як?
— Та годі тобі викати! Не будь такий недобрий! — Вона вперлася в крісло. — Певне, ти й сам розумієш, що мені не дуже приємно стояти отак і пояснювати тобі все. Звісно, я поясню, але ти міг би мені допомогти.
— Це якесь безглуздя: заручена ти чи не заручена?
— Я ж тобі сказала, — відповіла вона трохи нетерпляче й звела на нього очі.
— Авжеж. Тоді дозвольте мені поздоровити вас, пані Боє, і подякувати вам щиро за той час, що ми знали одне одного.
Він підвівся й кілька разів глузливо вклонився.
— І ти можеш отак спокійно розлучатися зі мною? Я заручена, і всьому край, усьому, що між нами було? Давня, безглузда історія, що про неї тепер годі й думати. Що минуло, те минуло. Без вороття. Нільсе, невже відтепер мають піти в непам'ять дні нашого кохання?.. І ти ніколи, ніколи про мене не згадаєш, ніколи тобі не буде мене бракувати? Ніколи тихого вечора не оживуть твої мрії і ти не даси їм барв, які вони могли б мати? Невже ти ніколи хоч подумки не любитимеш усього того, що минулося, не даси йому дозріти до повняви, яку воно могло б мати? Невже? Невже зможеш наступити на нього ногою й розтоптати так, щоб і сліду не лишилося? Нільсе?
— Сподіваюся, що зможу. Ви ж самі показали, що таке можливе. Ох, та ж це все ні до чого, все — спочатку й до кінця; навіщо ви влаштували цю комедію? Я не маю аніякісінького права дорікати. Ви ж ніколи мене не кохали, ніколи не казали, що кохаєте, просто ви дозволяли мені вас кохати, це правда, а тепер забираєте назад свій дозвіл. Чи, може, я повинен кохати й далі, коли ви віддалися іншому? Я не збагну вас. Невже ви гадаєте, що таке можливе? Ми ж не маленькі. Чи ви боїтеся, що я надто швидко вас забуду? Не хвилюйтеся, вас із життя не викреслиш. Але начувайтеся, такого кохання, як моє, жінці не трапляється двічі на віку, начувайтеся, аби не довелося вам жалкувати, що ви відштовхнули мене! Я не мислю вам лиха, боронь боже, хай вас оминає всяка нужда й хвороба, втішайтеся досхочу тим щастям, що його дає багатство, захоплення вашою красою та успіх у світі, беріть його повними жменями, я вам щиро бажаю того щастя. Нехай перед вами відчиниться цілий світ, крім одних-однісіньких маленьких дверей — у ті двері ви ніколи не зайдете, хоч би як достукувалися, хоч би як палко хотіли зайти. А решту все майте собі, скільки самі хочете.
Говорив він спроквола, трохи сумно, і в голосі його не було навіть гіркоти, тільки якесь дивне тремтіння. Такого тремтіння вона ще не чула, й воно вплинуло на неї. Вона зблідла й ніби задерев'яніла, спершись на крісло.
— Нільсе, не накликай на мене лиха. Не забувай, що тебе тут не було, а кохання моє... я навіть сама не знаю, яке воно було насправді... мабуть, трошки більше, аніж просто зацікавлення. Воно бриніло в моєму житті, мов ніжна, натхненна поезія, й ніколи не брало мене в свої тверді обійми, воно мало крила — і тільки крила. Мабуть, тому так усе сталося, іншої причини я не знаю, та й тоді не знала, як погодилась на заручини. Мені було так важко, скільки всього збіглося докупи, і все треба було врахувати... Почалося з мого брата, Гарденскельда, — ти знаєш, того, що поїхав до Вест-Індії. Тут він був гулящий, але там порозумнішав, став із кимось до спілки, заробив багато грошей і одружився з багатою вдовою, далебі, дуже приємною особою, а тоді вернувся додому, і батько з ним помирився. Бо Гате цілком змінився, о, став такий поважний, що не надивуєшся, так боїться, що скажуть люди, ох, який же страшенно обмежений! Він, звісно, заявив, що я повинна жити в злагоді з родиною, переконував, благав, щоразу заводив про це мову, як заходив до мене. Та й батько вже постарівся, от я й помирилася з ним, і все тепер пішло знову так, як давніше.
Пані Боє замовкла на хвилю й почала скидати накидку, брилика та рукавички. Скидаючи, вона трохи відвернулася від Нільса й повела далі:
— Ну, а Гате мав приятеля, такого поважного, страх якого поважного, і всі вони вважали, що я повинна вийти заміж, і так хотіли, щоб вийшла за нього. Бачиш, я тоді знову посіла б своє колишнє місце в суспільстві, навіть ще краще, бо він просто-таки видатна людина, всі його шанують, а я так тужила за давнім своїм становищем. Ти не розумієш моєї туги, правда ж? Ніколи б такого від мене не сподівався? Зовсім навпаки. Я ж бо завше кпила з суспільства, з його усталеної дурості, його патентованої моралі, термометра чеснот і компаса жіночності, — ти ж пам'ятаєш, як ми сміялися? А треба було плакати, Нільсе, то все неправда, сама неправда, бо я скажу тобі ось що: ми, жінки, на певний час можемо вирватися з оточення, коли щось у житті зніме з наших очей полуду, й запрагнемо волі, бо таке прагнення жевріє в нашому серці, але довго не витримаємо. Ми маємо в крові потяг до найпоправнішої поправності, аж до перебільшення, аж до крайнощів. Ми не годні вести війну з тим, що приймає весь загал, у найпотаємнішому куточку серця ми завше признаємо йому слушність, бо ж то він судить нас, і в серці своєму ми схиляємося перед його присудом, зносимо той присуд, хоч би досі які були сміливі. Не в нашій жіночій натурі, Нільсе, бути винятковими, ні, — ми тоді стаємо особливими, може, цікавішими, а проте... Розумієш? Мізерія, правда ж? А все ж ти, мабуть, збагнув, як я зраділа, що вернулася до колишнього оточення... ожило стільки спогадів, згадка про матір і про її погляди на все це... Я наче припливла до пристані. Все таке мирне, порядне, треба тільки припнути свою долю до нього, і довіку будеш спокійна й щаслива. От я й дала себе припнути, Нільсе.
Нільс не міг утримати посмішки; він почував себе настільки вищим, так йому було шкода її. Яка вона помолодечому нещасна, як палко оскаржує сама себе. На серці йому потеплішало, не було вже напохваті суворих слів.
Він підійшов до неї.
Тим часом вона повернула крісло до себе й сіла в нього, виснажена й безвладна; руки їй обвисли, обличчя було ледь підняте, а примружені очі дивилися крізь затемнену кімнату з двома рядами стільців кудись аж у чорні сіни.
Нільс через спинку крісла вперся руками в бильця, нахилився над нею й прошепотів:
— А про мене ти зовсім забула?
Вона мов не почула його, не підвела навіть очей; та потім ледь помітно хитнула головою, а за якусь хвилю хитнула ще раз, так само ледь помітно.
Спершу було дуже тихо, тоді на сходах почулася хода служниці, що, наспівуючи, чистила клямки, грюкнули двері, і той грюкіт брутально увірвався в тишу, а як раптом завмер, то зробив її ще глибшою. Знову стало тихо, тільки повільно, сонно й одноманітно постукували жалюзі.
Тиша відібрала їй мову, ба навіть думки; пані Боє й далі сиділа, втупивши погляд у темряву сіней, а Нільс схилився над нею, дивлячись на картатий крам її сукні, і мимохіть, спонуканий самою тільки тишею, почав колисати її в кріслі, легко-легенько.
Вона повільно розплющила очі й глянула на його лагідно затінений профіль, тоді знову заплющила їх у тихому вдоволенні. То були наче довгі обійми: коли крісло відхилялося назад, вона ніби горнулася до нього, а як подавалося вперед і її ноги торкалися підлоги, то в тому легенькому дотикові теж було щось від Нільса. Він почував те саме. Він захопився й став гойдати її дужче; йому здавалося, що як більше нахилити крісло назад, то й вона більше належатиме йому, а та мить, коли крісло мало податися знову вперед, наче таїла в собі очікування; коли ж воно вже хилилося і ноги її торкалися підлоги, він відчував дивне вдоволення, а як посилав крісло ще далі вперед і притискав її ноги до підлоги, щоб аж трохи піднімалися коліна, то мав таке почуття, наче вже цілком оволодів нею.
— Не треба мріяти! — зітхнув Нільс і покірно прийняв руки з крісла.
— Так, — майже благально сказала пані Боє й невинно глянула на нього великими, затопленими смутком очима.
Вона повільно підвелася.
— Ні, не треба, — знервовано сказав Нільс і обняв її рукою за стан. — Поміж нас пропливло вже досить мрій, ти хіба ніколи не помічала? Не помічала, як вони торкалися твоїх щік, твоїх кіс, мов хвилевий віддих? Невже ні разу не помічала, як ніч дрижить зітханнями, що одне по одному линуть до твоїх уст і завмирають на них?
Він поцілував її, і йому здалося, що вона стала не така молода від його поцілунку, не така молода, але ще вродливіша, п'янко, знадливо гарна.
— Ти ж маєш знати, — мовив Нільс, — ні, ти не знаєш, як я тебе кохаю, як я страждав, як мені тебе бракувало. Якби мої покої на валу могли говорити, Темо.., Він цілував її знову й знову, і вона міцно обняла його руками за шию. Широкі рукави закотилися аж по сіру гумку, що збирала їх вище ліктя, і стало видно білу накрохмалену підкладку.
— То що сказали б твої покої, Нільсе?
— Вони сказали б тисячі разів і ще більше — Темо! Вони б молилися цим найменням, зітхали й плакали... Темо. Могли б навіть погрожувати ним.
— Погрожувати?
З вулиці крізь відчинені вікна долинула розмова, докладна, неврізана — найбайдужіша мудрість світу в затертих словах, розтягувана й перемелювана двома балакучими голосами, позбавленими виразу. Вся та проза добулася до них, і їм зробилося ще солодше стояти отак, груди до грудей, у сповитку лагідного, притемненого світла.
— Як я кохаю тебе, люба моя, золота, в моїх обіймах ти така добра... така добра... Ти справді така добра? А коси твої... мені аж слів бракує... і всі мої спомини... такі добрі... спомини про те, як я плакав, який я був нещасний, як мені нестерпно тебе бракувало; тепер ті спомини тиснуться, рвуться мені з серця, немов хочуть бути щасливі разом зі мною моїм щастям, розумієш? Пригадуєш, Темо, пригадуєш, як світив місяць торік? Ти любиш, як світить місяць? О, ти не знаєш, який він буває жорстокий. Така ясна, місячна ніч, коли в холодному світлі повітря застигає, а хмари наче зависають десь удалині, кожна квітка, кожен листок огорнені своїм запахом, немов пахучим ореолом, а всі згуки лунають так далеко і так раптово зникають, сліду не лишаючи, — така ніч, Темо, немилосердна, вона сповнена. дивної туги, туга виповзає з кожного куточка нашої душі, висмоктує нас своїми твердими губами, і ніяка надія не блисне, жадна обіцянка не всміхнеться нам серед тієї холодної, закляклої ясності. О, я тоді плакав, Темо! Ти ніколи не проплакувала такої місячної ночі? І не треба, кохана, то був би гріх, ти не повинна плакати, тебе завше має осявати сонце й огортати трояндова ніч...