Учитися так само гарно, як і жити. Не бійся, що загубишся серед більших за себе духом, не відгороджуйся від усього дужого зі страху, що воно захопить тебе і втопить твої укохані найзаповітніші особливості в своїх могутніх хвилях! Будь спокійний, особливості, що змінюються чи зникають від буйного зросту, — то тільки брак, тільки дикі паростки, що доти залишаються особливостями, доки вони хворі на бліду неміч, що боїться світла. А ти повинен жити тим, що в тобі є здорове, тільки здорове стане великим.
Зовсім несподівано для Нільса настав свят-вечір.
Цілий рік він ніде не бував, тільки один раз у радника, і тепер вони запросили його до себе; але минулий свят-вечір він ще святкував у Кларенсі, тому тепер волів бути сам. Години за дві після того, як смеркло, він вийшов з хати.
Було вітряно. На вулицях лежав тонкий, ще не зовсім утоптаний шар снігу, і вони видавалися наче ширшими, а білі дахи й віконні заломи робили будинки чепурними, але й якимись самітними. Ліхтарі, що миготіли на вітрі, неуважно сіяли світло вздовж мурів, аж подекуди прокидалися з дрімоти вивіски й бездумно дивилися перед себе своїми великими літерами. Вітрини крамниць, наполовину затемнені, трохи перекидані під час передсвяткової метушні, теж виглядали не так, як завше, наче якось дивно повернули своє обличчя досередини.
Нільс завернув у вузькі вулички, де, мабуть, свято було вже в самому розпалі, бо з підвалів і низьких халуп назустріч йому линула музика: подекуди скрипка, а найчастіше гармонія невтомно вигравала мелодії народних танців, і їхній простодушний ритм швидше віддавав веселе гупання танцюристів, аніж урочистість свят-вечора. Проте Нільсові, що в своїй самотині цурався всякого гуртування, уявлялося, ніби там мляво човгають ногами в тяжкому задушливому повітрі. Йому набагато приємніший був молодий робітник, що стояв перед тьмяно освітленою вітриною невеличкої крамнички й обговорював із дитиною якесь із дешевих чудес, що були там виставлені; здавалося, йому страшенно хотілося твердо спинити на чомусь свій вибір, перше ніж зважитись і зайти до того кишла спокус. Співчував він також старим скромним дамам, що траплялися йому на вулиці майже кожні сто кроків; вони всі були в чудернацьких пальтах із прадавніх часів, усі якось боязко, покірно повертали голову, наче наполохані птахи, всі ступали непевно, ніби відвикли виходити на люди, немов цілими днями сиділи забуті десь по закутках у горішніх кімнатках і тільки цього єдиного вечора на рік про них згадувано й кликано в гості. Нільсові зробилося сумно від тих думок, серце його болісно стислося, коли він уявив собі життя такої самітної сивої дівки: йому лунало у вухах нестерпне, одноманітне цокання годинника, що повільно сповнює чашу днів і ночей беззмістовними секундами.
Щоб якось перебути час, поки триває святкова вечеря, Нільс повернувся назад тією самою дорогою, напівсвідомо боячись, що на інших вулицях маячить інша самітність, може здибатися інша опущеність, аніж та, що вже війнула йому назустріч і гірким присмаком лягла на вуста.
На широких вулицях Нільс відітхнув вільніше й пішов швидко, аж якось уперто, наче хотів відкинутися від того, що лишилось позаду; він заспокоював себе думкою, що свою самоту вибрав собі сам.
Тоді зайшов до одного з більших ресторанів.
Чекаючи біля столика на вечерю, Нільс із-поза старого додатку до газети стежив за людьми, що входили до зали. Переважно то була молодь. Дехто приходив сам: одні трималися трохи задирливо, наче хотіли заборонити присутнім вважати їх за товаришів з біди, а інші не могли приховати, як їм ніяково, що їх нікуди не запрошено такого святкового вечора; всі вони мали велике уподобання до закутків та столиків, що стояли осторонь. Декотрі приходили по двоє, і було видно, що здебільшого то були брати. Нільс іще ніколи не бачив, щоб зібралося зразу стільки братів. Часто вони цілком відрізнялися і одягом, і поведінкою, а надто їхні руки показували, що в житті вони посідають неоднакове становище. Майже ні в кого з них, як вони заходили, та й навіть пізніше, як уже сиділи й розмовляли, не відчувалося щирої близькості: то один тримався звисока, а другий подивляв його, то один ішов назустріч, а другий ухилявся, а то, знову, обидва малися на бачності один перед одним або, ще гірше, мовчки, самими очима, засуджували мету, надії і засоби один одного. Для більшості з них потрібно було аж такого вечора, аби через самоту свою згадати, що вони походять з одного гнізда, й зустрітися.
Нільс сидів і розмірковував, як терпляче всі ці люди чекають на вечерю, ніхто не подзвонить і не гукне кельнера, наче між ними панує мовчазна угода якомога усунути з цього місця всі ознаки ресторану, аж раптом помітив, що до зали входить знайомий. І та несподівана поява знайомого обличчя серед безлічі чужих так заскочила його, що він мимоволі підвівся й радісно і водночас здивовано привітався до нього.
— Ви на когось чекаєте? — спитав прибулець, шукаючи поглядом, куди б повісити пальто.
— Ні, я — соло.
— Ну, то чудово.
То був доктор Єрільд, молодик, що з ним Нільс кілька разів розмовляв у радника. Із неприязних натяків пані радникової Нільс довідався, що Єрільд начебто дуже вільнодумний у питаннях релігії, а з тих розмов виніс враження, що в політиці він дотримується цілком протилежних поглядів. Таких людей не часто можна було здибати в радника, що сам був клерикалом, але лібералом у політиці. Єрільд же, і за своїми поглядами, і завдяки впливові небіжки матері, належав до тих широких кіл, де нові ідеї зустрічали або скептично, або навіть вороже, зате в питаннях релігії були найчастіше раціоналісти, рідше атеїсти, а часом просто байдужі або містики. В тих колах, зрештою дуже неодностайних, траплялися люди, що їхньому серцю Гольштінія була така сама близька, як і Ютландія, що зовсім не відчували своєї спорідненості зі шведами і що їм не багато важила Данія в її новітніх формах. Врешті, там знали Мольєра краще за Гольберга, Багесена[24] краще за Еленшлегера і були занадто солодкаві в своїх мистецьких смаках.
Під впливом таких чи, в кожному разі, подібних поглядів і складався Єрільдів світогляд.
Тепер він сидів і майже недовірливо поглядав на Нільса, поки той ділився з ним своїми спостереженнями над рештою відвідувачів, особливо наголошуючи на тому, що вони сливе соромилися, що не знайшлося дому чи якогось рідного кутка, який прихистив би їх такого вечора.
— Так, я їх чудово розумію, — холодно, майже вороже сказав доктор. — Ніхто не приходить сюди на свят-вечір з доброї волі, й, напевне ж, неприємно відчувати, що ти вилучений, байдуже, чи ти сам цього хотів, чи інші так учинили. А можна взнати, чого ви тут опинилися? Проте як не хочете сказати, то не кажіть.
Нільс просто пояснив, що минулого свят-вечора він ще був із небіжкою матір'ю.
— Перепрошую, — мовив Єрільд. — Дякую, що відповіли, й вибачте, що я такий недовірливий. Бачите, можна уявити собі людей, які приходять сюди, щоб по-молодечому зневажити свято, а от я опинився тут з поваги до свят-вечора інших. Це вперше я його не святкую разом з однією приязною родиною, з якою знайомий ще з свого рідного міста. Мені почало здаватися, що я їм заважаю колядувати. Не те щоб вони соромилися, — вони люди ділові, — але їм було якось прикро, що між ними сидить хтось такий, хто вважає ті коляди за порожній згук. Так мені здалося.
Повечеряли вони майже мовчки, тоді закурили сигари й надумали піти в інше місце випити грогу. Жаден з них не мав бажання нині дивитися на позолочені рами люстр та на червоні канапи, що так часто маячіли в них перед очима в інші вечори, тому вони завернули до маленької кав'ярні, де ще ніколи не були.
Але відразу помітили, що там вони зайві.
Господар, кельнери й кілька знайомих сиділи коло столу посеред зали й грали в мар'яж; господиня й дочки приглядалися до гри й слугували коло столу, але до прибульців не підійшли. Один кельнер приніс їм грог. Вони швиденько випили, помітивши, що заважають, бо з^ столом тепер стали розмовляти тихіше, а господар, що досі сидів у камізельці, не витримав і таки врешті надів піджака.
— Нині ми зовсім безхатні, — сказав Нільс, як вони вже вийшли на вулицю.
— Авжеж, як і має бути, — трохи патетично відповів Єрільд.
Вони завели мову про християнство. Тема ця сама просилася в такий вечір.
Нільс палко, але дещо загальними фразами виступав проти християнства.
Єрільдові не хотілося встрявати в суперечку, що давно вже йому набридла, і він раптом сказав без видимого зв'язку з попередньою розмовою:
— Не забувайте, пане Люне, що християнство має силу. Нерозумно виступати проти тієї правди, що сидить на троні, й агітувати за іншу, яка має ще тільки успадкувати владу.
— Розумно чи нерозумно, на це зважати не випадає.
— Не кажіть так легковажно. Я зовсім не мав наміру говорити вам тривіальності, що це нерозумно з погляду матеріального; саме з ідейного погляду нерозумно так чинити, навіть більше, ніж нерозумно. Стережіться: якщо це не конче потрібно для вашої індивідуальності, то краще не встрявайте в такі справи. Ви ж поет і маєте стільки інших зацікавлень.
— Далебі, я не розумію вас. Не можу ж я трактувати себе, мов ту катеринку, — викидати одну мелодію, не дуже популярну, і вкладати іншу, таку, що її кожне насвистує.
— Не можете? Є такі, що можуть. Ну, то хоч скажіть собі: цієї пісні не будемо грати. Взагалі в цьому напрямку можна зробити більше, ніж нам здається. Бо не така вже людина й монолітна. Коли ви надуживатимете правою рукою, то кров набігатиме до неї, і вона стане важча за рахунок решти тіла, і навпаки, якщо ви будете послуговуватися ногами тільки в конечній потребі, то вони самі потоншають. Хіба не так буває і в царині думки? Погляньте лишень: більшість наших ідейних сил, і то найкращих, присвятила себе єдино справі політичної волі. Хай це буде вам наука. Повірте, що найбільше щастя дає людині боротьба за ідею, яка має успіх, і що її деморалізує приналежність до меншості, якій життя, пливучи своїм річищем, відмовляє слушності в кожному пункті й на кожному кроці. Інакше й бути не може, бо людина гірко зневірюється, коли бачить, як те, що вона кожною часточкою своєї душі вважає за правду й закон, бере на кпини і б'є в обличчя найостанніший пахолок переможного війська, чує, як його лають найгіршими словами, і не може нічого вдіяти, а тільки любити її ще вірніше, вклякати перед нею в своєму серці ще з більшою пошаною, бачити прекрасний образ її таким самим чистим, таким самим величним, оточеним невмирущим сяєвом, хоч скільки б сідало куряви на її біле чоло, хоч як би густо збирався ядучий туман навколо її вінця.