ніч, повна троянд...
Вона цілком потонула в його обіймах і, дивлячись йому в очі, немов уві сні нашіптувала щось ніжне, закохане, ледь чутне, як віддих, проказувала за ним його слова, наче звіряла їх своєму серцю.
Голоси надворі віддалялися вулицею, сколихуючи її спокій, потім повернулися знову, в супроводі ритмічного стуку палицею об кам'яні плити, перекинулись на другий бік, там надовго затрималися, притлумлені відстанню, посунулися далі і врешті зникли.
І знову тиша набухала навколо них, нагніталася над ними, а серця їхні калатали, віддих спирав груди. Облудні слова в'янули між ними, поцілунки спадали з вуст важко, як нерішучі питання, одначе не давали полегкості, не таїли в собі насолоди хвилиною. Вони боялися відвернути одне від одного очі, але боялися, що їхній погляд скаже більше, ніж треба, наче заслонялися ним, ховалися за нього, мовчки зважуючи свої потаємні мрії.
Нараз він затремтів, і тремтіння те збудило її; вона вперлася руками йому в груди й випручалася.
— Іди, Нільсе, йди! Тобі не можна тут бути, не можна, чуєш!
Він хотів притягти її до себе, але вона відсахнулася назад, злякана й бліда. Вона вся дрижала і стояла, розвівши руки, наче боялась доторкнутися до себе.
Нільс хотів уклякнути й узяти її за руки.
— Не чіпай мене! — В очах у неї був розпач. — Чому ти не йдеш, коли я тебе прошу? О боже, та йди вже! Ні, не кажи нічого, йди собі своєю дорогою! Хіба ти не бачиш, як я тремчу перед тобою? Дивись, дивись! Гріх тобі так до мене ставитись! Чи ж я не прошу тебе?
Вона не давала йому й рота розтулити — не хотіла нічого чути. Вона не владала собою, сльози текли їй з очей, обличчя було скривлене й таке бліде, що аж світилося. Що він мав робити?
— Ти не хочеш піти собі, не бачиш, як принижуєш мене, як із мене знущаєшся? Що я тобі зробила, що ти такий лихий на мене? О, йди собі! Ти не маєш серця!
Серця? Його пойняв холодний гнів. Це ж божевілля. Нічого іншого йому не лишалося, як піти від неї. І він пішов. Наче наперекір, пішов між двома рядами стільців, повільно, дивлячись на них застиглим поглядом.
— Вигнання Нільса Люне, — сказав він, почувши, як за ним у сінешніх дверях клацнув замок.
Він спускався сходами задуманий, тримаючи капелюха в руках, на помістку затримався й розвів руки: аби ж він хоч щось міг зрозуміти! Чому вона повеласятак, і знову ж, чому вона повелася так? Потім він рушив далі. Он відчинені вікна. Йому хотілося пронизливим криком роздерти ту бридку тишу за вікнами або ж мати з ким говорити тут, на вулиці, говорити годинами, немилосердно, щоб забалакати тишу, скупати її в холодній балаканині. Він не міг позбутися тієї тиші: бачив її, відчував на смак, занурювався в неї. Раптом він спинився і почервонів від пекучого сорому. А може, вона хотіла випробувати на ньому себе?
А нагорі пані Боє стояла й плакала. Стояла перед люстром, спершись обома руками на консолю, й так плакала, що сльози котилися по щоках і капали в рожевий отвір великої мушлі. Вона дивилася на своє збентежене обличчя, що відбивалося із запітнілої від її віддиху плями на люстрі, й стежила, як сльози збиралися на краєчках повік і скочувалися додолу. Звідки їх стільки береться! Вона досі ще ніколи так не плакала; хоч ні, плакала раз у Праскаті, як її понесли коні.
Помалу сльози ставали скупіші, але нервовий дрож ще й далі сіпав нею від шиї до ніг.
Сонця у вікні стало більше: тремтливий відблиск хвиль скісно лягав на стелю, а від жалюзі просмикувалися цілі рядки рівнобіжних променів, цілі жмути жовтого світла. Стало паркіше, і крізь міцний дух нагрітого від сонця дерева й гарячої пилюки пробивалися вже й інші запахи: із барвистих подушечок на канапі, оббитих шовком спинок крісел, книг і згорнених килимів; тепло звільнило безліч забутих запахів, що тепер примарами ширяли в повітрі.
Помалу тремтіння уляглося, залишивши по собі дивне запаморочення, в якому химерні чи то почуття, чи то враження вирували слідами її чудних думок. Вона заплющила очі, але не відійшла від люстра.
Дивно, як на неї таке найшло! Так кричати зі страху. Чи вона справді кричала? Крик ще наче лунав їй у вухах, а горло боліло, мов після довгого, сповненого жаху зойку. Як він схопив її! І вона далася схопити, аж тоді відіпхнулася руками, впершись йому в груди. Вирвалася, а все ж... вона ніби летить гола в просторі, червона з пекучого стиду, і її безсоромно цілують усі вітри. Він не хотів іти, а ще мить — і було б запізно. Сила покидала її, лопалась, як бульбашка; бульбашка за бульбашкою добувалася крізь уста й лопала, ненастанно лопала; ще мить — і було б запізно! Якби навіть вона благала його на колінах? Так, запізно! її нестримно штовхнуло в його обійми, і, як бульбашка з води, піднялася тремтячи до нього її оголена душа, відгортаючи перед його поглядом кожне бажання; кожна потаємна мрія, кожне приховане поривання відслонялося його жадібному окові. Вона ніби знову була в його обіймах, знемагаючи, солодко здригаючись. Наче алебастрова статуя на вогні, що, розпікаючись, ставала прозоріша, її темне ядро помаленьку зменшувалось, аж поки нарешті вона починала світитися наскрізь.
Пані Боє повільно розплющила очі, позирнула на себе в люстрі й стримано всміхнулася, немов до спільника, до якого не хотіла ближче признаватися; потім заходилась збирати по кімнаті рукавички, брилика й накидку.
Запаморочення немов вітром здуло.
У ногах лишилася ще приємна кволість, і вона ходила по кімнаті, аби відчути її ще дужче. Крадькома, наче мимохіть, вона ледь гойднула ліктем крісло.
Бо вона таки любила сцени.
Вона поглядом попрощалася з чимось невидимим, тоді підняла жалюзі, і кімната цілком змінилася.
Через три тижні пані Боє вийшла заміж, і Нільс залишився сам-самісінький.
Він ще не міг спекатися обурення: вона ганебно кинулась в обійми світу, який так часто брала на кпини. Аякже, тільки-но їй відхилили двері й кивнули, як вона відразу й шаснула туди. Та чи міг він кинути в неї каменем, коли його самого, як магнітом, притягала до себе доброчесна обивательщина? Отож він звинувачував її тільки за ту останню зустріч, за легковажне прощання з колишнім життям, за останній божевільний вибрик перед тим, як повернутися до найпоправнішої поправності. Чи ж можна так безмежно зневажати себе, так цинічно глумитися з самої себе — та ще й з нього поглумилася, з усього, що вони мали спільне, — зі спільних надій і спогадів, спільного натхнення та священних ідей! Він шаленів, він горів із сорому. Та чи був він справедливий? Бо, знову ж таки, хіба вона не сказала йому відверто й чесно: те й те манить мене в інший бік, дуже манить, але я визнаю за тобою право, навіть більше, ніж ти вимагаєш, і ось я перед тобою, бери мене, якщо годен, бери, а якщо ні, то я йду туди, де сила більша. А коли дійсно так було, то хіба вона не справедливо вчинила? Він не зумів її взяти... всезалежало від такої дрібниці, як відтінок думки, тон настрою.
Якби тільки знати, що вона бодай на мить повиннабула усвідомлювати і чого вже. мабуть, не усвідомлює. Йому так не хотілося вірити в те, в чому він її вперто звинувачував. Не через неї саму — либонь, через неї найменше, — але йому здавалося, що він усім тим якось заплямовував свій прапор. Логічно то — ні, але все ж таки...
Та хоч би як там вона його покинула, а певне було одне: що тепер він лишився самітний. Спершу він відчував тільки втрату, однак трохи згодом — уже й полегкість. На нього ж бо стільки всього чекало. Рік, перебутий у Ленборгорі й за кордоном, хоч якого він завдав клопоту, все ж був вимушеним спочинком. За цей час він з усіх боків пізнав і свої переваги, і свої вади, але від того тільки збільшилась його жадоба працювати без перешкод, використати свою силу. Не конче творити — на це ще настане час, — а збагачуватися, бо ще стільки всього треба було засвоїти, силу-силенну всього, аж він занепокоєно став дивитися, чи вистачить йому життя. Раніше він, звісно, теж не гайнував часу, але не так легко стати незалежним від батьківської бібліотеки, і так просто було вирушити на пошуки тією самою дорогою, що й інших привела до мети. Тому Нільс не шукав своєї винниці в широкому світі книг, а робив так, як його батьки: вірячи авторитетові, заплющував очі не на одне, що його вабило до себе, аби краще бачити серед темної ночі "Едди"[22] й саг[23], затуляв вуха не на один поклик, аби краще чути таємничі голоси природи в народних піснях. Тепер він нарешті збагнув, що нема ніякої природної потреби підроблятися під старожитність чи романтику, що простіше самому виповідати свої сумніви, аніж укладати їх в уста Гормові Локедиркерові, розумніше шукати вислову таємницям свого єства, аніж волати до мурів середньовічних монастирів і чути тільки слабеньку луну того, що ти сам сказав.
Нільс добре відчував усе, що було на той час нове, але більше дослухався, як те нове неясно озивалося в старому, аніж слухав, як воно вже виповідало себе чітко й виразно; і то не дивина, бо завше так бувало, що, тільки-но на землі проголошувано нове Євангеліє, люди відразу починали шукати його в давніх пророцтвах.
Проте була й інша причина, чому Нільс так завзято накинувся на нову роботу: його опанувала завойовницька жадоба, прагнення набратися потуги від знання, відоме кожному челядникові духу, хоч які б скромні були наслідки його праці і хоч як би мало та праця тривала. Хто з нас, якщо приязна доля дала нам змогу піклуватися про розвиток свого духу, хто з нас не споглядав захопленим оком на могутній океан знання, кого не вабило до його ясних холодних вод і хто не хотів у молодечій легковажній самовпевненості вичерпати його жменями, як та дитина з казки! Чи ти пам'ятаєш, як, бувало, ясної години сонце усміхалося до прибраної в літні барви землі, а ти не помічав ні квітів, ні хмар, ні потічків, бенкет життя проходив повз тебе й не будив у твоїй молодечій крові жадної мрії, навіть доля батьківщини була тобі байдужа, пам'ятаєш? І чи пам'ятаєш, як із пожовклих книжкових сторінок у думках твоїх поставало щось ціле й закінчене, довершене, як мистецький твір, і він був твій у кожній дрібниці, і дух твій жив у його цілості? В струнких колонах, що впевнено здіймалися вгору, аби нести вагу на своїх міцних заокругленнях, був ти, твоє зухвале прагнення здійматися вгору, твоя готовність нести; у склепінні, що наче ширяло в повітрі, збираючи докупи весь свій тягар, камінь на камінь, і могутніми краплями ваги опускалося на шию колон, була твоя мрія про невагоме ширяння, бо впевненість, з якою склепіння опиралося на колони, була твоя впевненість, що наступала ногою на свою власність.
Атож, усе відбувається так, так росте людська істота разом із своїм знанням, прояснюється в ньому, зосереджується.