Якби я лежала в могилі й знала про наше кохання, мені було б так гарно, ох як гарно!..
— Як прикро, Феніморо, що кохання насамперед принесло нам страх і сльози. Правда?
— Не будь до мене суворий, Нільсе, але я не можу інакше. Ти не бачиш того, що я. Це мені треба снаги, бо я ж зв'язана. Якби я могла опанувати своє кохання й заховати в найпотаємнішу глибінь душі, стати глухою до всіх його скарг та благань, а тобі сказати, щоб ти виїхав, виїхав якнайдалі! Та я не можу, я стільки намучилась, що цієї муки вже не знесу, не знесу, Нільсе. Я не можу без тебе жити, сам бачиш, що не можу! Чи гадаєш, що змогла б? — Вона підвелася й припала йому до грудей. — Ось я вся, і я тебе не пущу, не дозволю тобі відійти, не залишусь сама в колишній темряві. То наче бездонна глибінь відрази й болю, я не хочу кидатися в неї, спершу стрибну на мілке, Нільсе; і якщо нове життя також завдасть мені муки, то це буде нова мука, що не матиме такого тупого вістря, як давня, і не влучатиме так непомильно. Бо та давня немилосердно точно знала, де моє серце. Я говорю не до ладу? Ну, звісно, але так гарно, що я можу розмовляти з тобою по щирості, не остерігаючись, щоб не сказати більше, аніж ти маєш право знати. Адже тепер ніхто не має такого права, як ти! Якби ти міг забрати мене всю, щоб я була тільки твоя, ані на крихту не належала іншому, якби ти міг вирвати мене з обставин, що мене обплутали!
— Ми повинні зламати їх, Феніморо. Я все влаштую, тільки не бійся, і одного дня, коли ще ніхто й гадки не матиме ні про що, ми будемо вже далеко звідси.
— Ні, ні, нам не можна тікати, що завгодно, тільки не це. Аби мої батьки довідались, що їхня дочка втекла? Ні, я такого ніколи не зроблю. Бог свідок, Нільсе, що не зроблю!
— Але ж ти мусиш, серденько, мусиш! Хіба ти не бачиш, яка навколо нас підніметься бридота й ницість, коли ми залишимось, які нас обплутають хитрощі, облуда й лукавство, як вони тягтимуть нас униз і які ми будемо нещасні. Я не дозволю, щоб на тебе лягав той бруд, ядучою іржею підточував наше кохання.
Та вона була непохитна.
— Ти сама не знаєш, на що прирікаєш нас, — пригнічено мовив він. — Було б куди краще розтоптати залізним підбором усе, що стоїть нам на дорозі. Повір мені, Феніморо, коли ми не зробимо так, щоб кохання було для нас усім, єдиним і найважливішим у житті, тим, що найперше треба рятувати, то ми завдамо удару тому, що мали б гоїти, і вкриємо смутком те, до чого б мали не підпускати навіть тіні смутку, — якщо ми так не зробимо, то ти побачиш, як усе, чому тепер ми скоряємось, ляже нам на плечі й поставить навколішки, немилосердно й невблаганно. А коли б ти знала, як тяжко боротись навколішки! Не плач. Ми все одно боротимемося, серденько, пліч-о-пліч і проти всього!
Перший час Нільс іще гаряче намовляв Фенімору до втечі, але далі почав уявляти собі, який би то був жорстокий удар для Еріка, коли б одного дня він вернувся додому й довідався, що його приятель та дружина вкупі виїхали, і помалу така втеча робилася в його очах неприродною, трагічною неможливістю; він звикав дивитися на їхні з Феніморою стосунки так, як на багато інших речей, що їх би хотів змінити, і всім серцем віддавався обставинам, таким, які вони були, навіть не пробуючи опоетизувати їх чи позатулювати їхні вади вигаданими фестонами й гірляндами. Зате як солодко було кохати, кохати нарешті живим коханням; бо ж те, що він досі брав за кохання, насправді ним не було — ані та важка, набрякла туга самітника, ані палюча жага мрійника чи повна передчуттів дитяча вразливість; то були течії у великому океані кохання, поодинокі відблиски його правдивого світла, уламки кохання, як метеори, що мчать у просторі, є уламками небесних тіл; аж оце було кохання: цілий світ, повний, великий, упорядкований. Не заплутана, позбавлена змісту гонитва почуттів і настроїв, а кохання, схоже на природу, завше мінливе, завше життєдайне; в ньому не вмирає жадний настрій, не в'яне жадне почуття, не давши життя паросткові чогось іще довершенішого. Яке гарне було це кохання — спокійне, здорове, на повні груди, кохання з цілого серця. А дні спадали з неба нові, блискучі, не тяглися один за одним, як притерті образи в калейдоскопі; кожен із них був відкриттям, бо кожен додавав йому величі, сили і зросту. Ніколи ще він не зазнавав почуття такого щирого й потужного, і бували хвилини, коли він здавався собі титаном, куди більшим за людину, — таке невичерпне було його нутро, така крилата ніжність тиснулася йому з серця, такий далекоглядний був його зір, і ласкавість велетня була в кожному його присуді.
Такий був початок, і то було щастя, і щастя їхнє тривало довго.
Щоденна фальш і прикидання, атмосфера безчестя, в якій вони жили, все ще не мала над ними сили, не могла досягти їх у екстатичній високості, на яку Нільс підніс свої з Феніморою стосунки і заразом самих себе; бо ж він був не просто той, хто звів дружину свого приятеля, чи, радше, він уперто твердив собі, що таки був ним, так, був, але водночас був і тим, хто визволив невинну жінку, яку життя зранило, каменувало й осквернило, жінку, що вже впала була, лишила свою душу вмирати, — а він повернув їй довіру до життя, дав їй надію на перемогу добра, підніс її дух до вершин шляхетності, зробив щасливою. Що було краще — чи мучитись невинній, чи осягти те, що дав їй він? Він не питав про це, бо вже доконав вибору.
Щоправда, він думав не зовсім так. Людина будує собі так часто теорії, серед яких, одначе, не почувається вільно, думки так часто сягають надто далеко, аби почуття справедливості й провини мало бажання йти за ними слідом. Але уявлення про це було в нього, і воно весь час гамувало пекучу отруту такого необхідного лукавства, облуди, ницості й жалюгідності.
Та врешті вона таки почала даватися взнаки, бо ж з'їдала насамперед надто делікатні нерви, щоб потім діяти непомітно й безболісно; гірку хвилину наближувало ще й те, що невдовзі після Нового року Ерікові здалося, ніби йому сяйнула ідея, щось ніби в зеленій сорочці, оповідав він Нільсові, і в грізній поставі. Чи пригадує він зелень у Йони Сальватора Рози? Щось таке й у нього буде.
Хоч Ерікова робота здебільшого полягала в тому, що він лежав на канапі в майстерні, курив люльку й читав Мерієта, проте вона тримала його якийсь час дома, і їм доводилося бути ще обережнішими, вдаватись до нових хитрощів і нової брехні.
Фенімора виявилася на таке дуже винахідлива, і це нагнало першу хмаринку на небо. Спочатку майже нічого й не було, тільки легенький, хвилевий сумнів у Нільсовій душі, чи його кохання часом не шляхетніше за ту, кого він кохав. Не певна, ясна думка, а лиш невиразний здогад, що показав напрямок, маленьке коливання почуттів, що хитнулися в той бік.
Але все те поверталося й дедалі з більшими наслідками, спершу тихо, невпевнено, потім чимраз навальніше. І дивно — як же страшенно прудко воно могло підкопувати, принижувати й стирати блиск! їхнє кохання не зменшилося, навпаки, що нижче опускалося, то ставало палкіше, жагучіше, але те стискання руки нишком під скатертиною, ті поцілунки в сінях і за дверима, ті довгі погляди на очах у того, кого вони обдурювали, — все те позбавило його величі. Щастя вже не стояло тихо над їхніми головами, доводилося ловити його усміх і його бляск, де тільки можна було; хитрощі й вигадки не були вже сумною необхідністю, а стали їхньою радісною перемогою, фальш стала їхньою правдивою натурою, зробила їх дрібними й жалюгідними. Були в них і принизливі таємниці, що гризли їх раніше кожного окремо і що їх вони ховали одне від одного; тепер ті таємниці вийшли на світло, бо Ерік не соромився й часто пестив свою дружину в Нільсовій присутності, цілував її, садовив на коліна, обіймав, а Фенімора не сміла відштовхнути його чи вважала, що не має на те права, як раніше, бо, відчуваючи свою провину, стала невпевнена й боязка.
Так поступово западався високий замок їхнього кохання, що з його верху вони так гордовито споглядали на світ, почуваючись дужими й величними.
Однак вони раділи й серед його руїн.
Тепер вони ходили по лісі здебільшого в похмурі дні, коли на брунатне гілля налягав туман, осідаючи поміж мокрими стовбурами, і ніхто не міг помітити, як вони там цілувались, а там обіймалися, ніхто не чув, як їхнім легковажним розмовам вторував грайливий сміх.
Тавро одвічного смутку, що його колись мало їхнє кохання, стерлося; тепер між ними панував сміх і жарт, і так гарячково, так жадібно ловили вони торопкі хвилини щастя, наче поспішали накохатися, наче не мали перед собою цілого життя.
Не змінило їхніх стосунків і те, що Ерік через місяць знудився своєю ідеєю і знову почав відлучатися так заповзято, що рідко бував дома дві доби поспіль. Вони залишилися там, де впали. Може, часом, у хвилини самотності, вони з жалем споглядали на височінь, з якої впали, а може, тільки здивовано думали, як треба було напружуватися, щоб утриматись там, нагорі, і почували, як зручно їм сидіти тут, де вони опинились тепер. Ніщо не змінилося. Принаймні не вернулося давнє, але вони дедалі більше усвідомлювали, що прирекли себе на мляву ницість, лишившись жити так, як вони жили, і не знайшовши сили на втечу, і та свідомість з'єднувала їх чимраз тісніше й принизливіше в спільному почутті вини, бо вже жадне з них не бажало ніякої зміни. І цього вони не приховували одне від одного, бо між ними дійшло до цинічної відвертості, що легко виникає між спільниками, і в їхніх стосунках нічого вже не було такого, що б вони боялися порушити словом. Із сумною відвертістю вони називали речі правдивими іменами й казали, що дивляться їм просто в вічі, хоч які там вони є.
У лютому здавалося, що зима вже минає, та ось прийшов березневий туман у білому хутрі, що губило вовну, і хуртовина по хуртовині стали встеляти землю товстим шаром снігу. Далі втишилося, й пішли люті морози, фіорд скувало кригою на чверть метра завтовшки, що довго трималася на ньому.
Одного вечора в кінці місяця Фенімора, напившись чаю, сиділа сама в світлиці й чекала на Нільса.
У кімнаті було дуже ясно. Рояль стояв відчинений, із засвіченими свічками, з лампи знято дашок, і позолочені лиштви та все, що висіло на стінах, вимальовувалося чітко й якось насторожено.