Бачиш, я був просто закоханий у нього, а він не противився. Десь так. Річ у тім, що ми були дуже різні. Я весь час мріяв стати поетом і зажити слави, а він знаєш, що сказав, як я спитав його якось, ким він хоче бути? Індіянином, правдивим червоношкірим індіянином, розмальованим і таке інше! Я, пригадую, ніяк не міг його зрозуміти, не міг уявити собі, щоб хтось захотів стати дикуном, такий я був цивілізований.
— І тебе не дивує, що він потім надумав стати митцем? — холодно спитала Фенімора, і в її голосі забриніла ворожість.
Нільс помітив це й затнувся.
— Та ні. Властиво, рідко трапляється, щоб людина була всією своєю натурою митець. І саме такі бадьорі, життєрадісні люди, як Ерік, часто відчувають безмежну тугу до всього тендітного, й вишуканого, цнотливо-холодного, принадно-величного, чи не знаю, як його назвати. Зовні вони можуть бути дужі й повнокровні, навіть грубуваті, й ніхто не здогадується, які чудові, романтичні, навдивовижу чутливі таємниці сховані в них, тому що вони дуже соромливі, соромливі душею — мені здається, що навіть жадне бліде дівчисько не буває таке соромливе, як ті сильні чоловіки з важкою ступою. Розумієш, Феніморо, така таємниця, яку годі виповісти звичайними словами в буденному оточенні, може зробити з людини митця. Вони не можуть її виповісти, чуєш, не можуть, треба тільки вірити, що вона є в них, десь причаїлася всередині, як цибулька квітки в землі, що колись таки проросте й покаже світові своє запашне, барвисте личко. І не вимагай для себе сили, що має піти на той квіт, розумієш, вір у нього, радій, що живиш його і знаєш, що він є. Не гнівайся, Феніморо, але я боюсь, що ви з Еріком не дуже добре ставитесь одне до одного. Хіба не можна цього змінити? Не думай про те, хто з вас має слушність, а хто ні, й на скільки; не треба бути справедливим до нього, бо куди б зайшли навіть найкращі з нас із своєю справедливістю? Ні, уявляй його собі таким, як у ті години, коли ти найдужче його кохала, повір мені: він цього варт. Не треба міряти, зважувати — я знаю, в коханні є осяйні величні хвилини екстазу, коли можна життя віддати за того, кого любиш. Правда? Пам'ятай про них, Феніморо, не забувай їх і задля нього, і задля себе самої.
Нільс замовк.
Вона теж не озивалася, лежала тихо й сумно всміхалася, бліда, мов квітка.
Тоді трохи підвелася, простягнула Нільсові руку й мовила:
— Хочеш бути моїм приятелем?
— Я давно твій приятель, Феніморо, — відповів Нільс, беручи її руку.
— Хочеш, Нільсе?
— Назавжди, — відповів він і шанобливо підніс її руку до своїх уст.
Тоді встав, і ту мить він видався Феніморі набагато ставніший, ніж будь-коли.
Невдовзі по тому зайшла Тріна й заявила, що вона вже вернулась, потім пили чай, і нарешті Нільс поплив назад у похмурий дощ.
Аж як розвиднілось, повернувся додому Ерік, і коли Фенімора в холодному, правдивому ранковому світлі побачила, як він укладається спати, обважнілий, ледь стоячи на ногах після пиятики, з осклілими очима від довгої гри і блідий від безсонної ночі, то всі прекрасні слова, що їх сказав Нільс, здалися їй чистою фантазією, і чим дужче дніло, то світлі обіцянки, що їх вона нишком давала собі в душі, блякли й розвіювалися, мов омана сну, порожня гра думки, купа гнилої брехні.
Нащо боротися, коли на них обох лежить важкий тягар безнадійності? Не треба легковажно дурити себе — їхнє життя вже не полине на крилах. На них упав мороз, шелестке гілля, віття з китицями троянд, вся та краса, що спліталася навколо них і зв'язувала їх докупи, — все згубило останнє листя й останню квітку, і лишилося тільки голе тверде пруття, що міцно тримає їх разом.
Що з того, як вона теплом своїх спогадів штучно оживить почуття минулих днів і знову здійме свого ідола на п'єдестал, як на очі собі накладе бляск захвату, на вуста — слова обожування, а на щоки — рум'янець щастя, що з того, скоро він не хоче стати жерцем того ідола й допомогти їй у побожній омані! Він! Він уже не впізнає її кохання, в нього у вухах не лишилося жадного її слова, він не заховав у своєму серці жадного дня із їхніх спільних днів.
Ні, мертве й нерухоме було кохання, що раніш переповнювало їм серця; розвіявся його запах, його світло, його тремтливі згуки, хоч за давньою звичкою вони могли сидіти разом: він — обнявши її за стан, а вона — припавши головою до його плеча; так вони сиділи, важко поринувши в мовчанку й забувши одне про одного; вона згадувала того прекрасного Еріка, що ним він ніколи не був, а він мріяв, щоб Фенімора була тим ідеалом, який тепер сяяв йому в небі, високо над її головою.
Так вони жили далі, і дні наставали й минали, не приносячи ніяких змін, день по дневі вдивлялися вони в пустелю життя й казали собі, що то пустеля, що там немає квітів, немає навіть жадної надії на квіти, джерело й зелені пальми.
Що ближче хилилося до осені, то частіше Ерік їздив розважатися. Яка з того користь, казав він Нільсові, що він сидітиме вдома й марно чекатиме на ідею, аж поки голова піде обертом? Крім того, Нільсове товариство не дуже втішало його, він тягся до людей, повних життя, до людей із м'яса й крові, а не з павутиною тендітних нервів. Тому Нільс і Фенімора часто лишалися самі, бо Нільс тепер щодня приїздив до Марієнелунда.
Від того недільного ранку, як вони поговорили й склали між собою умову, стосунки їхні стали невимушені, вони вже не остерігалися одне одного; обоє самітні, вони щиро заприятелювали, і приязнь їхня невдовзі стала така велика й так їх заполонила, що обоє, байдуже, чи були вони разом, чи в розлуці, тільки про неї й думали, немов пташки, що будують спільне гніздо: хоч що б ті пташки збирали, хоч що б викидали, а завше мають перед собою одну мету — спорудити одне для одного й для самих себе справді тепле та м'яке кубельце.
Як Нільс приходив і Еріка не було вдома, то вони майже щоразу, чи в дощ, чи у вітер, довго гуляли в лісі, що прилягав до саду. Вони закохалися в той ліс, і що дужче в ньому вигасало літнє життя, то він ставав їм дорожчий. Скільки-бо там усього можна було побачити! Спершу — як листя робилося жовте, червоне й брунатне, тоді — як воно почало опадати: вітряного дня — жовтим роєм, а тихого — по листочкові, що ледь шелестіли поміж застиглого гілля та тоненьких темних галузок. А коли вже листя опало з дерев і кущів, то скільки ж тоді найглибших таємниць повідкривалося очам, скільки гнізд, скільки навкруги лежало й висіло гарного насіння, барвистих ягід, брунатних горіхів, блискучих жолудів і зграбних мисочок від них, пучків барбарисових коралів, чорного блискучого терну і глечичків яскраво-червоної шипшини. Безлисті буки були всіяні колючими горішками, а горобина хилилася від важких червоних китиць, що пахли терпко, мов яблуковий сік. Пізня ожина світила по узбіччях чорними та брунатними ягодами в мокрому листі, серед ялівцю визирали брусниці, а дика малина вдруге тьмяно зачервоніла на кущах. Папороть, в'янучи, набувала тисячі барв, а мох виявився правдивим відкриттям: не тільки той цупкий, великий, що ріс у виярках та на узбіччях, схожий на смереки, пальми й струсеві пера, але й дрібненький, що вкривав пеньки і скидався на ельфові лани із збіжжям: він вистрілював угору тоненькими стебельцями з темно-брунатними пучечками на кінцях, подібними до колосків.
Вони завзято никали по лісі, немов діти, вишукуючи собі скарби й дивовижі, і так само, як діти, поділили його між собою: те, що було по один бік стежки, належало Феніморі, а те, що по другий, — Нільсові; часто вони порівнювали свої володіння й сперечалися, чиє краще. І все там мало свої наймення, урвища й пагорби, стежки й камені, рівчаки й саджавки; а як подекуди траплялося дуже велике, розлоге дерево, то вони теж давали йому ім'я. Так вони займали ліс на всі лади й створили собі маленьке королівство, що його більше ніхто не знав і не вмів у нього так увійти, як вони, а все ж не мали такої таємниці, що її не міг би чути весь світ.
Ще не мали.
Однак у серцях їхніх було вже кохання, чи, властиво, його ще не було, наче криштали в насиченому розчині — вони і є, і їх нема, аж поки в розчин той зануриться шматочок чи лиш крихта відповідної речовини — тоді, мов на помах чарівної палички, прокидаються атоми, що досі дрімали, рушають один одному назустріч, за незбагненними законами ліпляться докупи, стінка до стінки, і ось уже є криштал... криштал.
Така, власне, дрібниця й допомогла їм відчути, що вони кохають одне одного.
Навіть нема про що розповідати; був звичайнісінький день, такий, як і всі, і вони сиділи самі в світлиці, як сотні разів досі, і розмовляли вони про звичайнісінькі речі, і те, що діялося навколо них, теж було найзвичайніше і найбуденніше; нічого, властиво, не сталося — тільки те, що Нільс стояв біля вікна й визирав надвір, а Фенімора підійшла й теж почала дивитися, оце й усе; проте його було досить. Нільса Люне мов блискавка засліпила, минуле, теперішнє й прийдешнє змішалося в нього перед очима: він нагло усвідомив, що кохає жінку, яка стоїть побіч нього, але то було не світле, солодке, щасливе й прекрасне почуття, що несе раювання й захват, — ні, він кохав її так, наче без неї не міг жити, як без повітря; наче потопельник, що хапається за все навколо, схопив він її руку й притиснув до серця.
І вона його зрозуміла. З відчаєм і розпукою вона майже крикнула йому у відповідь:
— О так, Нільсе!
І висмикнула руку.
Якусь мить вона стояла бліда, ладна втекти, тоді опустилася коліном на м'який стілець, сховала обличчя в оксамитову спинку й голосно захлипала.
Кілька секунд Нільс був наче сліпий і шукав рукою серед вазонів, на що б спертися.
Але недовго; за хвилю він підійшов до стільця, на який упала Фенімора, схилився, не торкаючись до неї, і одною рукою тримався за спинку.
— Не побивайся так, Феніморо. Підведи голову й поговоримо. Добре? Не хочеш? Не лякайся, кохана, будемо разом нести цей тягар. Спробуй заспокоїтись.
Вона ледь підвела голову й глянула на нього.
— О боже, що ми робитимем! Хіба це не жах, Нільсе? Чого мені так повелося в житті? А як гарно могло скластися... так щасливо! — І вона знову захлипала.
— Бідна Феніморо, краще б я мовчав, — сумно сказав він. — Ти воліла б ніколи не дізнатися?
Вона знову підвела голову й схопила його за руку.
— Я воліла б дізнатися і вмерти.