Ми залюбки услужимо їй, але не треба сподіватися на нашу увагу повсякчас. Хай дама сама натякне нам. Коли їй хочеться порозмовляти з юнаком, хай вона скаже: "Добродію, ідіть-но сюди, до каміна, я хочу з вами поговорити", Еге ж? Ні? Атож, у нас такі неоковирні манери. Ви скажете, що дамі так не личить. Але ж це застарілі погляди…
— Елено! — знов озвалось у вітальні.
Я знехотя підвівся й підхопив покришку. Розглянувся довкола. Елена вже сиділа. Це вона розкрутила покришку. І знов мені стало якось прикро на серці, але тут я зрадів. Викличу панночку, що сидить між нами, і повернуся до панночки-господині.
— Йозефе!
— Нарешті я знову поруч вас, — мовив я, сідаючи, і мені було радісно, але мене викликали знову. Я знову зміг підійти до неї аж під час перерви. Вона сиділа біля рояля й грала:
Коли б то я могла, я не тужила б…
Я сів поряд і дивився на її руки та на блискучу поверхню рояля. Там відбивалися довгі спотворені пальці та ясно-рожеві рукава. Кілька дам підійшли ближче, серед них і Елена. Вона тримала в руках карти.
— Чирвовий туз — це кохання, — мовила вона й поглянула на мене. — Чирвовий туз найбільше пасує до кохання, чи не так?
— Атож, — потвердив я.
"Що це з нею і що зі мною? — подумки дивуюся я. —Адже вона ніколи такою не була. Завжди така тиха й сором'язна. Тільки "так" або "ні". А зараз без упину сміється. Тільки її і чути. І знову на ній ота її ясна сукня з великими кумедними бантами… На шиї в неї одіпнувся гаплик. Яка вона бридка… і весь час на мене позирає".
— Отже: сімка, валет… — заходилася Елена розкладати карти, — король, виновий туз, дев'ятка… Ніяк не випадає. — І вона засміялася знову.
Я підвівся, щоб піти. Я помалу відступав, поки вона розкладала карти на маленькому філігранному столикові з альбомами та листівками…
Вона негарна, коли сміється. Високо здіймає губу, аж усі кутні видно… Але чому я помітив це сьогодні й не помічав досі? Вона була б гарна з сумним і застиглим, як у статуї, обличчям. Чорна сукня й букет запашних фіалок… Та ні, ні, все марно. Вона мені більше не подобається. Вона весь час дивиться на мене й намагається опинитися поруч.
— Пане Краткий, пане Краткий! Стривайте! — гукнула Елена услід мені. — Це стосується саме вас і мене.
Я нечемно вдав, ніби не чую, і підійшов до гурту молодиків, що стояли в кутку вітальні, курили й стиха розмовляли між собою. Пристояв там трохи й непомітно зайшов до ванькирчика.
Сутінки поволі оповивали подвір'я, вікна, кімнати. Кути потемніли. У великій кахляній грубі гоготів вогонь, кидаючи крізь дверцята відблиски на підлогу та на стіну. Так хороше сидіти в м'якому фотелі й міркувати. Але моя думка — гнітюча, тривожна, настирлива… Елена повсюди докучає мені. Мені погано з нею, вона отруює найприємніші хвилини. Вона й досі гадає, що я кохаю її. Хоч як це прикро, але я повинен пробудити її від сну. Я повинен так учинити. Тільки як, як? І чому все це скоїлося? Ніби хто вхопив моє серце, перевернув — і все з нього висипалося. Але сталося це не одразу. Почуття тануло поволі, і я вже з порожнім серцем довго ходив біля Елени, намагаючись примусити себе до того, до чого не можна примусити: кохати її. Не дуже скоро я це збагнув. Далі прикидатись я не можу — ні заради неї, ні заради себе. Я повинен сказати їй усе — повинен. Зараз вона заважає мені на кожному кроці. Потім це минеться. Але в чому полягає причина зміни? Адже в залюбки зустрічався з нею. Чи вона змінилася? Колись вона була така ж сама, тільки дещо тихіша, сором'язливіша… І я уявив собі, яка вона була колись. Завжди трималась осторонь, не сміялася, не розмовляла. Слухала, як інші гомонять, сміються, кокетують, лихословлять. Сама вона — ніколи. Я бачив тільки її добрі великі очі, які вона ніколи не зводила на мене. Вона ховала їх, наче боялася глянути на вогонь, що може обпекти її. Це вабило мене. Мені кортіло зазирнути в душу невинної дитини, що вже починала пробуджуватися. Я уявив собі улюблений образ. На серці мені стало солодко. Ще й досі приємно згадати той образ. Ах, а які несміливі були прояви почуття! Згадки зринають у моїй пам'яті одна за одною. Куди поділася їхня палкість? Навіть жаринки не лишилося… Ось Елена йде вниз по вулиці. На ній круглий капелюшок з червоними стрічками, вуаль у чорну цяточку, коричневе пальто. Наче зараз бачу її. Ми зустрічаємося. Вона намагається триматися поважно, але видно, що їй приємно й хочеться усміхнутися. Вона подає руку й червоніє. Йдемо разом, і я радію, що можу йти поруч неї. Чудові були ті хвилини. А біля брами сум мене узяв, ніби я бачив її востаннє.
— Коли ви вийдете, Еленко?
— Як не буде холодно, то ввечері.
— Прогулятися?
— Так.
— Тільки вийдіть неодмінно.
Такі прості слова, проте вони мали сказати їй, що я дуже радітиму, коли вона вийде.
— Якщо не вийдете, то прогуляймося зараз.
— Я вийду.
— Прошу, хоч двадцять кроків…
— Ні. Прощавайте!
Я простягнув їй руку, і мені було тяжко, сумно. Я ніс її з собою у своїх думках, тобто вона понесла з собою мої думки. "Вона гадає, — міркував я, — що бозна-як зогрішить, коли, дійшовши додому, піддасться умовлянням і пройде з молодиком іще двадцять кроків".
Якось я попросив у неї фотографію. Вона пообіцяла, а потім протягом місяця забувала її удома.
— Бачите, яка ви забудькувата.
— Але завтра неодмінно принесу.
— Забудете.
— Ні.
Таки не принесла. Кінець кінцем сказала:
— Розумієте, це неможливо. У вас її можуть побачити інші. Що тоді вони подумають?
— Її не побачить ніхто.
— Тоді я принесу.
Не принесла.
— Мама була вдома, а при ній я не могла.
— Не могла! — мовив я докірливо. — Ви просто не хочете мені її дати, та й годі.
— Чому ж то? Та коли я навіть узяла б її, то як би вам віддала?
— О боже, як! Хіба завжди всі на вас дивляться… Підемо до хорового гуртка або на репетицію. Покладете мені в кишеню.
— Гаразд, я принесу фотографію, але класти її в кишеню якось незручно.
— Дасте мені в руку. Або краще візьміть її завтра. 0 пів на сьому я теж вийду. Тоді вже буде темно. Віддасте. Гаразд?
— Гаразд.
Одного разу вона таки принесла й віддала мені фотографію. Збентежено видобувала її з кишені пальта. Обгортка на фотографії зашурхотіла. Еленка злякалася… Як я тоді марнував час, сам того не помічаючи! Треба мені піти до якоїсь крамниці. Навпростець туди кроків п'ятнадцять. Та ні, я йшов не навпростець, а манівцями, повз їхній будинок. Може, побачу її у віконці. Відчинить вона вікно, і я подам їй руку, погляну їй у вічі п почую її голос.
Я знав усі камені перед їхнім будинком. І зараз знаю, який вигляд має кожен з них. Один — вичовганий, одному бракує половини, два камені — червонясті. На одному — ота велика пляма, що нагадує Африку. На другому — багато дрібних червоних плямок. Брама в них— темно-зелена, з великими вирізьбленими ромбами, по краях позолоченими. Леви з кільцями в ніздрях дуже, дуже веселі і різні. Клямка — велика, мідна. Ідучи повз браму, я завжди думав: "За цю клямку береться й вона. За брамою ліворуч — двері, за дверима — покої. Там мешкає вона. Що вона робить зараз?" Якось іду я вулицею, а назустріч мені біжить собачка. Вона його не раз пестила. І я гукаю собачку, щоб також попестити його. Такий гарний собачка… З комина куриться. Це їхній комин. Вони топлять. Може, й вона вдома…
Одного вечора відбувалася репетиція концерту. Я сидів на сходах, що ведуть до гардеробної. Вона — поруч мене на стільці. Актори декламували, всі інші слухали. Товариство поділилося на окремі групки. Нас ніхто не бачив. Світло рампи ледве досягало до нашого кутка тьмяно осявало Еленчине біле обличчя та руки. Вона сиділа тихо, мовби прислухаючись до декламації акторів та стриманого сміху за лаштунками. Я зненацька нахилився до її обличчя. Вона сахнулася. Квапливо підвелася й пішла. "Невже вона й досі боїться мене? — подумав я. — Не хоче виказати свого почуття анітрішечки. Втекла, бо я нахилився до неї. Що приховує, чого боїться? Я бачу з твоїх очей, що ти кохаєш мене: це відчутно в кожному твоєму слові, а ти тікаєш, хоч залюбки зосталася б". Тоді я й гадки не мав, що так воно й повинно бути. Мені заманулося покарати її за полохливість. Я вирішив не дивитися на неї. Чого їй тікати від мене? Це ж просто смішно… Онде панночка Жела. І я підійшов до панночки Жели. Пригадую, що вона перша озвалася до мене.
— Чому це ви так? Невже вам набрид темний куточок на сходах?
— Чому ви питаєте мене про це? Я теж маю свої прагнення, — прибравши позу, відповів я поважно й з пафосом. — Чи то все життя полягає в тому, щоб сидіти у куточку?
— А чому б і ні? Адже це приємно.
— З панночкою Еленою, еге ж?
— Атож.
— Ходімо, панночко Жела, до того куточка. Може, і нам там буде приємно.
— Вам — зі мною?
— Авжеж.
— А кохання?
— А й справді, кохання! О кохання, високе почуття! Прийди! — голосно вигукнув я, жестикулюючи, мов оратор.
— Цитьте! Чого не ви глузуєте? Ви ж у коханні по самісіньку маківку зав'язли. То нема чого вам глузувати.
— А ви хіба звідали кохання?
— Ще ні, але я бачу його.
— Де?
— Хоча б у вас.
— От бачите, як ви помиляєтеся. Взагалі смішно говорити про кохання, а тим паче про кохання високе, прекрасне, щире. Ви, може, мали нагоду бачити, ЯК я вино п'ю або в карти граю. Отож так само охоче, як п'ємо вино, граємо в карти або в більярд, ми кохаємо жінок. Ми граємо в карти, бо вони лоскочуть нам нерви й збуджують кров. Саме це вабить нас до дівчат, панночко. Кров, а не душа…
— Тоді нам мав би подобатися кожен. А воно не так.
— Проте душа тут ні до чого. Погляньмо на голубів. У них така вдача, що вони шукають собі пару. Так само й люди. Тільки ми підвладні забобонам, якимось нав'язливим ідеям, суспільній іпохондрії. Гриземо маслак, який нам полишили мінезингери та трубадури, і гадаємо, що ми закохані, що просто не можемо жити без кохання. Але все це звичайнісіньке собі збудження крові. Виявляти це — кумедно і неестетично. Ви, панночки, маєте більш розвинене почуття естетики, й тому старанно приховуєте свій потяг, поки є змога. Говорити про кохання і здаватися закоханим у порядному товаристві однаково, що вести сороміцьку мову або приходити п'яному як чіп. Це непристойно.
Так я розпатякував, а сам тим часом міркував, де це поділася Елена, бо її щось не було видно.