Вона звернула його увагу на прапор, якого вивішено в саду на березі на честь їхнього приїзду, далі вони завели мову про радника і відразу зійшлися на тому, що пані радникова була трохи, ледь-ледь того... вони не хотіли називати, яка саме, але Фенімора значуще усміхнулася й скрадливо махнула рукою, — і цього, мабуть, було досить для обох, бо вони засміялися, а тоді враз знову споважніли. Якусь хвилю вони йшли мовчки, кожне думаючи про те, якими вони здалися одне одному.
Фенімора уявляла собі Нільса показнішим, виразнішим і характернішим — ніби слово, підкреслене чорною рискою. А Нільс, навпаки, знайшов більше, ніж сподівався, йому вона здалася знадливою, майже чарівною, попри весь свій одяг, що в ньому було забагато провінційної елегантності. А коли вони зайшли до сіней, коли Фенімора, знявши капелюшка й позираючи спідлоба, стала поправляти коси сповненими дивовижної грації, повільними, лагідними рухами, Нільс раптом відчув за них вдячність, наче то були пестощі, й ані того дня, апі другого не міг позбутися тієї загадкової вдячності, яка хвилинами так переповнювала йому серце, що він думав, чи не зважитись йому та не подякувати їй за те, що вона така гарна й мила. Яке б то було щастя!
Небавом і Нільс, і Ерік почувалися вже як дома в гостинному консуловому будинку, а за кілька день вони цілком віддалися приємному байдикуванню, що саме й є правдивими вакаціями і що його так важко оборонити від приязного зазіхання добрих людей. Їм доводилося вживати весь свій дипломатичний хист, аби уникати всіх тих задушних вечірок, морських прогулянок, гри в м'яч та аматорських вистав, що весь час чигали на їхній спокій. Вони вже раді були б, щоб консулова садиба разом із садом лежала на безлюдному острові, бо навіть Робінзон не дужче лякався, угледівши на піску сліди, аніж лякалися вони, коли бачили, що в сінях висять чужі пальта чи на столику у вітальні лежать невідомі жіночі торбинки. І Нільс, і Ерік воліли бути самі, бо не минуло ще й половини першого тижня, як вони обидва закохалися в Фенімору. Не тим дозрілим коханням, що хоче й повинне знати свою долю, що прагне володіти й бути впевненому; ні, то був ще тільки перший світанок кохання, що витає в повітрі, мов незвичайна весна, бубнявіє бажанням, що й є тугою, наброщується тривогою, що й є тим постуком щастя. Серце так легко зворушується, стає таке лагідне, готове до посвяти. Бляск на морі, шелест листя, навіть просто квітка, що розгортає свої пелюстки, — геть усе набуває якихось дивних чарів. Невиразні надії, що їм немає назви, раптом спалахують, осяваючи все на світі ясним промінням, і так само раптово гаснуть: ніжний смуток хмарою напливає на те сяєво і затоплює іскри надії сірою збуреною хвилею. Так сумно, так болісно, так солодко віддатися своїй долі, серце сповнене співчуттям до самого себе, самозреченням, що відлунює тихими елегіями й завмирає в зітханні, наполовину вдаваному... а тоді знову шелестять троянди, з туману випливає вимріяний край, де над лагідними верхів'ями буків стелеться золотий пил, попід листям залягає пахучий літній присмерк і в'ються стежки невідомо куди.
Якось увечері після чаю все товариство зібралося в світлиці. Годі було й думати вийти в сад чи взагалі з хати, бо надворі хлющило, як із відра. Вони були замкнені в будинку, але не дуже тим журилися, бо сидіти отак у затишку чотирьох стін було навіть приємно, наче в зимові вечори, а крім того, дощ був потрібний. Усе спрагло чекало вологи, і коли нарешті линув дощ і важкі краплі запорощали по захисній коробці ліхтаря, те порощання викликало невиразні хвилеві картини буйних зелених ланів та посвіжілого листя, і то той, то інший у кімнаті гляди та й казав: "Ото ллє!" — й позирав у вікно задоволено, наче напівсвідомо давав свою згоду на те, що діялося надворі.
Ерік приніс мандоліну, привезену з Італії, й заспівав про Неаполь та про ясні зорі, а молода жінка, що прийшла на чай, сіла до рояля й, награваючи собі, завела стиха пісню: "Мій затишок у горах", вимовляючи всі закінчення достоту по-шведському.
Нільса, що був не дуже музикальний, мелодії ті настроїли на сумовитий лад; він сидів, поринувши в задуму, аж поки заспівала Фенімора.
Той спів збудив його.
Але збудив якось неприємно: сповнив його неспокоєм. Віддавшись згучанню свого голосу, вона перестала бути простою провінційною дівчиною; пісня захопила й понесла її, вона виливала в ній усю свою душу так відверто й нестримно, що аж Нільсові зробилося незручно — немов вона співала перед ним роздягнена. В серце йому хлюпнула гаряча хвиля, в скронях застукотіло, і він заплющив очі. Чи ще хтось помітив? Ні, не помітив ніхто. А Фенімора була сама не своя, вона полинула геть із Фіордбю, геть від тутешньої поезії і від тутешніх почуттів. Полинула в інший, зухваліший світ, де пристрасті ростуть дико на високих горах і віддають свій червоний цвіт ураганові.
Може, він тому стільки всього добачив у її співі, що мало розуміється на музиці? Він не дуже в таке вірив, але чіплявся за цю думку, бо любив Фенімору цілком іншою, такою, як вона була щодня. Коли вона сиділа за своїм шитвом і розмовляла лагідним, спокійним голосом, дивилася чистими, довірливими очима — тоді він тягся до неї усією своєю істотою, тихо, але нестримно, як тягнуться до рідної хати. Йому хотілося скоритись їй, прихилити коліна й назвати її святою. Весь час відчував він якусь дивну тугу за нею, не тільки за такою, як вона була тепер, але й за її дитинством, за кожним днем, коли він її ще не знав, і як лишався з нею сам, міг без кінця викликати минуле з її оповідей, просив її згадувати про дрібне горе, незначні помилки й маленькі дивацтва, що ними сповнене кожне дитинство. І він жив тими згадками, хилився до них з тривожною, ревнивою жадобою, з палким бажанням схопити їх, перечути разом з нею, з'єднатися з тими тендітними бляклими тінями життя, що спалахнуло тепер багатшими й дозрілішими барвами. І раптом цей спів, такий потужний, такий несподіваний! Так буває, коли враз стежка зверне й перед тобою відслониться широкий обрій; затишний куточок лісу, що досі був для тебе цілим світом, стане лиш часткою краєвиду, і його гарні хвилясті лінії здадуться мізерними супроти величного обрису пагорбів та мочарів. О, та це була фата моргана, тільки марево, що постало перед ним з її співу, — бо ось вона знову розмовляє, як завше, знову така сама люба. Адже він знав із тисячі прикладів, що вона — тиха вода, без бур і без хвиль, гладінь, що віддзеркалює синє небо із зорями.
Таку Фенімору він кохав, такою її бачив, і така вона поволі й ставала для нього. В поведінці її не було якоїсь свідомої облуди, по-своєму вона була навіть щира, бо ж природно, що кожне його слово і вислів, кожна його мрія і думка, всі разом і поодинці, сповнені бажання, благання й пошани, торкалися саме цієї струни її душі, природно, що вона прибирала ту оболонку, яку він їй накидав. Як же вона могла вважати, щоб на всіх і на кожного справляти враження такої, як була насправді, коли тепер її думки були переповнені тільки єдиним, Еріком, тим, кого вона вибрала собі паном, так палко покохала, що стала сама не своя, оточила такою святобливою шанобою, що аж сама лякалася. Вона думала, що кохання — то солодка впевненість, а не пекуча тривога, сповнена страху, покори й сумніву. Щоразу, як їй здавалося, що з його вуст ось-ось злетить освідчення, її опосідала думка, що її обов'язок — затулити йому рукою вуста й не дати тому слову зірватися, а самій наговорити на себе: мовляв, вона обдурила його, сказати, яка вона не гідна його кохання, яка поземному мізерна, яка нікчемна, непоказна, ні до чого не здатна й по-буденному нудна. Вона почувала себе так фальшиво під його захопленим поглядом, такою корисливою, що не сходила йому зі шляху, і такою злочинною. що не могла просити бога, аби відвернув його думки від неї, аби дав йому долю ясну, величну й пишну. Бо ж вона своїм земним коханням тягтиме його донизу.
Ерік покохав її майже проти своєї волі. Його ідеал жіночої вроди був інший: шляхетність, велич і гордість, тиха задума на блідих рисах і холод святині в суворих згортках шат; але Феніморина принада скорила його. Він не міг опертися її вроді. У всій її постаті промовляли свіжі, не усвідомлені ще почуття; коли вона йшла, то хода її шепотіла про її тіло, рухи наче роздягали її, а її спокій красномовно зраджував палкі мрії, що з ними вона нічого не могла вдіяти: ні приховати їх, ні притлумити, хоч би навіть і розуміла, що виявляти їх не слід. Ніхто не бачив цього краще за Еріка; він добре розумів, що в його захопленні Феніморою велику вагу має краса її тіла, тому й опирався своєму почуттю, бо в його душі панували високі, вимріяні уявлення про кохання, уявлення, що йшли, певне, не тільки від традиції і поезії, але й поставали з глибших шарів його натури, аніж ті, що давали себе знати щодня. Та хоч звідки б вони бралися, а мусили поступитися.
Але поки що Ерік ще не освідчився Феніморі в коханні.
На той час вернулася з плавби шхуна "Пам'ять про Берендта Клауді" й стала на рейді. Її мали вивантажувати далі у фіорді, тому вона не зайшла в порт, а що консул дуже пишався своєю шхуною, то хотів показати її гостям. Якось надвечір вони попливли до неї всі гуртом пити чай.
Погода стояла чудова, майже безвітряна, і всі були в доброму гуморі. Час минав весело. Вони пили англійський портер, гризли величезні, як місяць завбільшки, англійські кекси і їли в'ялену макрель, зловлену в Північному морі. А ще здіймали піну помпою, розхитували компас, зачерпували великим бляшаним коряком воду із збірника й слухали, як штурман грав на восьмикутній гармонії.
Уже зовсім смеркло, як вони почали збиратися додому.
Пливти вони мали двома групами: Ерік, Фенімора та двоє старших гостей шлюпкою з судна, а решта — консуловим човном. Перший човен мав трохи відплисти в море і аж потім повільно скерувати до берега, тимчасом як другий — навпростець рушати до пристані. Надумали вони так тому, що хотіли послухати, як лунатиме спів на воді такого тихого вечора. Тому Ерік і Фенімора всілися на стернову лавку в першому човні і взяли з собою мандоліну. Але надовго забули про спів, бо, як тільки вдарили весла, виявилося, що на воді незвичайна фосфоресценція, і вона цілком їх захопила.