Гіацинти з вікна переставлено на письмовий стіл, і тепер вони яскріли там барвистими пучками, сповнюючи повітря чистим, міцним, прохолодним запахом. У кахляній грубі горів вогонь, приємно, глухо потріскуючи.
Фенімора ходила по кімнаті туди й назад, намагаючись ступати тільки по одній темно-червоній смузі на килимі. Одягнена вона була в трохи старомодну чорну шовкову сукню, обтяжену оздобами, що волочилася за нею, лягаючи згортками в такт її ходи то в один, то в другий бік.
Вона мугикала собі щось і трималася обома руками за блідо-жовтий разок бурштинового намиста на шиї, а коли втрачала рівновагу на червоній смузі, то переставала співати, але не відпускала рук від намиста. Може, вона ворожила своєю ходою — коли перейде скількись разів, не сходячи зі смуги і не відпускаючи рук від намиста, то Нільс прийде.
Він уже приходив перед полуднем, коли Ерік від'їздив, і сидів аж до вечора, але обіцяв заглянути ще, як зійде місяць і стане видно обминати ополонки на фіорді.
Фенімора скінчила ворожіння, не цікавлячись наслідком, і підійшла до вікна.
Не скидалося на те, що цього вечора вигляне місяць, таке було темне небо, а на сірій кризі було ще темніше, ніж на суходолі, де лежав сніг. Уже нехай би краще не приходив. Вона сіла за рояль, покірно зітхнувши, але знову підвелася й глянула на годинника. Тоді вернулася, рішуче поклала перед собою великого грубого зошита з нотами, проте не грала, а, задумавшись, неуважно перегортала сторінки.
А що, як він усе-таки стоїть на тому березі, й припасовує ковзани, і за мить уже буде тут? Вона так чітко уявила собі його: як він, трохи задиханий, мружить очі на світло після пітьми надворі. Він приніс із собою холод, борода в нього вся у маленьких блискучих краплинках. І він каже... що ж би він сказав?
Вона усміхнулася й опустила очі.
А місяць усе не сходив.
Вона знову підійшла до вікна й спинилася, вдивляючись у темряву, аж поки в очах їй замаячіли білі іскорки та барвисті, мов веселка, кола. Проте такі непевні. А їй хотілося б, щоб надворі був фейєрверк: ракети, що довжелезними стрічками здіймаються вгору, тоді стають маленькими гадючками, пробивають собі шлях у небо й зникають, востаннє сяйнувши, або ще величезна тьмяна куля, що тремтить у повітрі, тоді повільно спадає вниз дощем різнобарвних зірок: дивись, дивись! Так м'яко й граційно, наче вклоняючись, золотий дощ кланяється — прощавайте! Прощавайте! І вже по всьому. О боже, чому ж він не прийшов? І грати не хочеться. І відразу ж обернулася до рояля, вдарила голосну октаву й не відпустила клавішів, аж поки згук цілком стих, тоді почала вдаряти знову й знову. Їй не хотілося грати, ні, не хотілося, не хотілося... зате хотілося танцювати! На хвильку вона заплющила очі й подумки полинула в танці величезною залою червоних, білих і золотих кольорів. Як гарно було б натанцюватися, зігрітись, відчути спрагу, випити шампанського! І Фенімора згадала, як одного разу, коли ще ходила до школи, наробила собі з приятелькою шампанського з газованої води й одеколону і як вони послабли, напившись того трунку.
Фенімора випросталась і пройшлася по кімнаті, мимохіть поправляючи сукню, немов після танцю.
— Ну, а тепер будемо розважні, — стиха мовила вона, взяла шитво й примостилася у великому фотелі біля лампи.
Та робота їй не йшла. Скоро вона опустила руки на коліна, помалу залізла вся в фотель і скрутилася в клубочок, підперши рукою щоку й загорнувши сукнею ноги.
Цікаво було б знати, чи інші жінки теж так само, як і вона, помилялися, були нещасні, а тоді закохувалися в іншого. Вона перебрала одну по одній усіх жінок у Фіордбю. Тоді згадала про пані Боє. Нільс розповідав їй про ту жінку, що завше була для неї незрозумілою загадкою, — вона її ненавиділа й немов через те почувала себе приниженою.
Ерік теж якось сказав, що був нестямно закоханий у пані Боє.
Та хіба це все, що вони про неї знають!
Фенімора засміялася, згадавши нового чоловіка пані Боє.
І весь час, міркуючи про це, вона нудьгувала за Нільсом, наслухала, чи він не йде, уявляла собі ненастанно, як він перебирається через кригу. І зовсім не передчувала, що вже дві години маленька чорна цятка з цілком іншого боку пробивається до неї крізь засніжене поле і з цілком іншою звісткою, аніж та, що її вона очікувала з-за фіорду. То був усього лише чоловік у сукняній куртці й намащених чоботях — ось він уже постукав у кухонне вікно й налякав служницю.
— Тут вам лист, — сказала Тріна, зайшовши до господині.
Фенімора взяла його. То була депеша. Вона спокійно віддала дівчині квитанцію й відпустила її. Вона анітрохи не хвилювалася: останнім часом Ерік не раз попереджав її депешею, що приїде завтра з друзями.
Тоді стала читати.
І враз похолола, схопилася з фотеля і втупилася в двері, ніби очікуючи на щось жахливе.
Вона не хотіла, не сміла його впустити; одним стрибком вона опинилась коло дверей, підперла їх плечем і стала крутити ключа, аж скалічила собі руку. Та ключ не подавався, хоч як вона натужувалася. Тоді вона опустила руки. Бо ж правда — той жах був не тут, а далеко звідси, в чужому домі.
Вона затремтіла, коліна їй підігнулися, і вона зсунулася по дверях на підлогу.
Еріка немає живого. Коні схарапудилися, перекинули воза на розі вулиці, і Ерік ударився головою об мур. Голова розкололася, і він лежить мертвий в Ольборзі. Ось що сталося, і найважливіше сказано в депеші. З ним разом їхав тільки білошиїй домашній учитель, араб; він, власне, й послав депешу.
Фенімора лежала на підлозі, впершись долонями в килим, і тихо стогнала; очі її бездумно, скам'яніло втупилися в одне місце, а верхня частина тіла безсило хиталася з боку на бік.
Ще хвилину тому навколо неї було так ясно й духмяно, і вона не могла відразу затерти ті картини чорною ніччю смутку та скрухи, хоч як хотіла. Мимоволі в її свідомості зринали ще непевні, сліпучі спалахи любосного щастя й любосного світла, і могутні, нестямні бажання намагались пробитися нагору, прагнули благодатного забуття або ж судомно хапали гримуче колесо подій, щоб стримати його.
Але скоро все те минулося.
Чорними зграями, немов круки, налетіли з усіх боків темні думки, приваблені трупом її щастя, й заходилися роздзьобувати його, поки в ньому ще не остигло тепло життя. Вони шарпали, дерли, спотворювали його, кожну рису споганювали й викривляли, аж поки з нього лишилася купа стерва, огидного й жахливого.
Вона підвелася й почала ходити по кімнаті, спираючись, мов хвора, на стільці та на стіл, і шукала у відчаї бодай крихти якоїсь допомоги, хоч би втішного погляду, хоч співчутливого дотику — та очі її натрапляли тільки на ясно освітлені родинні портрети, чужі портрети, що були свідками її падіння, її злочину, на тих сонних старих добродіїв, запишнених матрон і неодмінної на кожному портреті дитини, вічного гномика, дівчинки з великими круглими очима й опуклим чолом. Тепер цей чужий дім набрався доволі спогадів: і той стіл, і цей стілець, і ослінчик із чорним пуделем, і завіси з такого краму, як шиють халати; всіх їх вона наситила спогадами, розпусними спогадами, що їх вони тепер випльовували з себе й шпурляли в неї, — о, як страшно бути замкненій із усіма цими свідками гріха і з самою собою; вона бридила собою, погрожувала їй, тій безсоромній Феніморі, що плазувала біля її ніг, вона дерла одежу з її благальних рук. Милосердя! Ні, милосердя немає, хто може змилосердитися перед мертвими очима там, у чужому місті, що тепер, заплющені, бачать, як вона кинула його честь у лайно, брехала його вустам і зраджувала його серцю.
Вона відчувала, як на неї дивилися ті мертві очі, хтозна-звідки, але пильно дивилися, — і корчилася під їхнім поглядом, прагнула сховатися від них, та вони переслідували її, пронизували наскрізь, як два гострі промені; втупивши очі вниз, де на килимі кожна нитка, а на ослінчику кожний стібок були неприродно чіткі в ясному, різкому світлі, вона враз помітила, як щось ходило навколо неї ступою її мертвого чоловіка, аж зачіпаючи її сукню, — вона скрикнула, пойнята жахом, і відскочила; тоді перед нею з'явилися наче руки і все ж не руки, щось таке, що повільно хапало її, глузливо й переможно хапало її серце, ту потвору фальші, жовту перлину невірності! І вона відхилялася, аж поки вдарилася об стіл, але воно все одно не зникло, і груди не були йому перепоною, воно добувалося крізь шкіру, крізь м'ясо, немов... Вона кам'яніла з ляку, стоячи й безпорадно тиснучись до столу, нерви її стискалися в напруженому очікуванні, а очі вирячилися так, наче ладні були вискочити з орбіт.
Потім усе минулося.
Вона непевним поглядом озирнулася, впала навколішки й довго молилась. Вона каялася, сповідалась шалено й нещадно, дедалі більше запалюючись, з такою самою фанатичною ненавистю до самої себе, як та, що спонукає шмагати своє голе тіло. Вона палко шукала бридких слів, упивалася самозневагою і покорою, бажаючи якнайдужче себе споганити.
Нарешті підвелася. Груди її тяжко, неспокійно здіймалися, а бліді щоки, що наче підпухли за час молитви, ледь поблискували.
Вона озирнулася по кімнаті так, ніби в чомусь мовчки заприсягалася, тоді вийшла до темної сусідньої кімнати, причинила за собою двері, якусь хвилину постояла, щоб звикнути до пітьми, далі навпомацки подалася до заскленої веранди.
Там було не так темно. Місяць, що вже зійшов, світив крізь намерзлий шар кришталиків на вікнах — жовтаво на самих шибках і червоняво та синяво на прямокутниках кольорового скла, що обрамляло їх.
Вона зішкрябала рукою в одному місці паморозь і старанно витерла хусточкою вологу.
На фіорді ще нікого не було.
Тоді вона почала ходити з кутка в куток по своїй скляній клітці. Там не було ніяких меблів, крім заплетеної очеретом канапи з гнутого дерева, а на ній лежало повно сухого листя з плюща, який вився під дахом. Щоразу, як вона проходила повз канапу, листя тихо шелестіло, а подеколи її сукня зачіпала листок на підлозі, й він, тягнучись за нею, шурхотів по мостинах.
Вона все несла свою сумну варту, згорнувши руки на грудях, не зважаючи на холод.
Надійшов Нільс.
Вона одним поштовхом розчахнула двері й ступила в тонких черевичках на пришерхлий сніг.
Вона хотіла такого, могла навіть вийти боса на цю зустріч.
Угледівши чорну постать на білому снігу, Нільс трохи сповільнив біг і тепер наближався до берега нерішуче, невпевнено.
Та скрадлива постать немов пекла їй очі.