Людина гірко зневірюється, бо все це неодмінно накладе карби на її душу; адже так недалеко й до того, що, знеможений, почнеш ненавидіти своє серце, накличеш на себе холодну тінь погорди і з тупого розпачу полишиш світ іти своєю дорогою. Інша річ, звісно, як людина має це в крові — як вона, замість вибрати найлегше, замість відгородитися від усього, має снагу триматися рівно і, натуживши всю свою силу, не розгубивши своїх переконань, мужньо приймає пекучі удари поразки, хоч скільки їх падає на неї, а все ж не дає зів'яти своїй скривавленій надії, дослухається до невиразних згуків, що віщують перемогу, й звертає свій погляд на бляклу далеку заграву, що, може, колись... колись стане днем... і так довіку, якщо має це в крові!.. Але не пробуйте ступити на таку стежку, Люне. Уявіть собі життя людини, що твердо вирішила йти нею. Не встигне вона озватися, як її затюкають, заплюють кпинами, мов слиною. Всі її слова перекрутять, збезчестять, спотворять, обернуть на хитрі сильця й кинуть їй під ноги, а поки вона їх визбирає з того бруду та наниже наново, то переконається, що світ раптом став глухий. І доведеться їй починати знову, з іншого боку, але наслідок буде той самий, і так щоразу. Та найболючіше, мабуть, бачити, що тебе не пізнають і зневажають шляхетні люди, яких ти, попри всю різницю в поглядах, подивляв і шанував. Так споконвіку ведеться, інакше й бути не може. Опозиції годі сподіватися, що її вважатимуть за те, чим вона є насправді й чим бажає стати, — вона завше буде тим, чим її захоче бачити влада. А крім того, хіба влада, вжита проти слабшого, і зловживання владою — не те саме? Ніхто ж, мабуть, не буде вимагати, щоб влада стала слабша, аби боротися з опозицією однаковою зброєю. Тому боротьба опозиції завше така болюча, така виснажлива. Невже ви справді гадаєте, Люне, що людина може стати на таку боротьбу, на такі муки без упертого, сліпого натхнення, що зветься фанатизмом? А як, у біса, станеш фанатиком заперечення? Фанатиком ідеї, що бога немає? А без фанатизму неможлива перемога. Цитьте, послухаймо!
Вони спинилися під високим вікном. Жалюзі в ньому було підняте, і крізь відсунену шибку долинали чисті, дзвінкі жіночі та дитячі голоси, що співали колядку:
У Віфліємі Христос родився,
Світ обновився!
Радуйся, радуйся, Єрусалиме,
Світ обновився!
Вони мовчки рушили далі. Мелодія, власне згуки рояля, котилися за ними в глибину тихої вулички.
— Чули? — спитав Єрільд. — Чули, який запал бринів у тій прадавній гебрейській пісні перемоги? А ті дві назви іудейських міст! Єрусалим — не просто символ, то ціле місто: Копенгаген, Данія, ми, хрещений люд серед нехристів.
— Немає бога, і людина пророк його! — сказав Нільс жорстоко й водночас сумно.
— Авжеж! — глузливо підхопив Єрільд і зразу ж повів далі: — Атеїзм безмежно тверезий, і, власне, його мета — людство, позбавлене ілюзій. Віра в бога, що керує нами й визначає нашу долю, — остання велика ілюзія людства. І що буде, як воно її втратить? Людство стане мудріше, та чи багатше й щасливіше? Не думаю.
— Але ж, — перебив його Нільс, — хіба ви не розумієте, що того дня, коли визволене людство зможе радісно заявити: "Нема бога!", того дня, мов на помах чарівної палички, буде створене нове небо й нова земля. Аж тоді небо стане безмежним, вільним простором, а не грізним, всевидющим оком. Аж тоді земля належатиме нам, а ми їй, коли тьмяний потойбічний світ раювання й покути лопне, як бульбашка. Земля стане нашою правдивою вітчизною, домівкою нашого серця, ми вже не будемо на ній чужинцями, гістьми на короткий час, а лишимося тут навіки. А яке інтенсивне стане тоді наше життя, коли все в ньому треба буде вмістити, ніщо не можна буде відкласти на той світ! Величезний потік любові, що нині рине до бога, тоді, як небо спустіє, проллється на землю й живитиме всі ті прекрасні людські якості, що їх ми завше мали в зародку, але прикрашали ними бога, аби він був гідний нашої любові. Добрість, справедливість, мудрість — хіба їх усі перелічиш? Уявляєте собі, яка шляхетна стане людина, скоро вона матиме змогу вільно прожити життя й вільно померти, не боячись пекла й не маючи надії на рай, скоро вона боятиметься тільки себе й покладатиметься тільки на себе саму? Як розвинеться сумління і яка тверда стане людина, коли порожнім каяттям і покорою нічого не можна буде спокутувати, коли взагалі можлива стане тільки одна покута — направити добром заподіяне зло.
— Ви, певне, маєте дивовижну віру в людство: адже атеїзм поставить до нього більші вимоги, ніж християнство.
— Звісно!
— Добре, але де ви наберете стільки сильних особистостей, скільки вам буде потрібно, аби створити ту вашу атеїстичну людськість?
— їх поступово виховає атеїзм. Я дуже добре розумію, що ні наше покоління, ні наступне, ні те, що прийде за ним, не зможе ще прийняти атеїзму, проте кожне з них даватиме одиниці, що чесно виборюватимуть собі життя і смерть в атеїзмі, а з плином часу вони складуть цілу громаду духовних предків, на яких нащадки озиратимуться з гордістю і, споглядаючи їх, набиратимуться снаги. Найважче буде спочатку, в боротьбі не один зігнеться, а ті, що переможуть, понесуть пошарпані прапори, бо традиції ще в'їдатимуться їм у найглибші клітини тіла, адже людині, крім мозку, треба ще багато чого в собі перемогти: свою кров, нерви, надії та поривання, навіть свої мрії. Та все одно надійде час, коли з небагатьох стане багато.
— Ви в таке вірите? Я шукаю назви: чи не можна вашу віру охрестити пієтичним атеїзмом?
— Кожний правдивий атеїзм... — почав Нільс, проте Єрільд квапливо перебив його:
— Авжеж, авжеж, тільки неодмінно лишіть нам бодай одну хвірточку, одне голкове вушко для верблюдів із цілої землі.
X
Раннього літа після дворічного побуту в Італії повернувся додому Ерік Рефструп. Він поїхав скульптором, а приїхав малярем, і йому вже навіть пощастило продати свої картини й дістати нові замовлення.
Сталося це так раптово, наче з одного маху, тому, що Ерік свідомо обмежив себе. Він не належав до великих, багатонадійних талантів, яким лаври самі даються до рук, чий похід по землі схожий на процесію Вакха[25], що весело простує через кожен терен, розсіває навсібіч золоте зерно, і на всіх його пантерах сидять генії. Він був із тих, у кому таїться мрія, що осяває святістю й миром маленький куточок їхньої душі, де вони почуваються найбільше і водночас найменше собою. І в кожному витворі їхнього мистецтва завше бринить той самий тужливий приспів, кожна їхня річ завше має на собі ознаку аж моторошно близької спорідненості, немов то картини того самого маленького світу, затишного куточка, загубленого серед гір. Так було й з Еріком: хоч би де він пірнув в океан краси, то скрізь витягав на світло таку саму перлину.
Картини його були невеликі, на передньому плані — постать, блакитнява від власної тіні, далі — вересове пустище чи лука, а на обрії червона заграва по заході сонця. На одній його картині була зображена молода дівчина, що ворожить собі на італійський лад. Вона вклякнула на тому місці, де з невисокої трави проглядала брунатна земля, зняла з шиї хрестика, серце й кітвицю, виклепані з срібла, розсипала на землі й тепер схилилась над ними, щиросердо заплющивши очі та ще й затуливши їх однією рукою. Другу руку вона простягла перед собою, не знаючи, що їй випаде: чи невимовне щастя кохання, чи гіркий смуток, що його втишує хрест, чи буденна доля, скрашена надією. Дівчина ще не зважується торкнутися землі. Рука її така боязка в холодній, таємничій тіні, щоки палають, вуста заразом і моляться, й плачуть. А навколо така урочистість, заграва на обрії грізна, палюча, і так сумно стелеться по вересі її відблиск. Якби ж знати: невимовне кохання, гіркий смуток, що його втишує хрест, чи буденна доля, скрашена надією!
На іншій картині та сама дівчина стоїть і тужно дивиться на брунатне вересове пустище, спершись щокою на згорнені руки, така гарна в своїй наївній тузі й трохи нещаслива через те, що життя нудне й нецікаве. Чому ж не приходить Ерос[26] із цілунками-трояндами? Може, гадає, що вона замолода? То нехай послухає, як калатає її серце, хай прикладе руку — там міститься цілий світ, світ понад світами. Аби тільки той світ прокинувся! Чому він не озивається? Лежить там, як пуп'янок, згорнувши всю свою принаду й красу, тримаючи її тільки для себе, заклопотаний сам собою. Бо ж він знає, що є щось невідоме йому, неспізнане. Хіба не сходить якесь тепло на розпукані пелюстки, не огортає їх, аж вони світяться всередині до найглибшої червонястої темряви, де запах, ще тільки вгадуючи сам себе, лежить незайманий, скраплений у тремтливу сльозу! Невже на неї таке тепло ніколи не зійде? Невже вона ніколи не проллє того, що в собі відчуває, лишить своє багатство для самої себе, і ніколи, ніколи той пуп'янок не розів'ється, не зарум'яніє життям, як сонячні промені, сяючи, всмокчуться поміж кожну його пелюстку? Вона вже знетерпеливилась, чекаючи Ероса, вуста їй тремтять, з очей ось-ось покотяться сльози, погляд вимогливо й разом безнадійно блукає в просторі, невеличка голівка схиляється дедалі розпачливіше, повільно повертається гарним профілем туди, де легенький вітер несе рудувату пилюку понад темно-зеленими кущами вересу, аж ген до вишнево-золотавого неба.
Так малював Ерік, і те, що він хотів віддати, завше виливалося в такі, як оці, картини. Він міг вимріяти собі й інші, міг вихопитися за вузьке коло, в якому їх вичакловував, та заледве опинявся поза тим колом і пробував себе в новій царині, його охоплювала зневіра, прикре почуття, що він наслідує інших і те, що він робить, — не його твір. Та коли він повертався з такої нещасливої виправи, що була все-таки для нього корисніша, аніж йому здавалося, то ставав ще більше Еріком Рефструпом, ще відважніше, майже з болючою щирістю віддавався у владу своєму хистові і, хоч би в який бік ішов, заховував сповнений пієтету святковий настрій, що позначався на кожному, навіть найменшому вчинкові, виявлявся у всьому способі його життя. Наче в очах йому маячіли прекрасні постаті, молодші сестри струнких жінок Парміджаніно, з лебединими шиями й довгими, вузькими, як у принцес, руками, сідали з ним до столу, чарівним шляхетним порухом подавали йому келиха й тримали його в полоні чистих мрій таємничими, зверненими в себе усмішками Луїні, такими навдивовижу делікатними в своїй чарівній звабі.
Та бувало, що після того, як він вірно служив своєму богові одинадцять днів, у ньому нагло брала гору інша сила, його охоплювала шалена потреба брутальної втіхи, брутального вдоволення, і він улягав їй, опанований гарячковою людською жадобою самознищення; жадоба та, коли кров запалає, як тільки вона годна палати, вимагає приниження, безглуздя, болота й бруду такою самою мірою, як інша, теж людська жадоба вимагає протилежного: шанувати себе, бути більшим і чистішим, аніж ти є насправді.
У такі хвилини сливе ніщо не здавалося йому занадто брутальним і ґвалтовним, і минало багато часу, поки знову наставала рівновага, бо, властиво, ті напади не відповідали його натурі — він був надто здоровий, не затруєний, і той вискок у брутальність був майже протилежністю його відданості вищій силі мистецтва, майже помста, наче його природа відчувала себе ображеною тим вибором ідеальної життєвої мети, до якого його навернули обставини.
Але та боротьба на два боки не проступала в Ерікові Рефструпові аж так, щоб її було помітно зовні, щоб йому доводилося якось витлумачувати її своєму оточенню.