Тепер її пойняла сливе гарячкова радість, напружене очікування позначало всі її думки й слова, які ненастанно точилися коло того, що принесе їй кожен новий день.
І все те прийшло, геть усе, але не сповнило її силою, не заполонило серця так, як їй гадалося. Зовсім не такого вона сподівалася і зовсім не такого чекала від себе.
У її мріях і віршах усе те завше було десь по той бік моря, туман далечини таємниче заслоняв безліч метушливих окремішностей і надавав образам упевнених ліній закінченої цілості, тиша далечини стелила над ним урочистий настрій, і вловити в усьому тому красу було так легко; а тепер, коли вона опинилася серед неї, коли в очу стояла кожна окрема риса й промовляла до неї різноголоссям дійсності, а краса розкладалася, наче промінь у призмі, — тепер вона не могла сполучити її в одне, віддалити на другий берег моря і, тяжко зажурена, мусила признатися собі, що почувається надто вбогою серед тієї розкоші, з якою вона не могла дати собі ради.
Вона поривалася вперед, усе далі вперед: може, хоч один куточок її вимріяного світу не втратить свого блиску, не тьмянітиме що крок, як вона наближатиметься до нього, і не постане перед її розчарованими очима у звичайному сонячному чи місячному світлі. Та пошуки її були марні, а що осінь уже от-от кінчалася, вони поспішилися до Кларенса, де за порадою лікаря мали перебути зиму й куди ще манила слабенька надія її втомлену, пойняту мріями душу, бо хіба ж то не був Кларенс Жан-Жака Руссо, райський Кларенс його Юлії!
Там вони й спинилися, але надаремне зима була лагідна до неї і стримувала свій холодний подих — вона не могла захиститися від хвороби в своїй крові, і коли долиною рушила переможним походом весна, ознаймуючи пробудження, несучи Євангеліє наброщеного віття, вона лишилася на місці, в'янучи серед того буйного оновлення; сила, що линула до неї із світла й повітря, із землі і з вільготи, не передалася їй, кров її не впилася здоров'ям, щоб веселитися разом з усім на бенкеті весняної могутності; ні, вона в'янула, бо остання мрія, що в затишку рідної домівки здавалася їй світанком, мрія про розкоші далеких світів, не принесла з собою дня, барви її тим більше блякли, чим досяжніша вона ставала, і пані Ліоне відчувала, що блякнуть вони тільки для неї, бо вона тужила за барвами, яких життя не мало, прагнула краси, що її земля не могла витворити. І туга її не згасла; тихо, але вперто палала вона в її серці, розгорялася в своїй жадобі, гаряча й невситима.
А навколо справляла своє свято вагітна красою весна, видзвонювала білими дзвіночками пролісків і радісно чаркувалася жилкуватими келихами крокосів. Сотні гірських струмочків стрімголов мчали в долину сповістити, що надходить весна, і геть усі спізнялися, бо скрізь, куди вони бігли, поміж зеленими берегами стояли в жовтих шатах примули, а в синіх — фіалки й кивали голівками: вже знаємо, знаємо, помітили раніше за тебе. Верби почепили жовті сережки, кучерява папороть і м'який, як оксамит, мох зеленими китицями звисали з голих кам'яних огорож винниць, а шереги кущів глухої кропиви оторочували підніжжя огорож довгими брунатними, зеленими й пурпуровими торочками. Куди не глянь, скрізь трава постелила свою зелену скатерку й оздобила її всіляким цвітом: зірчастими та перлистими гіацинтами, сотнями стокроток, горицвітом, анемонами, кульбабою та силою інших квітів. А над квітами на моріжку, на столітніх стовбурах вишень колихалися тисячі осяйних квітчаних острівців; біля їхніх білих берегів пінилося світло і маяли червоні й блакитні цятки метеликів, вісників із квіткового суходолу внизу.
Кожний день приносив нові квіти; він добував їх із землі й строкатими візерунками вистеляв у садах, над озером, обвішував ними гілля дерев унизу: на кручені паничі чіпляв велетенські парасольки і на магнолії — розкішні, накраплені пурпуром очіпочки.
Уздовж стежок квіти простягалися блакитними й білими рядами, жовтими зграйками сідали на полях, та жадне місце не було таке заквітчане, як затишні теплі видолинки вгорі між верхів'ями, де в ясній зелені стояли обтикані блискучими червонястими шишками модрини: там нарциси цвіли препишними міріадами, сповнюючи повітря навкруги п'янким духом із своїх білих оргій.
Пані Люне сиділа серед тієї краси, і ніщо вже не годне було втишити тугу в її серці, тільки часом увечері, як сонце сідало за пологе Савойське узгір'я, як гори потойбіч озера були немов із брунатного непрозорого скла, що вбирало своїми строминами світло, — тоді природа полонила її чуття; як золотий вечірній туман огортав далекі верхів'я Юри, як озеро, червоне, мов мідяне свічадо, золотавими омахами сягало вечірньої зорі і наче зливалося з небесним сяєвом у полум'яний океан безмежності, — тільки тоді туга її глухла і душа знаходила землю, якої шукала.
Що далі буяла весна, то слабшала пані Люне. Скоро вона майже не підводилася з ліжка, але тепер уже не боялася смерті, хотіла її, бо сподівалася, що там, за могилою, стане віч-на-віч із тією пишнотою, душа в душу з тією красою, яка тут, на землі, мучила її сповненою передчуття тугою. І ось ця туга, ошляхетнена й опромінена дедалі палкішим багаторічним прагненням, дійде нарешті своєї мети. Пані Люне покірно й сумно уявляла собі, як вертатиметься спогадами до того, що їй дала земля, вертатиметься із світу безсмертя, звідки вся ця земна краса завше буде на другому боці моря.
Так вона й померла, і Нільс поховав її на гостинному цвинтарі в Кларенсі, де брунатна земля винниць прийняла в своє лоно дітей стількох країн, де зламані колони й повиті стрічкою урни проказують ті самі слова жалоби стількома мовами.
Вони біліють поміж темними кипарисами й калиною, що квітне тут узимку; ранні троянди скапують на них свої пелюстки, а земля голубіє фіалками біля їхніх підніж, і кожний горбик, кожний камінь оповитий довгим пагінням барвінку з блискучим листям, улюбленого квіту Руссо, такого блакитного, як ніде й ніколи не буває небо.
IX
Нільс Люне поспішив додому, бо не міг знести самоти серед чужих людей; та що ближче він був до Копенгагена, то частіше питав себе, що йому, власне, там робити, і дедалі дужче жалкував, що не лишився на чужині. Кого ж бо він мав у Копенгагені? Фрітьофа вже не мав, Ерік дістав стипендію й подорожував по Італії, отже, його теж не було, а пані Боє? В них склалися такі дивні стосунки.
Тепер, коли він повертався просто від материної могили, вони видавалися йому не те щоб профанацією абощо, але чимось таким, що не гармоніювало з його теперішнім настроєм. Воно згучало в дисонанс. Коли б то була його наречена, молода, сором'язлива дівчина, — він би повертався тепер до неї, виконавши свій синівський обов'язок, якому так довго віддана була його душа, і повернення те не суперечило б його почуттям. А так дарма він намагався бути вищий за самого себе, дарма називав переміну в поглядах на свої стосунки з пані Боє дрібноміщанством і обмеженістю — слово "циганські" майже несамохіть крутилося йому на думці, як вияв невдоволення, що його він не міг позбутися ніяким розумуванням, і саме через те, застерігши за собою колишнє своє помешкання на валу, він найперше завітав до радника, а не до пані Боє.
До неї він пішов другого дня, але не застав удома. Двірник сказав, що пані Боє найняла собі віллу біля Еміліїного джерела, і він здивувався, бо знав, що недалеко звідти був маєток її батька.
Він вирішив поїхати туди найближчими днями.
Та вже другого ранку від пані Боє прийшла листівка, в якій вона призначала йому зустріч у своєму міському помешканні. Мовляв, бліда небога бачила його на вулиці. Хай він прийде у три чверті на першу. Мусить прийти. Вона повинна йому щось сказати, коли він ще не знає.Чи, може, знає? Нехай не думає про неї зле, хай буде розважний. Адже він її знає. Чого б він мав сприйняти це так, як сприймають посполиті натури? Адже він не розчарує її? Вони ж бо не такі, як усі. Аби він тільки зрозумів її. Нільсе. Нільсе!
Лист той дуже схвилював Нільса, він згадав, раптом занепокоївшись, що пані радникова недавно позирнула на нього так глузливо, потім співчутливо всміхнулася й замовкла, якось дивно замовкла. Що б то могло бути? Що в біса могло статися?
Нехіть, що утримувала його віддалік від пані Боє, зникла. Він нічого не розумів і був дуже наляканий. Аби ж вони були писали одне одному, як інші розважні люди! Чому вони не листувалися? Не був же він аж такий завантажений. Просто дивно, що його так полонили ті місця, де він перебував. Через них він забув усе, що лишилося далеко. Ні, не те щоб забув, але воно якось відсунулося назад, ховалося за теперішністю. Наче за горами. Аж повірити важко, що він мав уяву.
Нарешті. Не встиг він ще подзвонити, як пані Боє сама відчинила двері. Вона нічого не сказала, тільки довго й співчутливо тисла йому руку: в газетах було повідомлення про його втрату. Нільс теж не озивався, і вони мовчки перейшли перший покій поміж двох рядів стільців, напнутих покрівцями в червону смужку. Люстра була загорнена папером, а вікна — побілені. У вітальні все було так, як завше, тільки відчинені вікна затуляли жалюзі, що коливалися на легенькому протязі й стиха, рівномірно стукалися об хутрини. Притемнений відблиск каналу, заллятого сонцем, просмикувався крізь жовті прутики й кидав на стелю нерівний, рухливий візерунок із хвилястих ліній, що колихалися так, як за вікном колихалися хвилі на воді; решта все дихало лагідним, тихим, сповненим скромного чекання спокоєм.
Пані Боє не могла знайти собі місця, нарешті спинилася біля крісла-гойдалки, старанно витерла з нього хусточкою куряву, однак потім стала позад нього, спершись руками на спинку. Вона була ще в рукавичках і тільки встигла стягти один рукав щільної чорної накидки, яку вона одягла поверх шовкової сукні в дрібненьку кратку. З такого самого краму були й широкі стрічки її брилика, що ясними солом'яними крисами наполовину затуляв обличчя; вона стояла, понуривши голову, й трохи нервово розхитувала гойдалку.
Нільс присів на ослінчик коло рояля, віддалік від неї, неначе сподівався почути якусь неприємну новину.
— То ти вже знаєш, Нільсе?
— Ні, але чого саме я не знаю?
Крісло перестало гойдатися.
— Я заручена.
— Ви заручені? Чому...