— Бачиш, немає вказівного пальця, — показала вона, але, помітивши, що гіпсове яйце перерізане і в ньому домальовано жовток, ледь зашарілася й повільно, не поспішаючи, розбила виліпок об камінь на дрібні шматки.
— Пам'ятаєш, як той виліпок зроблено? — спитав Нільс, аби що сказати.
— Пам'ятаю, що довелося натерти руку зеленим милом, аби гіпс не прилипав. Ти це маєш на думці?
— Ні, я пригадав, як за чаєм Ерік пустив по руках цей виліпок, пам'ятаєш? І коли дійшла черга до твоєї старої тітки, в неї виступили сльози на очах, вона пригорнула тебе й поцілувала в чоло так співчутливо, наче тебе хтось тяжко скривдив.
— Еге ж, люди бувають такі чулі.
— О ні, ми тоді сміялися з неї, та все ж її чулість була якась дуже зворушлива, хоч, власне, вона не мала чого тебе жаліти.
— Авжеж, буває багато безглуздої чулості.
— Мені здається, що ти прагнеш посваритися зі мною.
— Ні, не прагну. Я тільки хотіла б тобі сказати одне. Не гнівайся за таку відвертість! Ну, от як ти гадаєш, коли, наприклад, чоловік у присутності дружини почне розповідати щось не дуже пристойне або взагалі, на твою думку, не дуже з нею церемониться, — як ти гадаєш, чи не буде зайвим протестувати проти такої його поведінки, хай навіть дуже чемно й страшенно по-лицарському? Адже чоловік, мабуть, найкраще знає свою власну дружину й свідомий, що не може її тим образити чи скривдити; бо якби міг, то не робив би так. Правда?
— Ні, взагалі неправда, але в цьому випадку покладаюсь на твій авторитет і залюбки погоджуюсь, що так.
— Ну й добре, мушу тебе запевнити, що жінки не такі надхмарні істоти, як деякі молодики уявляють собі. Власне, ми не делікатніші за чоловіків і нічим від них не різнимося. Повір мені, глина, що з неї виліплено і вас, і нас, була бруднувата.
— Люба Феніморо, ти, хвалити бога, не знаєш, що кажеш, але ти дуже несправедлива до жінок і до себе самої. Я вірю в жіночу чистоту.
— В жіночу чистоту? А що ж ти розумієш під жіночою чистотою?
— Я розумію... ну...
— Нічого ти не розумієш, бо це теж така сама безглузда чулість. Жінка не може бути чиста й не повинна бути, та й як би вона була чиста? Що це за ненормальність? Хіба ж бог на це її призначив, га? Ні, тисячу разів ні. Що за безглуздя, навіщо ви одною рукою підносите нас до зірок, коли другою стягаєте на землю? Ми не годні впевнено ступати серед прози, коли ви засліплюєте нас блудними вогниками поезії. Дайте нам жити, на бога, дайте нам жити!
Вона сіла на землю й заплакала.
Нільс зрозумів багато чого. Фенімора була б не рада, якби знала, скільки він зрозумів. Адже то почасти була давня історія про святкову страву кохання, що не хоче стати щоденним хлібом, але й далі залишається святковою стравою і робиться все несмачніша, з кожним днем нудніша, майже нетривна. І ні одне, ні друге не може доконати чуда, отож вони сидять у шлюбних шатах, намагаються всміхатись одне одному, промовляють урочисті слова, а тим часом їх долає голод і спрага, і вони бояться зустрітись очима, бо в серцях їхніх росте ненависть. Хіба не так усе почалося? А далі інша історія, така сама журна: про розпач жінки, яка не може повернути все назад, переконавшись, що напівбог, якому вона так радісно була нареченою, — тільки звичайний смертний. Спершу розпач, надаремний розпач, а потім рятівне отупіння — хіба не так було? Він певен був, що так, і збагнув усе — її запеклість, гірку покору й брутальність, що стали найгіршими краплями в її чаші. А потім помалу збагнув також, якими тяжкими мали бути його уважність і його шанобливе обожнювання, як вони мали дратувати її, бо жінка, яку стягнено з пурпурового ложа мрій на брук, майже ненавидить кожного, хто хоче підстелити їй килим на камінні. В першій гіркоті вона хоче сповна відчути гостроту каміння. Їй мало йти пішки, треба здолати шлях навколішки, і то саме з того боку, де він найстрімкіший і де найдужче збиваються коліна. Вона не хоче допомоги, не приймає нічиєї руки і не підведе голови, нехай давить, що має давити; хоче похилити обличчя в куряву й злизувати її язиком.
Нільс так жалів її, але дав їй спокій, як вона бажала.
Так тяжко було дивитися на її муку й не мати на неї ніякої ради; сидіти собі осторонь і в безглуздих мріях бачити її щасливою чи холодно, розважно, як лікар, чекати й вираховувати, казати собі так мудро й сумно, що полегші не буде, аж поки давня надія на багате, огнисте життя стече кров'ю і по всіх її жилах уторує собі дорогу млявіший потік буття, притупить її так, що вона обважніє, вдовольниться тим, що є, і нарешті, нарешті згрубіє настільки, що тішитиметься розкішшю сірості, на ціле небо нижчої за те, чого вона сподівалася, на що так несміливо й благально просила крил. Нільса сповнювала відраза до світу на думку, що ту, перед якою він колись у серці своєму покірно й молитовно стояв навколішках, так гірко скарала доля, наклала на неї кайдани і вона мусила тепер як рабиня стояти біля хвіртки й мерзнути, коли він проїжджав повз неї на стрункому румакові, з великою, дзвінкою монетою життя в кишені.
Якось у неділю в кінці серпня Нільс по обіді переплив на цей бік фіорду. Фенімору він застав дома саму; вона лежала на канапі в наріжній кімнаті, і з кожним віддихом з її вуст злітав короткий стогін, що, як нам здається, полегшує біль, коли ми хворі. Вона сказала, що в неї страшенно болить голова, а дома нема кому допомогти їй; служниця відпросилася до батьків у Гадсунд, а як її вже не було, хтось зайшов і забрав Еріка; вона собі не уявляє, куди можна було поїхати в таку сльоту. Вона вже кілька годин лежить і пробує заснути, але ж хіба заснеш, як голова аж луска. Їй ще ніколи такого не було, і так раптом усе почалося. В полудень вона ще почувалася здорова, тоді заболіло в скронях, а далі глибше й глибше, десь наче поза очима. Аби тільки не було чогось гіршого! Вона не звикла хворіти й тепер була така налякана та нещасна.
Нільс заспокоїв її, як тільки міг, сказав, що вона повинна лежати спокійно, заплющити очі й не розмовляти. Він знайшов грубий шаль і загорнув її, пошукав у буфеті оцту, зробив компрес і приклав їй до чола. Потім тихенько сів біля вікна й став дивитися на дощ.
Час від часу він скрадався навшпиньки до неї і міняв компрес, мовчки, тільки киваючи їй, як вона вдячно позирала на нього крізь руки. Кілька разів вона хотіла озватися, але він хитав головою — мовляв, не можна. Тоді знову сідав біля вікна.
Нарешті Фенімора заснула.
Минула година, друга, а вона все спала. Повільно спливала одна чверть, починалася друга, гасло понуре денне світло й поволі росли хатні тіні, витягалися від меблів і стін. А надворі рівно сіявся дощ, і в його шепоті тонули всі інші згуки.
Фенімора спала.
Запах оцту й ванілі від геліотропів на підвіконні змішувався в кислуватий дух вина і сповнював повітря; підігріте їхнім віддихом, воно осідало на посірілих шибках дедалі густішою росою, що холодніший ставав вечір.
Нільс поринув у мрії та спогади, але частина його свідомості весь час була тут, біля хворої, оберігаючи її сон. У покої дедалі густішав морок. Поступово уява Нільсова стомилася живити мрії, що весь час спалахували й зникали, як земля стомлюється родити весь час той самий засів; мрії стали блякліші, бідніші, лінивіші, втратили багато пишних подробиць, забракло їм довгих, химерно покручених пагонів. Душа покинула далину й вернулася додому. Як тут було тихо! Чи не опинилися вони вдвох на острові тиші, що здіймався серед одноманітного шуму дощового моря? І їхні душі були тихі, такі тихі й спокійні, а майбутнє теж наче спало в колисці спокою.
Якби те майбутнє ніколи й не прокинулося і все залишилось так, як тепер, бо немає більшого щастя, ніж спокій — ніякого тобі клопоту, ніякого гомінкого руху. Нехай би ця мить згорнулася в собі, як пуп'янок, і нехай би ніколи не надходила весна, що той пуп'янок розів'є.
Фенімора щось сказала: вона прокинулася вже давно, але їй було так гарно, що біль минувся, аж не хотілось озиватися. Тепер вона намірилась устати й засвітити світло, та Нільс, і далі в своїй ролі, присилував її лежати. Мовляв, як вона встане, то все може початись наново, а в нього є сірники, й він сам знайде лампу.
Засвітивши лампу, він поставив її в кутку на поличку з вазонами так, що дрібне сонне листя акації наполовину затуляло круглий білий дашок і в кімнаті було видно якраз стільки, щоб вони могли бачити обличчя одне одного.
Нільс сів навпроти Фенімори, і вони завели мову про дощ і про те, як добре, що Ерік узяв із собою дощовика, і як змокне сердешна Тріна. Тоді знову замовкли.
Фенімора ще була сонна, млява, і їй приємно було лежати мовчки, майже не думаючи, та й Нільса не дуже вабила розмова, він і досі перебував під враженням довгої надвечірньої тиші.
— Тобі подобається цей дім? — нарешті спитала Фенімора.
О так, він йому подобався.
— Справді? А пам'ятаєш наші меблі?
— У Фіордбю? Дуже добре пам'ятаю.
— Як я їх люблю і як часом мені їх бракує! Бо ці меблі, що тут, — не наші, ми їх тільки наймаємо, і вони нас не обходять; жадна річ ні про що нам не нагадує, і ми для них існуємо лиш доти, доки живемо тут. Не знаю, може, тобі дивно буде, але повір мені: я почуваюся страшенно самітна серед цих чужих меблів, що стоять тут такі байдужі й такі безглузді, що полишають мене такою, як я є, й зовсім про мене не дбають. А якщо вони не підуть зі мною далі в життя, тільки чекатимуть, поки хтось інший прийде та їх найме, то й я не можу прихилитися до них, не цікавлять вони мене, як цікавили б, коли б я знала, що мій дім завше буде їхнім домом, і хоч що мене спіткає, добре чи зле, то спіткає серед них. Може, це по-дитячому, як ти гадаєш? Певне, по-дитячому, але що я можу вдіяти.
— Не знаю, по-якому це, але й зі мною таке було раз, як я залишився сам на чужині. Мій годинник був став, і коли я забрав його назад від майстра й почув, як він цокає, то мені стало... стало так, як ти кажеш. Так якось приємно, такий він був мені рідний, свій...
— От бачиш! О, я б поцілувала того годинника, тобою бувши.
— Справді?
— Скажи мені, — раптом мовила вона, — ти ніколи не розповідав, який Ерік був хлопцем. Скажи, який він був?
— В ньому було все, що є найдобрішого і найкращого, Феніморо. Чудовий, сміливий, ідеал хлопця, але не для матері чи для вчителя — ні, для інших хлопців, а це набагато краще.
— А як ви жили між собою? Дуже любили один одного?
— Так.