом за нею на сцену. Глянув на сходи й побачив, що там сидить Елена. Вона поважно подивилася на мене, і я знову попростував до неї. Тоді я мав вигляд справді кумедний. А потім іще… На пікніках, концертах, балах. Завжди поруч неї, із серцем, сповненим кохання. Не раз над ранок, після парубоцької гулянки, я брав цигана, показував йому Еленчині вікна й велів грати. Циган грав то журливої, то веселої, а моє серце охоплювала солодка знемога. Ото б нахилитися до її білявої голівки, підвести її ніжно і цілувати… Світало. Музика вмовкала, і я, блідий, ішов додому й засинав, радіючи, що другого дня побачу її.
Гей, дуби, дуби, зелені дуби,
зелена діброва… —
лунало у вітальні. В кімнаті, де я сидів, уже запала темрява. Піду у вітальню до неї. Може, я помиляюся, може, вона і зараз та ж сама тиха, ніжна Елена з полохливими очима.
— Ви тут? — вивів мене із задуми Еленчин голос.
Вона прийшла… Сказати їй, що я тут, чи змовчати? А втім, вона однаково бачить мої ноги у відсвітах груби.
— Тут, — відповів я.
— Чому це ви так уникаєте мене?
— Чому б це я вас уникав?
Я підвівся, і Елена підійшла до мене. Щоб було видно, я нахилився й відчинив дверцята груби. Бач, вона вимагає, та ще й на повен голос, щоб я не уникав її, щоб завжди був поруч неї. Оце ж то і є те, що мене відвернуло від неї… Ні, я не кохаю її… Яка вона довга! Все у ній якесь довге. Обличчя, шия, талія, руки, долоні, пальці. І голос протяглий і плаксивий. Ясне вбрання зі стрічками… Навіщо вона прийшла?..
— Я не люблю фальшу, — мовила Елена, — скажіть щиро! Усі помітили, що ви мене уникаєте. Що я вам заподіяла?
— Що ви мені заподіяли? Нічого.
"Ач, як говорить! Ніби я повинен завжди бути поруч неї! — майнула мені думка. — Не любить фальшу! Ач, які претензії! Ех, треба їй сказати все… Коли б оце зараз я нахилився до її обличчя, вона не втекла б, дозволила б мені що завгодно".
Але тієї миті я навіть руки не міг їй подати. Щось мене відштовхувало. Вона стояла переді мною, а я дивився поверх її голови кудись у куток, холодно, без хвилювання.
— Не сприймайте мене серйозно, — мовив я тихо і одвернувся до груби. "Тепер кінець усьому", — майнула думка.
Мені здалося, що на очі їй навернулися сльози. Я ще раз глянув у її бік. Вона пішла. А я потім просто не йняв віри. Невже вона через мене заплакала? Вона — молода й гарна. Знайдуться інші. Вона така ж сама, як і всі.
У шибки хльоскав бридкий зимовий дощ. Надворі геть усе вкрила темна, непроглядна ніч — жодної світлої цяточки. Тоскно і там, і тут… Ніщо не хвилює душу. Світ порожній, безрадісний. Де ти, тиха, сором'язлива Елено з білявими кучерями й сумними очима? Де світ незабутніх почуттів, що його ти створила? Ти зникаєш, наче птах у ясному небі, що летить у далечінь і чимраз меншає, меншає… перетворюється на манюсіньку цяточку… і зникає… З тобою ми вже не зустрінемось.
Примітки:
[1] Прикрий фізичний та моральний стан після пиятики, нерозважного вчинку і т. ін.