Кожний порух, кожна риса, що їх вона пізнавала, шмагали її, наче нахабний глум, наче вихвалялися своїми ганебними таємницями. Вона тремтіла з ненависті, серце набухало прокльонами, їй важко було стримуватися.
— Це я! — глузливо крикнула вона йому назустріч. — Сука Фенімора!
— На бога, кохана, що сталося? — вражено спитав Нільс, що був уже за кілька ступнів від неї.
— Ерік помер.
— Помер? Коли? — він став ковзанами в сніг, щоб не впасти. — Кажи ж бо! — І він ступив ближче до неї.
Тепер вони стояли віч-на-віч, і вона насилу стрималася, щоб не вдарити кулаком у його бліде, розгублене обличчя.
— О, я скажу! — мовила вона. — Ерік помер, чув? Коні схарапудилися в Ольборзі, і він розтрощив собі голову, а ми тут ошукували його!
— Який жах! — простогнав Нільс і схопився за скроні. — Хто б сподівався... О, якби ми були йому вірні, Феніморо! Еріку, сердешний Еріку! Краще б зі мною таке сталося! — він захлипав і аж скорчився з муки.
— Я ненавиджу тебе, Нільсе Люне!
— Ет, що там ми! — нетерпляче застогнав Нільс. — Якби тільки він був з нами! Бідна Феніморо, — схаменувся він, — не зважай на мене. Кажеш, що ненавидиш мене? Маєш підставу ненавидіти, так, маєш. — Він раптом випростався. — Зайдімо до хати. Я й сам не знаю, що кажу. То хто прислав депешу?
— До хати! — закричала Фенімора, скипівши, що він так мало зважає на її ворожість. — До хати! Ніколи більше там не буде твоєї боягузливої, нечесної ноги! Як ти можеш думати про таке, нікчемо, брехливий собако, що заповз сюди і вкрав честь свого товариша, тому що її погано стережено! Що, може, не вкрав у нього на очах? Бо він вірив, що ти чесний, злодюго!
— Годі тобі! Ти що, збожеволіла? Що з тобою сталося? Яких ти слів уживаєш? — Він міцно схопив її, притяг ближче і вражено заглянув їй в обличчя. — Заспокойся, — додав він уже лагідніше. — Легше від того не стане, серденько, що ти шмагатимеш себе бридкими словами.
Вона вирвалася, аж він заточився на ковзанах.
— Ти не чув, що я ненавиджу тебе? — заверещала вона. — Чи в тебе так мало честі, що не можеш цього збагнути? Яка ж я була сліпа, що кохала тебе, облуднику, коли мала біля себе його, в тисячі разів кращого за тебе! Я ненавидітиму й зневажатиму тебе до кінця життя. Поки ти не з'явився, я була чесна, нікому ніколи не заподіяла зла, та ось ти прийшов із своєю поезією та своїм брудом і заманув мене до себе в болото. Що я тобі зробила, що ти не лишив мене в спокої, мене, яка мала б бути для тебе найсвятіша? Тепер день у день доведеться носити в серці сором, і хоч би яку нікчему стріла я на шляху своєму, то завше подумаю, що я ще нікчемніша. Ти отруїв мені всі спогади молодості. Чи ж можу я тепер згадати щось чисте, добре? Ти геть усе заплямував. Помер не тільки він, усе, що було між нами, ясне й гарне, теж померло, зітліло. О боже, дай мені сили! Чи ж справедливо, що я не можу помститися за те. що ти вчинив мені? Зроби мене знову чесною й доброю, Нільсе Люне, зніми з мене ганьбу! Ні, ні — ти повинен каратися, аж поки спокутуєш зло, мені вчинене! Можеш ти, можеш направити всю ту брехню? Не стій, як пень, і не прикривайся своєю безпорадністю, страждай у мене на очах, корчся з муки й відчаю, стань нещасний! Зроби його, господи, нещасним, не дай йому вкрасти ще й мою помсту! Геть звідси, мерзотнику, я жену тебе від себе, але потягну через усі муки, що їх накличе на тебе моя зненависть, так і знай!
Вона погрозливо звела руки, тоді обернулася й пішла до хати; двері на веранді тихо рипнули за нею.
Нільс вражено дивився їй услід, майже не вірячи, що вона пішла. Йому здавалося, ніби перед ним і досі стоїть те бліде, спрагле помсти обличчя, таке навдивовижу посполите й простацьке в своїй знавіснілості, вилущене з своєї звичайної поправної краси, наче чиясь нещадна варварська рука переорала всі його риси.
Він обережно пошкандибав назад на кригу й повільно рушив у глиб фіорду. В обличчя йому світив місяць, а в спину віяв вітер. Поринувши в свої думки, він перестав зважати на дорогу й побіг швидше; крижинки відскакували з-під ковзанів і дзеленчали на блискучій поверхні, гнані морозяним вітром, що дедалі дужчав.
Оце такий кінець! Отак він урятував жіночу душу, підніс її і дав їй щастя! Як же він гарно повівся з мертвим приятелем дитинства, що йому хотів офірувати своє прийдешнє, своє життя, геть усе! Ось його офіра і порятунок! Нехай дивляться небо й земля, коли хочуть побачити людину, що втримувала своє життя на вершині честі незаплямованим, непохибним, аби не впала тінь на ідею, якій вона слугувала і яку була покликана провіщати.
Він біг далі.
Ну, хіба ж не хвалько він був, думаючи, що його мізерне життя може кинути тінь на сонце ідеї. Господи боже, завше він міряє так високо! Це в нього в крові. Коли вже він не може бути чимось кращим, то хай би принаймні був Юдою і в своїй зловісній величі був гідний наймення Іскаріота. Принаймні воно б про щось нагадувало. Завше він поводиться так, немов він — відповідальний міністр ідеї і член її таємничої ради, який усе, що стосується людства, знає з першої руки! Невже він ніколи не навчиться скромно прагнути одного: виконувати свій обов'язок у гарнізоні ідеї, як простий вояк?
На кризі горіли червоні бакени, і він так близько пробігав повз них, що з-під його ніг на хвилю виростала велетенська тінь, ковзала вперед і зникала.
Він думав про Еріка й про те, який він був Ерікові приятель. Він! Спогади дитинства заламували над ним руки, мрії молодості затуляли обличчя й плакали над ним, усе його минуле дивилось на нього довгим докірливим поглядом. Він зрадив усе те задля кохання, такого ницого й мізерного, як і він сам. А все ж у їхньому коханні була велич, він її теж зрадив. Куди йому втекти від того розгону, що завше кінчається в ямі? Адже він ціле своє життя тільки розганявся, і надалі буде те саме; він знав, що буде, відчував, такий був упевнений, що йому аж боляче ставало на думку про те непотрібне зусилля; він усім серцем хотів би втекти, звільнитися від такої безглуздої долі. Якби оце під ним тріснула крига, то було б по всьому — він захлинувся б і втонув у крижаній воді.
Він спинився, стомлений бігом, і озирнувся. Місяць зайшов за хмару, і фіорд лежав темний поміж білими пагорбами суходолу. Нільс повернувся й рушив проти вітру. Вітер брав добрий, а його змагала втома. Він спробував пошукати затишнішої дороги під високим берегом, та зразу ж наскочив на вир, утворений потоком з пагорбів, і тонка крига під ним почала тріщати й осідати.
Як же йому стало легко на серці, коли він знову опинився на міцній кризі! Страх майже цілком уйняв його утому, і він прудко побіг далі.
Поки Нільс долав фіорд, Фенімора сиділа в тій самій ясно освітленій кімнаті, виснажена й розчарована. Вона відчувала, що помста не вдалася їй; вона не знала, чого сподівалася, але то мало бути щось цілком інше; їй уявлялося щось величне, могутнє, щось схоже на меч і червоне полум'я. Або ще інше: таке, що піднесло б її й посадило на трон; а тим часом усе вийшло так по-дріб'язковому, буденно, вона здавалася собі радше сварливою бабою, аніж зневаженою жінкою, що шле прокляття...
Чогось вона все-таки навчилась від Нільса.
Рано-вранці, поки стомлений Нільс іще спав, вона виїхала з садиби.
XII
Наступні два роки Нільс переважно тинявся по чужих краях.
Він був страшенно самітний: не мав ані родини, ні приятеля, близького своєму серцю. Та над ним тяжіла ще більша самотина, ніж ця, бо тільки той може нарікати на свою долю й почуватися цілком самітним, хто на всій неосяжній землі не має жадного місця, яке б він благословив і якому бажав би добра, до якого б звертався своїм серцем, коли воно рветься з грудей, за яким би тужив, коли туга розгортає крила; та як йому світить ясна, постійна зірка життєвої мети, то не буває такої самітної ночі, щоб він був цілком сам. Але Нільс Люне не мав такої зірки. Він не знав, що йому робити з собою і своїм хистом. Звісно, добре мати хист, та він не бачив, на що його зужити, блукав без діла й почувався, як маляр без рук. Як він заздрив іншим: і малим, і великим, що, хоч би де жили, завше знаходили, за що вчепитися, — а він не міг знайти аніякісінької зачіпки. Міг тільки, здавалося йому, переспівувати давні романтичні пісні, нічого іншого він ніколи не створив. Його хист був немов чимось стороннім, тихою Помпеєю чи арфою, що її він міг дістати з кутка. Той хист не бував із ним скрізь, не ходив разом вулицями, не сидів йому в очах, не лоскотав йому кінчиків пальців, не опановував його, зовсім ні. Часом Нільсові здавалось, що він на півсторіччя спізнився народитись, а то знову, що народився завчасно. Хист його мав корінь десь у минулому, тільки там черпав натхнення, не знаходив поживи в його думках, його переконаннях та уподобаннях, не міг увібрати їх у себе й вилити в певну форму; його хист і його духовний світ текли одне побіч одного, як вода й олія, що змішувалися разом, але не зливалися, ніколи не ставали чимось одним.
Поступово він спостеріг це й дуже засмутився, почав дивитися на себе та на своє минуле глузливим, недовірливим поглядом. Певне, в ньому є якась вада, казав він сам собі, якась невиліковна вада в найглибшому куточку його єства, бо ж він вірив, що в людині повинневсе зливатися в одне.
В такому душевному стані перебував Нільс, коли останнього року свого життя за кордоном, на початку вересня, спинився в Ріві, невеличкому містечку на березі озера Гарда.
Відразу після його приїзду місцевість ту оточили валом перешкод і обмежень для мандрівників, що стримав приплив чужинців. Саме спалахнула холера в околицях Венеції, на півдні в Десенцано та на півночі в Трієсті. Через те в Ріві не було дуже людно, готелі, тільки-но пішла поголоска, спорожніли, і мандрівники стали обминати ті околиці.
Натомість нечисленні пожильці, що лишилися там, заприязнилися одне з одним ще дужче.
Найцікавіша серед них була відома оперова співачка. Звалася вона мадам Одеро, та набагато відоміше було її театральне ім'я. Вона з своєю товаришкою, Нільс і глухий лікар з Відня були єдині пожильці в готелі "Золоте сонце" — першорядному в тому містечку.
Нільс близько заприязнився з нею; їй сподобалась його щирість, так часто притаманна людям, що живуть у незгоді з самим собою і шукають упевненості в інших.
Пані Одеро мешкала там сьомий місяць, аби в цілковитому спокої вилікувати недугу горла, що загрожувала її голосові; лікар заборонив їй цілий рік співати, а щоб не кортіло, то не дозволив навіть слухати музику.