Вузькі сутичі між будівлями, що ними так важко було ходити, вони називали Баб-ель-Мандебською протокою, чи Брамою Смерті, на дверях до стайні стояв напис крейдою, що то Англія, на дверях до повітки — що то Франція, стодола була Ріо-де-Жанейро, а ковалева хата — Бразилія. Гралися вони також у Гольгера Данського[1] — в нього можна було гратися між буйними кущами кінського щавлю за повіткою; на мірошниковому вигоні було кілька виярків, і там мешкав сам принц Бурман та його дикі сарацини з жовтими китицями на сіро-червоних тюрбанах — ними були височенні лопухи та коров'як. Бо допіру там була правдива Мавританія: адже та безмежна пишнота, та сила-силенна соковитого життя викликала руїнницькі бажання, п'янила розум утіхою нищення; дерев'яні шаблі блищали полиском криці, зелений сік з бадилля кривавив їх кров'ю, а стяте листя хрущало під ногами, як кістки турків під кінськими копитами.
Бавилися вони й унизу, над фіордом. Пускали по воді мушлі, наче кораблі, а коли ті застрягали у водоростях чи спинялися на піщаній мілині, то означали Колумба в Саргасовім морі або відкриття Америки. Споруджували собі там порти й потужні греблі, в твердому прибережному піску видовбали Ніл, а одного разу збудували з каміння замок Гуре. Нежива рибинка в мушлі була мертвою Тове, а вони самі почережно — королем Вальдемаром, що гірко її оплакував[2].
І все те минулося.
Тепер Нільс був уже великий хлопець, мав дванадцять років, і йому не треба було воювати з будяками та лопухами, аби вдовольнити свою лицарську уяву, й не конче, мріючи про відкриття, пускати на воду кораблі з мушлів. Йому вистачало тепер книжки й куточка на канапі, а як їх було замало, коли книжка не переносила його до бажаних берегів, тоді він шукав Фрітьофа і розповідав йому історії, що їх не було в книжці. Вони йшли руч об руч дорогою, один — оповідаючи і обидва — слухаючи, та коли їм хотілося ще дужче натішитись, дати цілковиту волю своїй уяві, вони ховалися в пахучий морок стодоли, на сіно. Скоро, одначе, ті історії, що кінчалися саме тоді, як хлопці вживалися в них, злилися в одну довгу історію, що ніколи не мала кінця, а велася далі від покоління до покоління, бо як герой старівся або ж оповідач нерозважно посилав його на смерть, то залишався син, що успадковував від батька все, ба навіть мав нові риси, що ту мить саме багато важили.
Усе, що справило враження на Нільса з баченого, із того, що він розумів і чого не розумів, що його захоплювало або ж він знав, що воно має захоплювати, все переходило до його оповідання. Як плинна вода відбиває кожну картину, повз яку несе своє дзеркало, але відбиває, як доведеться — то в неторканій чистоті, то криво й спотворено, то лише хвилястими, непевними обрисами, а то знову ж топить їх у грі своїх власних барв, ліній, — так і хлопцева розповідь поглинала всі почуття й думки свої та чужі, поглинала людей і події, життя й книжки, поглинала щосили. То було наче уявне життя, гране поряд із дійсним життям, любий таємничий захисток, де можна солодко вимріювати найбуйніші виправи в світ, чарівний сад, що відчинявся, тільки-но кивни, й огортав своєю пишнотою вибраного, а решту всіх відсилав геть; згори його ховали шелесткі пальми, а внизу, під зоряним листям, поміж сонячних квітів і коралового віття, відслонялося тисячі доріг до всіх країв і в усі часи; звернеш тією — дійдеш до одного місця, а звернеш тією — дійдеш до іншого, до Аладдіна й до Робінзона Крузо, до Волундера й Генріка Магнарда, до Нільса Кліма й до Манго Парка, до Петера Простака й до Одіссея, а тільки-но побажаєш, то знову опинишся дома.
Через місяць після того, як Нільсові минув дванадцятий рік, у Ленборгорі додалося двоє мешканців.
То були новий домашній учитель і Едель Люне.
Учитель, пан Бігум, був кандидат теології років під сорок, невисокий, але дужий, тілом схожий на в'ючака — широкогрудий, широкоплечий, з карком, як у бугая, з довгими руками, з ногами міцними й короткими, широкими в ступні. Хода в нього була нерішуча, повільна й важка, він завше вимахував руками, і рухи ті були непевні й не мали видимого глузду. Бороду він мав руду, як дикун, лице веснянкувате. Широке й високе чоло було пласке, як стіна, з двома прямовисними зморшками між бровами, ніс — короткий і бульбатий, рот великий із товстими червоними губами. Найкращі були в нього очі, ясні, лагідні й чисті. З того, як у нього бігали чоловічки, можна було впізнати, що він недочуває, проте це не заважало йому бути великим аматором музики та пристрасним скрипалем, бо згуки, мовляв він, сприймає не тільки вухо, а й усе тіло: очі, пальці, ступні, і якби часом слух зрадив, то рука, дивним інстинктом керована, знайшла б сама правдивий тон, без допомоги вуха. До того ж усі згуки, що ми їх чуємо, насправді фальшиві, а люди, наділені даром божим до музики, мають у собі невидимий інструмент, супроти якого найкраща кремонцева скрипка — все одно, що гарбузяне брязкало дикунове; на тому інструменті грає душа, тільки він видобуває ідеальні згуки, на ньому, власне, великі композитори творили свою безсмертну музику. Зовнішня музика, що лине крізь простори дійсності і що її сприймає наше вухо, — то лише жалюгідне наслідування, заникувата спроба вимовити невимовне; вона так скидається на музику душі, як статуя, руками й долотом зроблена, на прекрасний мармуровий сон скульптора, що його ані очі ніколи не побачать, ані вуста не вимовлять.
Проте музика не найбільше цікавила пана Бігума; він був насамперед філософ, але не з тих плідних філософів, що винаходять нові закони й будують системи; він висміював їхні системи, ті слимакові черепашки, що їх філософи тягнуть за собою через безмежні простори думки, наївно вірячи, ніби в такій слимаковій скойці саме й міститься весь простір. А їхні закони: закони думки, закони природи! Наче відкрити закон — не все одно, що знайти певне визначення власної обмеженості: доти я бачу, а далі ні, то мій обрій — ось що означає кожне відкриття, і більше нічого. Бо ж хіба не було за тим обрієм ще одного, нового, а далі ще й ще, обрію за обрієм, закону за законом, і так без кінця? Ні, його філософія була не така.
Не те щоб пан Бігум дуже пишався чи переоцінював себе, але він не міг заплющити очей на той факт, що розумом своїм обіймав ширші царини, аніж решта смертних. Коли він заглиблювався в праці великих мислителів, то йому здавалося, ніби він ступає поміж натовпом дрімливих титанів думки, котрі, допіру скупавшись у сяєві його духу, прокидалися й відчували свою силу. І так з усім: кожна чужа думка, кожен настрій, кожне почуття, що їм випало будитися в ньому, будилися з його печаткою на чолі, ушляхетнені, очищені, окрилені, сповнені такої величі та сили, про яку їхній творець навіть не снив.
Як же часто він сливе покірно подивляв незвичайне багатство свого єства й могутню божисту впевненість свого духу — бо траплялися дні, коли він оцінював світ і речі, що на світі існують, з цілком протилежних поглядів, коли світ і його речі викликали припущення такі суперечливі, як день супроти ночі, але жаден з вибраних поглядів чи вибраних припущень, що їх він брав за свої, ніколи ані на мить не опановували ним, так само як бог, подобу бика чи лебедя прибравши, але ні на мить не робиться биком чи лебедем і не перестає бути богом.
І не було нікого, хто б здогадався, що ховається в ньому, всі проходили повз нього, мов сліпі; але він, родом людським гордуючи, тішився з тієї сліпоти. Настане день, коли очі його згаснуть, колони духу потріскають, розкішна будівля завалиться, наче її ніколи й не було; проте він не залишить жадного твору своїх рук, жадного списаного папірця, який посвідчив би, що в ньому загинуло. Світ не вкоронує його генія терновим вінком непризнання, але так само й не одягне в плюгаву багряницю подиву; пан Бігум радів, думаючи, що покоління за поколінням народжуватиметься і вмиратиме, а найбільші з поколінь тих житимуть на те, аби вгадувати, що він їм дав би, коли б захотів розтулити свою долоню.
Те, що він посідав таке мізерне становище, давало йому особливу втіху: яке ж бо величезне марнотратство вживати силу його духу на виховання дітлахів, яке ж бо безглузде непорозуміння оплачувати його час нужденним шматком хліба насущного і яка страшенна ненормальність була в тому, що заробляв він той шматок хліба завдяки рекомендації маленьких, звичайних людей, які посвідчили, що він досить обізнаний, аби взяти на себе обов'язки домашнього вчителя.
До того ж на державних екзаменах йому поставлено двійку!
О, то була особлива розкіш — відчувати, як брутальна дурість буття відкидає мудрих, мов непотрібну полову, а порожній колос бере за золоте зерно, і водночас бути певному, що найдрібніша думка твоя варта цілого світу!
Але випадали дні, коли самота величі лягала на нього страшним тягарем.
Ох, як часто, коли він, бувало, годинами в священному мовчанні дослухався до самого себе, а потім, знову повернувшись до навколишнього життя, бачив, яке воно йому чуже в своїй убогості й скороминущості, — як часто почувався він гірше, ніж той чернець, що в монастирському гаю раз послухав тільки одну пісню райського птаха, а коли отямився, то виявилось, що тим часом спливло вже сто років! Бо хоч той чернець і був самітний серед незнаного покоління, однак жив серед відомих йому могил, а пан Бігум почувався куди самітніший, бо ж його покоління ще й не народилося!
У такі хвилини душевного занепаду він міг піддатися полохливому бажанню принизитись до звичайних смертних і ділити з ними їхнє мізерне щастя, бути громадянином їхньої великої землі і їхнього низенького неба.
Та скоро він знову ставав самим собою.
Друга гостя в маєтку була Едель Люне, двадцятишестирічна сестра господарева. Багато років вона жила в Копенгагені, спочатку в матері, коли та, овдовівши, перебралася до столиці, а потім, як мати померла, в багатого дядька, радника Нергора. Радник провадив свій дім на широку ступу, завше був у центрі громадського життя, тож Едель жила у вирі бенкетів та всіляких забав.
Скрізь нею захоплювалися, але й заздрощі, вірна тінь захоплення, теж не полишали її. Про неї стільки балакали, скільки можна було балакати про людину, що не вчинила нічого лихого, а як серед чоловіків заходила суперечка про найбільших красунь міста, то багато хто називав ім'я Едель Люне, тільки що вони ніяк не могли дійти згоди, на яке місце її поставити: на перше чи на друге, бо про третє не могло бути й мови.
Однак зовсім молоді хлопці нею не захоплювалися; вони трішки побоювалися Едель і в її товаристві почувалися вдвічі дурнішими, ніж були насправді, бо вона слухала їх із виразом майже вбивчої терплячості в очах, терплячості злісно підкресленої, і ясно давала зрозуміти, що знає вже напам'ять те, що вони їй казали; хоч як вони намагалися піднестись у її очах та у своїх власних, удаючи знуджених, сиплячи неймовірними парадоксами, і, врешті, охоплені смертельним відчаєм, зухвало освідчувались у коханні, — всі їхні спроби, по-юнацькому запальні, нестримні й невмотивовані, викликали у відповідь лише блідий усміх, фатальний, вирозумілий усміх; від того усміху бідолахи червоніли й почували себе, як сто одинадцята з ряду муха в тій самій немилосердній павутині.
Та й не мала її краса того, що так чарує молоді серця: не була ані лагідна, ані жагуча.
Натомість для старших сердець і холодніших голів вона мала особливу принаду.
Едель була висока.