Ні, він був такий самий простий, життєрадісний хлопець, як і перше, трохи незграбний, бо соромився виповідати свої почуття, трохи зухвалий, бо прагнув якнайбільше вхопити життя. Але роздвоєність міцно сиділа в ньому й озивалася в тихі години, немов дзвони, що гомонять у затопленому на дні моря місті. Вони з Нільсом ніколи ще не розуміли один одного так добре, як тепер; обидва відчували це, і між ними наново почалася мовчазна, але щира приязнь. Тож коли настали вакації і Нільс урешті надумав-таки відвідати тітку Росалію, що була одружена з консулом Клауді у Фіордбю, Ерік подався з ним.
Широка дорога з родючих ланів Фіордбю проходить поміж двома високими живоплотами з терну, що захищають консулів город і великий сад при самому березі. Куди вона вела — чи кінчалася на консуловому подвір'ї, такому завбільшки, як базарний майдан, чи, може, переходила в оту вузеньку вуличку, що між його клунями та дровітнями бігла до міста, — то вже як хто собі гадав; багато подорожніх звертало тут і їхало далі, але так само багато й спинялося, вважаючи, що досягли мети, коли заїхали у просмолені консулові ворота, — вони завше стояли відчинені навстіж, і на ворітницях завше сушилися шкури.
Будівлі в садибі були всі старі, за винятком високої комори, що її нудний, мертвотного кольору шиферний дах був найбільшою на всю округу новиною в галузі будівництва. Довга низька передня будівля ніби припала на коліна під тягарем трьох мансард і темним причілком стикалася з броварнею та стайнею, а ясним — із коморою. На темному причілку були тільки двері до крамнички, що разом із конторою та челядницькою творила окремий темний світ, де запах від поганого тютюну, долівки, коріння, недосушеної риби та вогких стін був такий густий, що майже відчувався на смак. Але того, хто поминав контору, просякнуту чадом із сургучу, й попадав у сіни, що були межею між підприємством і родиною, зустрічав запах нових жіночих уборів, який був наче сходинкою до ніжного духу квітів у кімнатах. То не був запах якогось букета, правдивих квітів, а таємничий дух, який панує в кожному домі і про який ніхто не може напевно сказати, звідки він береться. Кожний дім має свій дух, що може нагадувати безліч речей: запах старих рукавичок, нових гральних карт або відчиненого рояля, але завше якийсь особливий; його можна перебити пахучим куривом, парфумами чи цигарковим димом, та зовсім позбутися годі — він щоразу повертається, такий самий, як і перше. Тут пахло квітами: не левкоями чи трояндами, не тими квітами, що є в природі, а так, як могли б пахнути дивовижні, шафірово-тьмяні лілеї, що в'ються на вазах із старої порцеляни. А як той дух пасував до просторих низьких кімнат, одідичених меблів і старосвітської доладності! Підлоги були такі білі, як тільки могли бути в наших прабабусь, стіни — всі одного кольору, з легеньким ясним візерунком попід заломами, посеред стелі — виліплена троянда, двері — жолобковані, з блискучими мідяними клямками у формі дельфінів. На вікнах із маленькими шибками висіли прозорі сітчасті фіранки, білі як сніг, зібрані у згортки й грайливо підв'язані барвистою стрічкою, як запона на шлюбному ліжкові Корідона й Філіс, а на підвіконнях у зелених крапчастих горщиках квітли старосвітські вазони: блакитні агапанти, сині криштальні, дрібнолисті мірти, полум'яні калачики та строкаті, як метелики, журавці. Проте над усім горували меблі: важкелезний стіл із широкою стільницею темного червоного дерева, стільці, що їхні бильця огортали того, хто сідав, немов остроги, всілякої форми шаховки з шухлядами, величезні комоди з міфологічними сценами, інкрустованими ясним деревом, — Дафною[27], Арахною і Нарцисом, а також невеличкі секретери на тоненьких гнутих ніжках, у яких кожна шухляда мала дерев'яну мозаїку, що зображала чотирикутний будиночок з деревом поблизу, — усе те з часів ще давніших за наполеонівські. Або ще люстро, де на склі білою та золотистою фарбами намальовано квіти: очерет і лотоси, що плавають на блискучому озері, чи канапа, не з тих маленьких на чотирьох ніжках, що на ній стає місця тільки на двох, — ні, порядна, масивна канапа, що здіймалася над підлогою, як справжня тобі простора тераса; обабіч на висоті грудей до неї припасовані були на консолях дві шаховки, на них містилися ще дві, трохи менші, що архітектонічно здіймалися аж на рівень людського зросту, а вже на них, на недосяжній висоті, стояло по коштовному стародавньому дзбанові ще з тих часів, коли людство перебувало в дитячому віці. То була не дивина, що консул мав стільки старовинних речей: ще його батько, а перед тим і дід відпочивали в тих стінах після праці коло дерева і в конторі.
Збудував це обійстя дід, Берендт Клауді, що його ім'я підприємство носило й досі; він тримав крамницю і здебільшого торгував продуктами; батько почав гендлювати ще й дровами, накупив поля, збудував стодоли й заклав город та сад; а теперішній Клауді удався найбільше до торгівлі зерном, спорудив комору і свої обов'язки англійського та ганноверського віце-консула й агента компанії "Ллойд"[28] сполучав із діяльністю купця; зерно та Північне море забирали в нього стільки часу, що за всім іншим він тільки наглядав, доручивши господарювати одному своєму підупалому родичеві й старому впертому управителеві, який вічно підставляв консулові ногу: заявляв, що йому байдуже, як там іде торгівля, а поле треба обробити, і коли надходить час орати, го хай собі консул де хоче шукає коней возити дрова, а він не дасть, і годі. Та що з нього був добрий господар, то доводилось миритися з його норовом.
Консулові Клауді перейшло вже за п'ятдесятку, але він був показний чоловік, із правильними, трохи грубуватими, твердими рисами обличчя, що так само добре могло віддавати і його енергійність та розважність, і жадібну, майже бридку сласність; він усюди почувався добре: чи як обережно торгувався з хитрими селянами, чи як домовлявся з цілою купою впертих кредиторів, чи як сидів коло останньої пляшки портвейну в гурті сивих грішників і слухав їхні спорзні оповідки, чи як сам розповідав їх — а розповідати він був мастак.
Та цими рисами не вичерпувалася його вдача.
Освіту він дістав таку, що поза питаннями чисто практичними почував себе скрізь на чужому ґрунті, одначе не глузував із того, чого не розумів, не приховував, що на чомусь не знається, а тим паче не силкувався конче встряти в розмову і вимагати поваги до своїх слів через те, що він чоловік літній, досвідчений і платить високі податки. Навпаки, він міг сидіти й захоплено, аж зворушливо слухати розмову молоді на незнані йому теми і тільки подеколи, довго перепрошуючи, ставив скромне запитання, на яке йому завше радо відповідали; тоді він дякував так гарно, як тільки старший уміє подякувати молодшому.
Взагалі подеколи в консулові Клауді з'являлося щось несподівано ніжне., якась туга в чистих карих очах, сумна усмішка на вольових устах, і голос його тоді згучав невпевнено, в ньому бриніли давні спогади, він наче поривався до якогось кращого світу, ніж той, що в ньому, на думку його друзів та знайомих, він загруз по шию.
Із тим кращим світом єднала його дружина. Вона була з тих блідих, делікатних, цнотливих натур, що не мають відваги чи навіть потягу так кохати свого вибранця, щоб віддати йому всю свою душу, не лишивши собі анічогісінько. Навіть на коротку хвилю вони не захоплюються аж так, щоб сліпо кинутись під колісницю свого бога. На таке вони не здатні, але в іншому можуть усе вчинити для коханого, виконати найважчий обов'язок, скласти найтяжчу офіру, і немає такого приниження, що його вони боялися б знести. Отакі бувають найкращі з цих натур.
Перед пані Клауді не поставало таких випробувань, та все ж їхнє подружнє життя не було безхмарне: адже в Фіордбю всяке знало, що консул не був вельми вірним чоловіком, принаймні до останніх років, і що по селах та в містечку він мав багато нешлюбних дітей. Звісно, то було велике горе для пані Клауді, бо ж не легко погамувати своє серце, не збунтуватися з ревнощів, зневаги, гніву, з сорому й болісного страху, що земля тікає з-під твоїх ніг. Однак вона встояла. З її вуст не злетіло жадне слово докору, і вона не допускала, щоб чоловік виправдувався, благав вибачити йому чи, сповнений каяття, обіцяв більше такого не робити. Вона відчувала, що коли б дійшло до слів, то вони захоплять її з собою і відірвуть від нього. Таке треба було терпіти мовчки, і мовчанкою тією вона пробувала стати спільницею чоловікових гріхів, звинувачувала себе в тому, що була надто замкнена в собі, що її кохання було не досить сильне. Їй пощастило так перебільшити свою вину, що вона сама відчула потребу перепрошуватися, і з плином часу дійшло до того, що ходила поголоска, ніби дівчата, яких спокусив консул, а також їхні діти діставали допомогу не тільки грішми; про них, очевидно, потай піклувалася жіноча рука, оберігала їх від усього лихого, підтримувала й вела.
Отже, так вийшло, що гріхи оберталися на добро, і грішник та свята взаємно вдосконалювалися.
Подружжя Клауді мало двоє дітей — сина, що працював у якійсь торговельній конторі в Гамбурзі, і дев'ятнадцятирічну доньку, названу Феніморою на честь героїні "Сент-Роше", одного з романів пані фон Пальцев, дуже популярного на той час, як пані Клауді дівувала.
Фенімора й консул вийшли зустріти пароплав, що ним мали приїхати до Фіордбю Нільс із Еріком, і Нільс був приємно вражений, побачивши, що його кузина вродлива; він знав її тільки з давнього дагеротипа, де на темному тлі вона стояла разом із братом і батьками, всі з гарячковим рум'янцем на щоках і грубою позолотою на оздобах. А тепер вона виявилася така гарна, в світлій ранковій сукні, вузеньких черевичках, зашнурованих чорними стрічками, перев'язаними вище на білих панчохах. Вона стояла, спершись однією ногою на край дерев'яного помосту, усміхалась і, нахилившись уперед, махала йому згорненою парасолькою, поки пароплав причалював до берега. Які ж у неї були червоні вуста, які білі зуби і як гарно вимальовувалося чоло та скроні під широким капелюшком крізь низько насунений серпанок, поцяткований блискучими намистинками. Нарешті подали місток, і консул рушив наперед з Еріком, якому встиг відрекомендуватися, коли між ними було ще ліктів із шість води; відразу по тому він удався в жартівливу розмову про муки морської хвороби з підтоптаною вдовою по капелюшникові, яка теж приїхала на пароплаві, і, втягнувши до неї Еріка, тепер дивував його великими липами перед управлінням порту і новою шхуною, що стояла на підпорах у корабельні Томаса Расмусена.
Нільс із Феніморою йшли ззаду.