Човен тихо плинув уперед, кола та смуги лагідного білого світла морщили гладеньку тьмяну поверхню води, полишаючи позад човна довгу білясту лінію, і тільки там, де світло було найясніше, над ним здіймався легенький бляск, наче димок над свічкою. Весла різали біле світло, воно ковзало назад тремтливими кільцями, що дедалі блякли, ясні краплі стікали фосфорним дощем із лопатей, гасли в повітрі, але знову засвічувалися у воді, крапля по краплі. Над фіордом панувала глибока тиша, тільки сплеск весел ділив її на рівні проміжки. Тихо й м'яко лежав сірий присмерк над мовчазною глибінню, і човен та люди злилися в темну цілість, з якої лише слабкий відблиск моря вихоплював то швидке весло, то линву, що тяглася за човном, то спокійне, засмагле матросове обличчя. Ніхто не озивався, Фенімора холодила руку у воді і разом з Еріком дивилася назад на фосфоричне світло, що нечутно стелилося за човном і ловило їхні думки в свої блискучі сіті.
З берега вимагали пісень; це збудило їх із задуми, й вони заспівали кілька італійських романсів, акомпануючи на мандоліні.
Тоді знову замовкли.
Нарешті вони причалили до невеличкого помосту, що виставав із саду на березі. Консулів човен стояв там уже порожній, товариство подалося додому. Їхні старші супутники й собі пішли за ним, і Ерік з Феніморою лишилися самі, дивлячись, як шлюпка повертається назад до судна. Брязнула защіпка на хвіртці в саду, брижі на воді довкола помосту вляглися. В темному листі коло них шелеснув вітер, немов легеньке зітхання, що досі чекало притаєне, а тепер тихенько колихнуло листя й полетіло собі, полишивши їх зовсім самих.
Майже одночасно вони обернулися одне до одного. Він узяв її за руку, повільно, ніби запитуючи, притяг до себе й поцілував.
— Феніморо, — прошепотів він.
Вони рушили додому темним садом.
— Ти ж давно вже знала! — сказав він.
— Так, — відповіла вона.
Знову брязнула защіпка на хвіртці.
Ерік ніяк не міг заснути, коли нарешті опинився в своїй кімнаті після того, як випив із товариством кави й попрощався з ним коло воріт.
Йому бракувало повітря: він повідчиняв вікна, тоді впав на канапу й став наслухати.
Він хотів утекти надвір.
Та як у цьому будинку все чутно! Ось консул човгає капцями, ось пані Клауді зайшла до кухні поглянути, чи погашено вогонь. Чого той Нільс шукає в своїй валізці серед ночі! О, за панелями шкрябає миша. А нагорі хтось ходить у шкарпетках, тепер навіть двоє. Нарешті! Ерік відхилив двері до вітальні й прислухався, тоді тихенько відчинив вікно й вискочив на подвір'я. Через маглівню можна було вийти в сад. Якщо його хтось побачить, він скаже, що забув мандоліну на помості й не хотів, щоб її приросило. Того він і ніс її з собою на плечі.
В саду було вже ясніше; знявся легенький вітер, сходив місяць, прокладаючи тремтливу срібну стежку від помосту до "Пам'яті про Берендта Клауді".
Ерік ішов греблею, що захищала сад, а далі, гострими визубнями огинаючи майдан, тяглася аж до кінця молу. Йому весь час доводилось балансувати по нерівному коленому каменяччі.
Він аж засапався, поки досяг кінця молу. Там він сів на лавку.
Високо над головою в нього тужливо порипував на вітрі червоний портовий ліхтар і мляво хляпав об держак прапор.
Місяць ледь пояснішав і обережно кидав сірувате світло на тихі судна в порту й на містечко — плутанину чотирикутних дахів та білих, темнооких чільних стін. А позаду, понад усім тим, бовваніла церковна дзвіниця, ясна й спокійна.
Ерік замріяно відхилився назад, хвилі безмежної втіхи й радості заливали йому серце, він відчував себе таким багатим, повним снаги й життєвого тепла. Йому здавалося, наче Фенімора може вчути кожну його думку, що проростала з його щастя, паросток по паросткові, квітка по квітці. Він підвівся, різко бренькнув по струнах і радісно заспівав до сонного містечка:
Не спить моя любка допізна,
Вслухається в тишу німу!
Він знову й знову починав ті два рядки давньої народної пісні, і груди йому переповнювало щастя.
Помалу він заспокоювався; згадка про минулі дні, про ті хвилини, коли він почувався найбезсилішим, наймізернішим, найсамотнішим, зринала, несучи з собою легенький напружений біль, схожий на той, що викликає перші сльози; він знову сів на лавку, придушиврукою струни й задивився на блакитно-сіру гладінь фіорду, на якій блищав місячний місток, що біг повз темне судно аж ген до меланхолійної лінії пагорбів Морсе, відділеної від темно-синьої землі білим туманом.
А спогади напливали, все тепліші, лагідніші, здіймалися у ясних барвах, наче осяяні рожевою грою вранішньої зорі.
Не спить моя любка... —
знову почав наспівувати він.
Не спить моя любка допізна,
Вслухається в тишу німу!
XI
Спливло три роки; Ерік і Фенімора побралися перед двома роками й мешкали в невеличкій садибі над Марієнфіордом. Нільс не бачив Фенімори від того літа у Фіордбю. Він мешкає в Копенгагені, часто буває в товаристві, але не має близьких друзів, крім доктора Єрільда, що вважає себе за старого, бо в його темному чубові почали пробиватися сиві волосини.
Ті несподівані заручини стали для Нільса тяжким ударом; вони трохи притупили його, посіяли в його душі гіркоту й зробили не таким довірливим; він уже не може з таким запалом поборювати Єрільдів песимізм. Він навчається й далі, але без жадної системи, і десь ще тільки жевріє думка скінчити нарешті навчання і взятися до чогось певного. Він часто буває на людях, але не живе з ними; вони цікавлять його, та він анітрохи не намагається зацікавити їх собою; він помічає, що в ньому дедалі слабне та сила, яка поривала його довершити своє — чи то разом з іншими, чи всупереч їм. Він каже собі, що може чекати, навіть як доведеться чекати доти, коли буде вже запізно. Хто вірить, той не поспішає, виправдує він себе. Бо він відчуває, що віри має досить, коли сам бере себе на спит, досить, щоб зрушити гори, тільки що ніяк не може зважитись підставити під них плечі. Часом у ньому прокидається потреба творити, прагнення побачити частину себе самого, вивільнену у власному творі, і тоді його єство цілими днями може натужуватися в радісному, титанічному зусиллі — збирає глину на свого Адама; але ніколи він не подужає створити його таким, як собі уявляв, не може надовго зосередитись на чомусь одному. Минають тижні, поки занехаює він свою працю, але врешті-таки занехаює і роздратовано питає сам себе, навіщо тягти далі? Чого він ще хоче осягнути? Він спізнав радість зачаття, але виношувати, годувати, доглядати, виховувати — навіщо? Для кого? Він же, мовляв, не пелікан. Однак казати можна що завгодно, а собою він невдоволений, відчуває, що не годен виконати вимог, які сам собі поставив, і не легше йому від того, що він тепер судиться з тими вимогами, пробує піддати сумнівові їхні мотиви. Він стоїть перед вибором і мусить вибрати, бо так уже ведеться: як минає перша молодість, то раніше чи пізніше, залежно від натури людини, настає день, коли до тебе в гостину приходить розчарування і спокушає попрощатися з неможливим і вдовольнитися тим, що є. І розчарування має так багато підстав: бо ж як часто ідеальні вимоги молодості відкидувано, запал її висміювано і надії розтоптувано! Щоправда, ідеали, ясні, прекрасні, анітрохи не втратили свого блиску, проте вони вже більше не ходять по землі, серед нас, як у перші дні нашої молодості; широкими міцними сходами світової мудрості їх східець по східцеві відпроваджено до неба, звідки їх була стягнула вниз наша простодушна віра, і там вони сидять тепер, осяйні, але далекі, усміхнені, але знуджені в своїй божистій бездіяльності, а тим часом гуляще обожнювання курить їм ладан, і пахощі святковою хмарою здіймаються аж до їхнього трону.
Нільс Люне був стомлений; той постійний розгін до стрибка, якого ніколи не вчинено, виснажив його; все для нього стало порожнє й безвартісне, спотворене, поплутане й таке мізерне; йому здавалося, що найкраще затулити собі вуха, зціпити вуста й пірнути в науку, що не мала нічого спільного з чадом світу, а існувала сама для себе, мов тиха морська глибінь із мирними гаями водоростів і химерними тваринами.
Він був стомлений, і коріння його втоми проросло з розбитих надій кохання; звідти воно швидко і впевнено поширилося по всій його істоті, охопило його хист і всі думки. Тепер він став холодний і досить байдужий, але перший час після того, як його спіткав удар, кохання зростало в ньому день по дневі з гарячковою, нестримною силою, і бували хвилини, коли його душа, гнана несамовитою пристрастю, набухала безмежною тугою і шумким бажанням, ніби хвиля здіймалася все вище й вище, аж поки кожний фібр його мозку, кожний нерв його серця натужувався до краю. Тоді прийшла втома, оглушлива й цілюща, знечулила його нерви до болю, зробила його кров надто холодною, щоб вона могла запалитися, а пульс надто кволим, щоб він міг спонукати до дії. Навіть більше, вона забезпечила його від повернення тієї гарячки, зробила його обережним і егоїстичним, як людину, що одужує після хвороби; і як він тепер думав про дні, проведені в Фіордбю, то відчував таку саму впевненість, як той, хто щойно перебув тяжку недугу: мовляв, тепер, коли він відмучився своє і гарячка перегоріла на попіл у його тілі, тепер він довгий-довгий час не має чого боятися.
І ось, через два роки після того, як Ерік і Фенімора побралися, одного літнього дня Нільс дістав від Еріка трохи жалібного, а трохи хвалькуватого листа, в якому той скаржився, що витратив багато часу надаремне, а тепер так сталося, хтозна й чому, що він не має більше задумів. Їхні тамтешні знайомі — веселі, гарні люди, не манірні і не якісь там дурноляпи, але в питаннях мистецтва вони невігласи невігласами. Він не має з ким навіть побалакати як слід, став ледачий, млявий, байдужий до всього й не може з собою нічого вдіяти, не спадає йому жадна ідея, не приходить творчий настрій, натхнення, як бувало раніше, і його посідає тривога, він боїться, що це вже кінець, що більше він не зуміє нічого створити. Але ж не може так тривати завше, його хист має повернутися, адже він був надто багата натура, щоб так усе скінчилося, він ще їм покаже, що значить мистецтво, тим, що малюють так, ніби вивчили вже все напам'ять.