Під час одного такого карного наїзду товариство досиділося доти, що в господаря скінчилася кава, ром і цукор, тож урешті довелося вдовольнятись пуншем, звареним із цикорію, підсолодженим сиропом і заправленим горілкою.
Одне слово, Ерік пристав до ватаги брутальних пияків, і звісно, що людям такої велетенської життєвої снаги були не до шмиги культурні розваги, зате невичерпний гумор і щедра простацька добродушність набагато згладжували їхню грубість. Коли б Еріків хист був такого плану, як у Брауера чи Остаде[29], то добірне товариство п'яниць стало б йому за золоте дно, а так він брав із нього тільки те, що й інші, — чудово розважався. Навіть забагато розважався, бо невдовзі ті свавільні гулі стали йому необхідні й забирали вже весь його час, і хоч подеколи він дорікав собі за свою бездіяльність і обіцяв покласти їй край, однак порожнеча й духовне безсилля, яке він щоразу відчував, коли брався працювати, знову навертало його до давнього життя.
Листа Нільсові він написав тоді, коли постійна неплідність, що їй не видно було кінця, довела його до розпачу, коли йому здавалося, що вона остаточно руйнує його хист, — але відразу ж пошкодував, що написав, і сподівався, що Нільс одним вухом учує, а другим випустить його скарги.
Та Нільс, мандрівний лицар приязні, таки прибув, і привітали його трохи холодно й трохи співчутливо, як завше вітають мандрівних лицарів ті, задля кого вони вивели свого Росінанта[30] з теплої стайні. Та що Нільс був обережний і терплячий, то Ерік скоро розтав, і між ними знову запанувала давня довіра. Ерік відчував потребу виговоритися, пожалітись і висповідатися, відчував майже фізично.
Якось пізно ввечері, коли Фенімора пішла вже спати, вони сиділи в темній вітальні за пляшкою коньяку. Тільки жаринки їхніх сигар зраджували, де вони сидять, і зрідка, як Нільс відхилявся на стільці, його звернене вгору обличчя чорним овалом вимальовувалося проти темної шибки. Вони вже добре підпили, а надто Ерік, поки згадували про давнє життя в Ленборгорі, як вони були хлопцями. Коли Фенімора пішла, запала тиша, що її, видно, жаден із них не мав бажання порушити, бо так затишно було думати щось своє, дослухаючись, як розігріта трунком кров стугонить у вухах.
— Який буваєш дурний у двадцять років, — нарешті почувся Еріків голос. — Чекаєш бозна-чого та ще й забираєш собі в голову, що воно десь існує. Ми називали його тими самими найменнями, що й дійсні речі, але мали на гадці щось дуже високе порівняно зі скромним даром божим, який дістали. Життя, власне, не багато варте. Як ти гадаєш?
— Не знаю, я беру його таким, як воно є. Та й узагалі хіба ми живемо? Ми здебільшого тільки існуємо. Коли б життя давалося нам як велике смачне тістечко, що його можна враз із'їсти, а так, шматочками... зовсім не цікаво.
— Скажи мені, Нільсе... тільки з тобою й можна говорити про такі химерні речі, але не знаю... ти в цих питаннях такий дивний... Скажи мені... В тебе є ще коньяк у чарці? Гаразд. Ти думав колись про смерть?
— Я? Думав, а ти?
— Тільки не на похороні чи як ти хворий, а як почуваєшся здоровісінький — такі думки напливають на тебе, мов... мов розпач. Сиджу, бувало, лупаю очима, нічого не роблю, не можу нічого робити і раптом наче помічаю, як час тікає від мене, години, тижні, місяці відпливають порожні, а я не можу припнути їх до місця роботою. Не знаю, чи ти розумієш, що я маю на гадці, бо це тільки невиразне почуття, але я хотів би затримати час чимось виконаним. Бачиш, коли я малюю картину, то час, потрібний на це, завше належить мені, я щось маю від нього, він не пропадає, хоч і минається. Я аж хворий стаю, коли згадаю про дні, що спливають... незатримані. І я не маю чим їх спинити. Яка це мука: часом я так навіснію, що починаю бігати по кімнаті й співати якусь безглузду пісеньку, щоб не заплакати з розпачу; я майже божеволію, коли спинюся й подумаю, що час біжить, біжить, поки я стою, біжить нестримно. Нема гірше, як бути митцем: ось я здоровий і дужий, я можу бачити, я гарячий, повнокровний, серце моє б'ється, ніщо не долягає моєму мозкові, і я хочу працювати, а все ж не можу; я натужуюсь, прагну схопити щось невидиме, яке ніяк не дається до рук, і жадне зусилля не допомагає мені, хоч би я так натужувався, щоб аж кров бризкала з-під нігтів. Що робити, аби мати натхнення, аби спала якась щаслива думка? Я можу скільки завгодно зосереджувати свою увагу, вдавати, що нічого не сталося, роздивлятися навколо, шукаючи теми, та все дарма! Все дарма. Тільки почуваю, що десь там, у вічності, поза моїм життям, стоїть час і забирає до себе години, і вони плинуть повз мене, дванадцять білих, а дванадцять чорних, плинуть без упину. Що мені робити, адже має бути якась рада, коли людина опиниться в такому становищі, не зі мною ж першим таке сталося, га? Ти не знаєш?
— Мандрувати.
— Ні, тільки не мандрувати! Як тобі могло спасти таке на думку? Невже ти гадаєш, що мені вже кінець?
— Кінець? Ні, але мені здавалося, що нові враження...
— Нові враження! Отож-бо й воно. Ти ніколи не чув про людей, що мали великий хист, як були ще зовсім молоді, бадьорі, повні надій і планів, та як усе те зникло, пропав і їхній хист... і вже більше не вернувся.
Ерік довго мовчав.
— Вони мандрували, Нільсе, шукали нових вражень. То була їхня ідея-фікс. Південь, Схід, та надаремне, по них усе ковзало, мов по дзеркалі. Я бачив їхні могили в Римі. Двох таких, але їх багато, дуже багато... Один збожеволів.
— Я ще ніколи не чув такого про малярів.
— Отож-бо. Що то може бути, га? Уривається якийсь потаємний нерв? Чи ми самі винні? Щось, може, зрадили чи ошукали? Хтозна. Людська душа — така тендітна річ, і ніхто не знає, як задалеко вона сягає в людини... Треба обережно заглядати в себе... Бачиш, — голос його став тихий і лагідний, — інколи мене теж тягне мандрувати, бо я відчуваю страшну порожнечу, ти собі навіть уявити не можеш, як тягне, але, мабуть, я так і не зважусь, бо раптом мандри не допоможуть і виявиться, що я один із тих, про яких оце тобі розповідав. Що тоді? Подумай лишень, якби довелося в живі очі переконатися, що мені кінець, що я не маю нічого-анічогісінько, нічого не можу, подумай: нічого не можу, що я утинок людини, нещасний каліка, жалюгідний кастрат! Що б тоді зі мною сталося, як ти думаєш? А таке можливе: адже рання молодість минулася, ілюзій та всього такого небагато лишилось. Аж страшно, скільки їх відкинено, а я ж не з тих, хто радо їх збувається, зі мною не було того, що з іншими, котрі ходили до пані Боє: ви так поспішали вискубти один в одного пера, які вас оздоблювали, і що лисіші ставали, то дужче пишалися. Та це, властиво, нічого не міняє — все одно колись починаєш губити пір'я.
Він замовк. Повітря було гірке від тютюнового диму, нудне від коньяку; вони важко вдихали в себе той чад, і так само важко стукотіли їхні серця.
І Нільс, що приїхав за шістдесят миль, аби допомогти товаришеві, сидів і соромився, що в нього є й інший бік натури, холодніший. Бо що він міг зробити, коли прийшлося до діла? Зняти з Еріком балачку мовою барв? Розсипатися словами з пурпуру й ультрамарину, заллятими світлом і набряклими тінню? Щось таке маячіло йому, коли він їхав сюди. Який він був смішний! Допомогти! Можна відігнати богиню з порожніми руками від митцевих дверей, але про щось більше годі й думати; не допоможеш йому творити далі, як не допоможеш підняти бодай мізинця, коли він спаралізований. Навіть якби твоє серце було ще повніше співчуття, жертовності та інших щедрот. Дбати про самих себе — от що ми повинні робити, це почуття здорове й потрібне, але, звісно, набагато приємніше вболівати за всіх, роздмухувати свою жалість аж до неба. Шкода тільки, що почуття те непрактичне і не дає ніяких наслідків. Дбати про себе, і добре дбати — звісно, через це не станеш святим, але й не треба буде опускати очі ні перед ким — ні перед богом, ані перед людьми.
Нільс тепер часто мав нагоду до сумних роздумів про безсилля доброго серця, бо вся користь від нього полягала в тому, що Ерік десь протягом місяця частіше, ніж звичайно, бував дома. Та все ж йому не хотілося серед літа повертатися до Копенгагена, але й не дуже подобалось бути без кінця гостем, тому він найняв собі кімнату в досить культурній родині по той бік фіорду, звідки за чверть години можна було приплисти човном до Марієнелунда. Адже йому байдуже, де перебути літо — тут чи десь-інде, до того ж він уже знав ці околиці та й належав до людей, що звикають до одного місця, і ще мав тут приятеля й кузину Фенімору, то чому було не лишитися? А надто, що ніхто в цілому світі не чекав на нього.
Їдучи сюди, він добре обміркував, як має ставитись до Фенімори: показувати їй, що він геть усе забув і навіть не пам'ятає, чи було що забувати; не бути холодним, а щиро байдужим, поверхово ввічливим і чемно приязним.
Та виявилося, що все те зайве.
Він побачив зовсім іншу Фенімору, ніж та, що її він лишив. Вона була ще вродлива, мала таку саму пишну й гарну постать, як і колись, і ті самі ліниві, повільні рухи, що так його захоплювали; але в виразі її вуст була гірка бездумність, як у того, хто занадто багато думав, а в лагідних очах — вимучена болюча запеклість, що викликала жаль. Він нічогісінько не розумів, бачив тільки одне: що вона має інший клопіт, аніж думати про нього, й цілком не чутлива до спогадів, які він міг викликати. Вона виглядала як людина, що ставила на все й програла.
Помалу він відчитував і зіставляв окремі дрібниці, а одного дня, коли вони гуляли на березі, почав розуміти все.
Ерік давав лад у своїй майстерні, і, коли вони походжали понад водою, служниця винесла звідти повний хвартух сміття й викинула все на берег. Там були старі пензлі, шматки гіпсових виліпків, поламані лопатки, побиті пляшечки з-під олії, порожні трубочки з-під фарби — ціла купа. Нільс почав розгрібати її ногою, а Фенімора стежила за ним, і в погляді її світилася млява цікавість, як завше, коли люди дивляться на старий мотлох. Раптом Нільс відсмикнув ногу, наче ошпарений, але відразу опам'ятався й знову почав хапливо порпатись у купі.
— Покажи мені, — сказала Фенімора й поклала йому руку на плече, наче хотіла його стримати.
Він нахилився й витяг гіпсовий виліпок — руку, що тримала яйце.
— Певне, Ерік викинув її помилково, — сказав він.
— Ні, адже вона розбита, — спокійно відповіла Фенімора й узяла від нього виліпок.