А поки що на ньому наче лежать якісь чари, і Нільс учинив би йому велику послугу, якби приїхав до Марієнфіорда; вони все зроблять, щоб йому було там якнайкраще, а влітку все одно десь треба відпочити. Фенімора кланяється і буде дуже рада.
Лист був цілком несхожий на Еріка; певне, щось-таки в нього не гаразд, коли він так скаржиться. Нільс відразу підмітив це, а він добре знав, що джерело Ерікової творчості ніколи не було потужне, то лиш мілкий потічок, що завше може висхнути за несприятливих обставин. Нільс вирішив їхати відразу, бо, хоч що б там сталося, Ерік повинен мати в ньому щирого приятеля, і хай навіть роки послабили стільки ланок між ними, знищили стільки ілюзій, цю приязнь із дитячої пори він збереже. Він підтримував Еріка раніше, то підтримає його й тепер. Його пойняло фанатичне почуття товариськості. Задля Еріка він зречеться майбутнього, слави, своїх шанолюбних мрій. Усе, що в ньому лишилося, останню іскру запалу, останню краплю творчої сили він передасть Ерікові, зникне в Ерікові, і він сам, і його ідеї, нічого не залишить собі. І він уявляв собі великим того, хто так жорстоко вдерся в його життя, а себе — спустошеним, непоміченим, убогим, пограбованим духовно; уявляв, як те, що він дасть Ерікові, кінець кінцем перестане бути позичкою, а зробиться справді його власністю, його тавром, яке він надаватиме творам і ділам своїм. Ерік у величі й шані, а він тільки один із багатьох-пребагатьох посполитих, не більше, бідний уже не добровільно, а з необхідності, справді жебрак, а не принц у лахмітті... і йому було солодко уявляти себе таким злидарем.
Але мрії мріями, і Нільс сміявся сам із себе, міркуючи про те, що люди, які не вміють собі зарадити, завше мають що порадити іншим і страшенно цікавляться чужою працею. Міркував він і про те, що Ерік, коли б вони стали віч-на-віч, почав би, звісно, зрікатися свого листа, звів би все на жарт і взяв би його на кпини, якби він справді приїхав і заявив, що ладен допомагати Ерікові відроджувати хист. Та все одно він поїхав, бо в глибині душі вірив, що може бути корисний, і, попри всю свою теперішню тверезість і сумнів, не міг позбутися почуття, що це знову прокинулась давня хлоп'яча приязнь у всій своїй теплій наївності, всупереч рокам і тому, що за ті роки сталося.
Садиба над Марієнфіордом належала одному літньому подружжю, що через стан здоров'я мусило на певний час оселитися десь на півдні. Господарі не мали наміру винаймати садибу, бо, виїжджаючи, думали, що за півроку повернуться, тому залишили все так, як є, і Ерік винайняв будинок цілком умебльований, буквально повний — з усіма дрібницями, з родинними портретами тощо, з усяким мотлохом по закутках і давніми листами в шухлядах письмового столу.
Ерік знайшов ту садибу, коли після заручин їхав із Фіордбю, а що там було все, чого треба в господарстві, і до того ж він намірявся через кілька років пожити трохи в Римі, то відрадив консула купувати нову обставу, й вони приїхали до Марієнфіорда, як до готелю, тільки що мали трошки більше валіз, ніж звичайні мандрівники.
Будинок стояв чільною стіною до фіорду, менше як за десять ліктів від води. То була звичайна собі хата з балконом нагорі й верандою внизу, за хатою ріс молодий сад з деревами не товщими за палицю, зате з нього можна було попасти просто в чудовий буковий ліс із галявками, зарослими вересом, і довгими ярами між білими, глиняними пагорбами.
Така була нова Феніморина оселя, і якийсь час у ній було так ясно, як буває тільки в оселі щастя, бо ж обоє вони були молоді й закохані, здорові й веселі, їм не доводилось думати про поживу, ані про духовну, ані про тілесну.
Однак хоч би який пишний був замок щастя, а в його підвалинах завше є трохи піску, і той пісок сиплеться з мурів, може, повільно, може, непомітно, а проте сиплеться й сиплеться, зернятко по зерняткові... А кохання? Воно теж не суцільна скеля, хоч як би хотілося вірити в його міць.
Як вона кохала Еріка! Яким нестямним палом, якою несміливою жагою тремтіло її серце! Він був для неї щось більше, ніж бог, набагато ближчий — ідол, що його вона обожувала безоглядно й понад міру.
Його кохання було таке саме сильне, як і її, але не мало в собі тієї ніжної чоловічої делікатності, що оберігає кохану жінку від неї самої і стереже її гідність. Йому наче мрівся якийсь обов'язок, тихенько нагадував про себе, однак він не слухав його, бо ж Фенімора була така чарівна в своєму сліпому коханні, і її краса, сповнена беззахисних розкошів рабині та сумирної покори, підострожувала його пристрасть, і вона не знала ані меж, ані милосердя.
Хіба в давніх міфах про Амура десь не сказано, що він затуляє Псіхеї очі, перед тим як вони, впоєні втіхою, полинуть у жагучу ніч?
Сердешна Фенімора! Хай би вже її був спалив вогонь власного серця, коли той, хто мав оберігати її, ще й роздмухував полум'я! Він скидався на п'яного володаря, що з страшним смолоскипом у руці дивиться, як горить його княже місто, й радіє, а миготливе полум'я ще дужче додає йому хмелю, і аж попіл його витвережує.
Сердешна Фенімора! Не відала вона, що бучні гімни щастя можна співати так часто, що від них не залишиться ані мелодії, ані слів, нічого, крім тривіального белькотіння; не знала, що п'янке сьогодні відбирає силу крилатому завтра; і аж як нарешті сумно засіріло витверезіння, почала тремтячи розуміти, до чого вони з Еріком докохалися: до того, що стали солодко зневажати себе самих і одне одного і день по дневі та зневага тратила свій солодкий смак і набувала гіркого. Вони відвернулися одне від одного так далеко, як тільки можна було відвернутися: він — аби мріяти про свій зраджений ідеал глузливої величі й холодної зваби, вона — аби вдивлятися в бляклі тихі береги свого дівоцтва, тепер такі безмежно далекі. З кожним днем їй ставало важче, сором паленів у її крові, а болюча відраза до самої себе зробила так, що й кругом вона бачила саме лише горе та безнадійність. У будинку була невеличка комірчина, де стояли тільки валізи, що їх вона привезла з дому, і Фенімора зникала в ній і просиджувала цілі години, аж поки заходило сонце й наповнювало комірчину червоним світлом; там вона мордувала себе думками, гострішими за колючки, й шмагала словами, дошкульнішими за різки, божеволіючи з болю та муки, а щоб той біль заглушити, шукала тяжкої втіхи: падала на підлогу, наче річ, повна бридкої гнилизни та бруду, наче свій власний зітлілий труп, надто мізерний, щоб мати душу. Повія своєму чоловікові — ця думка ніколи не покидала її серце, з нею вона зневажливо шпурляла себе на землю собі під ноги, нею кінчала кожну надію на відродження, нею каменувала кожну згадку про щастя.
Потім її опосіла тверда брутальна байдужість, вона перестала впадати у відчай, як перестала й вірити, небо її впало, і вона не відчувала потреби наново висклепити його собі в мріях, не вимагала раювання, бо не була надто добра до землі, а земля до неї — вони були варті одна одної; не зненавиділа Еріка й не відсахнулася нажахана від нього, навпаки, приймала його поцілунки, бо ж надто зневажала саму себе, аби ухилятися від них: адже вона була його дружина, чоловікова жінка!
Ерікові теж було гірко прокидатися, хоч він із чисто чоловічою прозаїчною далекоглядністю й казав собі, що колись таке неодмінно мало статися. Та як воно сталося, як кохання вже більше не заміняло всіх нестатків і мерехтливий золотий серпанок, у якому воно зійшло до нього на землю, розвіявся, він сприйняв це як ослаблення своєї життєвої снаги, занепад свого хисту і став підозріливим та боязким; тому він так горливо, так гарячково звернувся до свого мистецтва, бо хотів упевнитись, що тільки в ньому його щастя і більше ні в чому. Але він не дістав відповіді, на яку сподівався, він здобувся на кілька невдалих задумів, з якими не міг упоратися, але й занехаяти їх було якось незручно. Він не міг видобути з них чогось путнього, вони й далі тяжіли над ним і перешкоджали іншим задумам пробитися й захопити його. Він ходив зажурений, невдоволений, багато думав і ні до чого не брався, тому що робота лише мучила його, вперто не подавалася. А ще він думав, що треба тільки почекати — і творча наснага знову повернеться до нього. Але таке тривало без кінця; його хистові час би вже зарясніти плодами, а тут, над тихим фіордом, не було нічого, що могло б йому посприяти, не було також інших митців, щоб, бачивши їхню перемогу, самому запалитися або в змаганні з ними, або в творчій суперечці. Він більше не годен був стерпіти бездіяльності, гаряче прагнув відчути себе, байдуже де і в який спосіб, а що вибирати не було з чого, то він став учащати до своїх сусідів, які гуртом, і літні, й молоді, під проводом шістдесятирічного дідича з околиці, запеклого мисливця, скрашували своє нудне життя всілякими витівками, на які тільки спромагалася їхня не вельми багата уява й досить однобічні смаки. Властиво, розвага завше була однакова — пиятика і карти, байдуже, як вони її називали: чи полюванням, чи виправою на ярмарок. Так само не мало ваги, куди вони переносили свої лаштунки, на який із поближніх ринків вирушали і чи там у пообідню годину складали правдиві чи вдавані умови з торгівцями, бо завершувалися ті умови ввечері в шинку, де господар дуже люб'язно направляв людей потрібної масті до них в окремий номер. Коли в містечку лучалися мандрівні артисти, тоді торгівців спекувалися, бо артисти були згідливіші, прихильніші до пляшки і назагал охочіше піддавалися чудодійній курації, що, на жаль, рідко цілком удавалася: витвережувалися, наприклад, ялівцівкою, після того як напивалися до нестями шампанським.
Основу їхнього братства складали дрібні дідичі й панки всякого віку, але між ними був і огрядний молодий гуляка, що мав гуральню, і білошиїй домашній учитель, що вже принаймні років двадцять нікого не вчив, тільки перебирався як гість від одного господаря до іншого разом із своєю валізкою з тюленячої шкіри та сивою шкапою, що її він, казали жартома, вкрав у коновала. Він був тихий п'яниця, віртуозно грав на флейті і буцімто знав арабську мову. До свого штабу мисливець зараховував також прокурора, що завше оповідав нові історії, і лікаря, що знав тільки одну історію — про облогу Любека шостого року.
Коло їхнє було дуже широке, і майже ніколи не траплялося, щоб вони зібралися всі враз, та як хтось надто довго занедбував товариство й сидів дома, тоді мисливець скликав своїх вірних, і вони вирушали на місце оглянути відступникову худобу — тобто оселялися на два-три дні в господі нещасного і серед пиятики, карт та інших сільських розваг, залежно від пори року, перевертали все догори дном.