Те ширяння в небі мало скінчитися, мало скінчитися саме собою. Бартоліна не була вже недосвідчена, вона знала тепер і життя, і книги незгірше за нього; Люне дав їй усе, що дістав сам, і мусив давати далі й далі, а він не міг, бо нічого більше не мав; єдина його розрада була в тому, що Бартоліна чекала дитину.
Бартоліна давно вже з гіркотою помітила, що уявлення її про чоловіка починає дедалі мінятися, що Люне вже не стоїть на тій запаморочливій високості, куди вона його поставила, як вони були тільки заручені. Вона ще вірила, що Люне був, як вона казала, поетичною натурою, але жахалася, коли проза, було, глядь та й покаже своє кінське копито. Тим завзятіше кинулася вона до поезії, намагаючись повернути чоловіка до колишнього стану, зваблюючи його ще більшим багатством настроїв, ще більшим запалом, однак зустріла такий кволий відгомін, що вже й сама собі почала здаватися сентиментальною й нещирою. Хоч Люне й опирався, вона ще деякий час силкувалася порвати його за собою, бо не хотіла повірити в передчуття своє; та коли врешті марні зусилля збудили в ній сумнів, чи справді її душа та її серце посідають такий великий скарб, як їй гадалося, вона враз полишила чоловіка самого, зробилася холодна, мовчазна й потайна і почала шукати самітності, щоб у спокої оплакувати страчені ілюзії. Бо вона бачила тільки одне: що гірко помилилася, що Люне нічим властиво не відрізняється від тих, хто її раніше оточував, а ошукала її звичайнісінька річ — кохання на часину огорнуло його скороминущим сяєвом духовного піднесення, що часто буває з пересічними натурами.
Та переміна в їхніх стосунках засмутила й стривожила Люне. Він робив невдалі спроби направити все, знову полинути колишнім мрійливим летом, але домігся лише одного: Бартоліна ще ясніше побачила, як гірко вона помилилася.
Таке в них було життя, коли Бартоліна привела на світ свою першу дитину. То був хлопчик, і вони назвали його Нільсом.
II
Якимось побитом дитина знову поєднала батьків, бо коло її колисочки вони стрічалися повсякчас у спільній надії, спільних радощах і спільній тривозі; однаково час то й однаково охоче думали вони про дитину й говорили про неї, до того ж були одне одному дуже вдячні за дитину, за втіху з неї, за любов до неї.
Та все ж колишня близькість не вернулася.
Люне цілком поринув у господарство і в справи волості, хоч і не силкувався ані керувати, ані бодай щось міняти; одначе він сумлінно вдавався у все, що діялось навколо, приглядався до нього, як людина зацікавлена, і йшов на розважні поліпшення, коли старий управитель чи старшина волості їх пропонували, спершу самі докладно обміркувавши все, дуже докладно обміркувавши.
Люне ніколи й на думку не спадало застосувати знання, замолоду набуті, бо ж він не дуже покладався на те, що називав теорією, натомість вельми поважав настанови, освячені довгим віковим досвідом, що їх інші звали правдивою практикою. Взагалі в ньому не було чогось такого, що свідчило б, буцімто він не всі роки свої прожив тут. За виїмком дрібниці. Іноді він, бувало, хвилин по тридцять міг сидіти на брамі або на межовому камені і з дивним бездумним захопленням споглядати буйне зелене жито чи налляте золотом волоття вівса. Це вже походило звідтіля, це нагадувало колишнього Люне, молодого Люне.
А Бартоліна не почувалася добре в своєму світі, не могла вжитися в нього так швидко, так відразу, без болісного блукання наосліп. Ні, вона спершу нарікала на тисячі перепон, пут і кайданів людського життя віршами сотень поетів через широку загальність їхніх часів; скарга її то вбиралася в шляхетний гнів проти царських тронів і тиранницьких тюрем, то ставала спокійним співчутливим жалем, що сліпе, послужницьке покоління, зігнуте під тягарем щоденної метушливої праці, гасить у собі багате сяєво краси, або ж тихеньким зітханням до вільного лету птаха чи хмар, що легко пливли вдалину.
Однак небавом скарга її стомила. Безсилля, що ятрило душу, зродило сумнів і гіркоту; і як часом вірні б'ють і топчуть ногами свого святого, коли він не хоче появити могутності своєї, так само й Бартоліна тепер стала кепкувати з обожнюваної поезії, глумливо питала саму себе, чи, бува, не вірить вона, що казковий птах гляди та й вигулькне з грядки огірків або що під долівкою в льоху виявиться Аладдінова печера; в дитячому цинізмі вона розважалася тим, що надавала світові зумисної прози: називала місяць кружалом зеленого сиру, а троянди — закришкою; то була її помста, однак вона трохи боязко, а трохи й дражливо почувала, що допускається блюзнірства.
Та визволитися таким способом їй не пощастило. Тоді Бартоліна знову повернулася до мрій, мрій свого дівоцтва, тільки що в них уже не світилася жадна надія; тепер вона знала, що то справді лише мрії, далеке, знадливе марево і ніяка туга світу не зможе стягнути його до неї на землю. Тому вона віддавалася їм неспокійно, всупереч застережливому внутрішньому голосові, який нашіптував, що вона схожа на п'яницю, котрий знає, що його пристрасть згубна, що кожний новий напад відбирає йому силу, а налогу зміцнює; та голос нашіптував даремне, бо ж тверезе життя без солодкого сп'яніння мріями було не життя; воно тільки й мало ту вартість, що йому надавали мрії.
Отак різнилися між собою батько й мати малого Нільса Люне, дві приязні сили, що, самі того не відаючи, змагалися за його юну душу від тієї миті, коли в ній сяйнув перший промінь свідомості; дитина підростала, і змагання ставало ще заповзятіше, бо вибір зброї був більший.
Мати силкувалася впливати на сина через одну його рису — уяву, а уяву він мав багату; але навіть маленькою дитиною він уже показував, що дуже добре розуміє різницю між казковим світом, що поставав перед ним із материнських слів, і світом, що існував насправді; не раз, бувало, як мати розповідала йому казку й змальовувала, якого лиха довелося зазнати героєві, Нільс, не бачивши жадного рятунку з тієї біди, не знавши, як можна відвернути нещасливу долю, що суцільним кільцем стискала героя дедалі міцніше, — не раз, бувало, зненацька тулився щокою до материного обличчя й, плачучи, шепотів тремтячими губами: "Але ж це було не насправді, га?" Коли ж він діставав сподівану відповідь, то зітхав у глибокій полегкості і, заспокоєний, уже дослухував оповідь до кінця.
Одначе матері не подобалося, що син відступався.
Як він був уже завеликий слухати казки та й сама вона стомилася їх вигадувати, тоді почала оповідати йому, додаючи дещо від себе, про героїв війни та мирного життя, що чином своїм показали, яку міць має душа людська, коли вона прагне тільки одного, тільки великого й не дає себе ані залякати короткозорим сумнівам нинішнього дня, ані звабити розніженому бездіяльному спокоєві. Такий був тон усіх її оповідок, а що історія не могла постачити їй стільки героїв, то Бартоліна вибрала собі героя вигаданого, що його вчинками й життям вона цілком могла керувати, що був любий її серцю, душа від її душі, тіло від її тіла й кров від її крові. Через кілька років після Нільсового народження вона привела на світ неживого хлопчика й тепер вибрала собі його — все, чим він міг би бути й що міг би доконати, правило за тему шалених, наївних оповідок, що в них виявлялася й Прометеєва туга, й месіїна мужність, і Геркулесова сила; то був світ вигадок, що мав стільки ж правдивої плоті, як той нещасний дитячий трупик, що ставав тлінню й порохом на Ленборгорському цвинтарі.
Нільс умент схоплював мораль тих оповідок, цілком усвідомлював, що то була б ганьба лишатися посполитою, як усі, людиною; він ладен був віддатися суворій долі героїв і в уяві своїй сміливо кидався в жорстокі бої, терпів злигодні, йшов на марні офіри й мучився поразкою — та все ж йому велику полегкість давала гадка, що до всього того ще дуже далеко, що воно допіру станеться, як він виросте.
І як видива й голоси з нічного сну можуть вигулькнути туманним маревом серед білого дня й збудити нашу думку так, що на коротку мить вона стане дослухатися, чи справді хтось її кликав, так само Нільсові приглушено шепотіло впродовж усього дитинства уявлення про те зроджене в мріях прийдешнє й нагадувало стиха, але ненастанно, що щаслива пора має свою межу, що колись вона скінчиться раз і назавжди.
Саме через те Нільс і прагнув використати дитинство сповна, ввібрати його всіма чуттями своїми, не розлити з нього жадної крапельки, тому й забавам віддавався він палко, з цілого серця; над ним тяжіло тривожне почуття, що час утече від нього, поки він устигне виловити з його багатих глибин усе, що приносять до берега хвиля за хвилею; з тієї самої причини Нільс міг раптом упасти на землю й розпачливо заплакати, коли випадало, що вільний день сприкрювався йому, бо чогось бракувало — або товаришів, або вигадки, або гарної години; через те він і неохоче йшов спати — адже сон не давав ані розваг, ані нових вражень. Одначе так бувало не завжди.
Лучалося, що Нільс стомлювався і уява його більше не мала барв. Тоді він почувався просто нещасним, надто малим і мізерним на тлі своїх честолюбних мрій; йому здавалося, що він негідний брехун, який нахабно видає себе за такого, що любить і розуміє велич, а насправді відчуває тільки дрібне, любить тільки буденність і має в собі геть усі ниці бажання й поривання; часом йому навіть бачилося, що він відчуває зненависть хробака до величного, що радо допоміг би каменувати героїв, котрі були кращі за нього й котрі знали, що вони кращі.
У такі дні Нільс уникав матері й, почуваючи, що улягає нешляхетному інстинктові, шукав батька, залюбки слухав його приземні думки, вдячно сприймав його тверезу науку. І так йому було добре з батьком, так радісно, що вони з ним однакові; він майже забував, що це той самий батько, на якого він співчутливо споглядав з вежі свого вимріяного замка. Звісно, все це не набуло ще в його дитячій свідомості тієї чіткості й визначеності, якої надає йому сказане слово, але воно десь мріло в ньому, неготове, ненароджене, в непевному й несформованому зародкові; воно скидалося на казкову рослину з морського дна, бачену крізь тьмяну кригу; як розбити кригу чи витягти оте затаєне життя на світло слів, то завше вийде одне — те, що ми побачимо і збагнемо, в своїй ясності вже не буде тим чарівним світом, що було перше.
III
А роки минали, Різдво йшло за Різдвом, сповнюючи повітря ще й по дневі трьох святих осяйним блиском, зелені свята одні за одними переходили серед рою квіток на весняному лузі, пливло літо за літом, справляючи на вільному повітрі свої бенкети та сонячні гулі, з повних келихів п'ючи сонячне вино, а потім якогось дня сонце спускалося нижче, нижче та й зовсім зникало, полишивши тільки спогади, засмаглі щоки, здивовані очі й розпалену кров.
Роки минали, і світ уже не був тим світом див, що колись; у темних закутках серед спорохнявілих кущів бузини, на таємничих горищах, у похмурому склепі при дорозі на Кластруп уже не мешкали казкові страхіття; довгий пагорок, що ховав своє зело, тільки-но прилітали жайворонки, під тисячами зіркатих стокроток з червоними бережками та жовтих дзвіночків дивини, струмок із чарівним світом тварин і рослин, дика пісковня з чорними уламками скель і брилами граніту, що полискували на сонці, — усе те було вже тільки вбогим цвітом, кузками, камінням, блискучі золоті коси русалок знову стали листям.
Забави одна по одній набридали, ставали безглузді, дурні й нудні, як малюнки в азбуці, а колись вони були такі нові, вічно нові! Он там вони, Нільс і пасторів Фрітьоф, бавилися обручем із діжки, і обруч був корабель, що розбивався, як падав на землю, та коли його підхоплювали, поки він не впав, то це означало, що корабель закинув кітвицю.