Вже немає, і не можеш нічого виправити, анічогісінько. Тепер у твоїх грудях досить любові, та вже запізно, тож іди з переповненим серцем до холодної могили! Чи можна зблизитися з мертвим? Сади квіти, сплітай вінки — а раптом зблизишся?
І в Ленборгорі сплітали вінки, гірко згадували ті часи, коли любов замовкла перед грубішими голосами, вчитувалися в суворі риси стулених уст могили, і то вже була велика покута.
То були темні, важкі дні, але в них проблискувало й світло, що зблизило матір і сина так, як уже давно ніщо не зближувало. Бо хоч вони й дуже любили одне одного, а все ж були якісь обережні, надто стримані ще від того часу, як Нільс став завеликий сидіти в матері на колінах; тоді він почав боятися буйності й перебільшень у її натурі, а вона відчула якийсь ляк, що Нільс дуже несміливий та нерішучий; однак тепер життя, що дає й відбирає, підбадьорює й зневірює, підготувало їхні серця до того, що вони скоро цілком віддалися одне одному.
Не минуло ще й двох місяців від похорону, як пані Ліоне тяжко захворіла, і якийсь час життя її навіть було під загрозою. Страх, що ним сповнені були кілька тижнів, відсунув попередній смуток на задній план, і коли пані Люне почала приходити до здоров'я, їм обом здавалося, наче цілі роки вже постали між ними й свіжою могилою. Надто ж пані Люне уявлялося, що все те відбулось давно, бо за своєї хвороби вона була переконана, що має померти, ба навіть тепер, коли почала видужувати й лікар сказав, що небезпека минула, не могла спекатися тих понурих думок.
Зрештою, то було сумне одужання; здоров'я поверталося по краплі й ніби неохоче. Вона не поринула в лагідну, цілющу дрімоту — навпаки, неспокійна втома несла з собою гнітюче почуття немочі, ненастанну тугу за втраченою силою.
Кінець кінцем і це скінчилося, вона стала швидше одужувати, набувала сили, проте думка, що скоро доведеться розлучитись із життям, не зникала, лежала на ній, немов тінь, і сповнювала її неспокійним, болісним смутком.
Якось надвечір вона сиділа сама на веранді й дивилася в сад крізь розчинені подвійні двері.
Розпечене золото призахідного сонця було сховане за деревами, тільки в одному місці між стовбурами відслонилася вогненно-червона пляма й розбризкала жовтогарячі сонячні промені, що заяскріли зеленими барвами та брунатними відблисками в темній товщі листя.
Високо вгорі над розколиханими верхівками дерев на тьмяно-червоному небі пливли темні хмари, гублячи дорогою клаптики й вузенькі стрічки, що їх сонце насичувало червоним, як вино, палом.
Пані Люне сиділа й дослухалася до шумування вітру, ледь киваючи головою щоразу, як він подував і спадав, здіймався високо вгору й завмирав. Але погляд її був ген далеко, далі, ніж хмари, на які вона дивилася. Була вона бліда, в чорній удовиній сукні, вираз болючого неспокою відбився на її майже безкровних устах, і руки теж були неспокійні, коли гортали невеличку грубу книжку на колінах. То була "Елоїза" Руссо. Навколо лежали інші книжки: Шіллер, Стафельд[20], Евальд і Новаліс[21], а також цілі стоси гравюр, що зображали старі церкви, руїни й гірські озера.
Аж ось знадвору відчинилися двері, почулася нетерпляча хода, і врешті з'явився Нільс. Він довго гуляв над фіордом, свіже повітря зарум'янило йому щоки, а в чубові й досі ховався вітер.
Надворі налягли сіро-сині барви, і в шибки застукали поодинокі важкі краплі дощу.
Нільс розповідав, які сьогодні заввишки хвилі, скільки водоростів викинуло на берег, кого він бачив і кого зустрічав, а сам тим часом зібрав докупи книжки, зачинив двері до саду й позащіпав вікна. Тоді вмостився біля материних ніг на ослінчику, взяв її руки в свої долоні й прихилився щокою до її колін.
Надворі тим часом стало зовсім чорно, і дощ цілими потоками хлющив по рамах і шибках.
— Пам'ятаєте, мамо, — сказав Нільс по довгій мовчанці, — не забули ще, як часто ми сиділи отак у присмерку й вирушали думками в мандри — шукати пригод? Тато десь розмовляв у кабінеті з управителем Єнсом, а панна Дуйсен бряжчала в їдальні посудом. А тоді, як уносили лампу, ми обоє поверталися з дивовижних країв до кімнатного затишку, але мені завше здавалося, я добре пам'ятаю, що казка не вривалася, а невпинно котилася далі попід горбами, аж ген до Рінгчебінга.
Нільс не бачив болісної материної усмішки, тільки відчув, як вона ніжно погладила його по чубові.
— А пригадуєш, — помовчавши, озвалася вона, — як часто ти обіцяв мені, що як виростеш, то вирушиш за море на великому кораблі й привезеш мені додому всі дива світу?
— Ще б пак! То мали бути гіацинти — бо ж ви так любите їх! — і пальма, як та, що всохла, і золоті та мармурові колони. У ваших оповідях завше було так багато колон, пам'ятаєте?
— Я чекала на той корабель — ні, не хвилюйся, синку, ти мене не зрозумів, той корабель не мені потрібен, то мав бути корабель твого щастя... Я сподівалася, що твоє життя буде величне, багате, що перед тобою проляжуть осяйні шляхи... Слава... усе... ні, не те, просто, що тобі випаде йти з тими, хто бореться за щось дуже велике... Не знаю чому, але я була така втомлена буденним щастям і буденною метою. Чи ти мене розумієш?
— Ви хотіли, матусю, щоб я був щасливець у житті, не ходив у ярмі разом з іншими, мав своє власне небо, де б міг раювати, і своє власне пекло — каратися. Правда? І ще на моєму кораблі мали бути квіти, пишні квіти, щоб розсипати їх по вбогому світі. Проте корабля немає ще й досі, і дарма бідолашний Нільс та його мати чекають на нього, правда ж?
— Я тебе вразила, синку. Та це ж тільки мрії, не бери їх близько до серця.
Нільс довго мовчав, так соромився сказати те, що хотів.
— Матусю, — почав урешті він, — не такі ми вже вбогі, як вам здається. Колись той корабель прийде... Якби ви вірили в нього, вірили в мене... Я, мамо, поет, усією своєю душею поет. Не думайте, що це дитячі мрії чи порожнє марнославство. Якби ви могли відчути, яка вдячна гордість, яка покірна радість переповнює моє серце, коли я кажу про те найкраще, що є в мені, і як мало тут особистого, який я далекий від зарозумілості, то ви б повірили мені — а я так хочу, щоб ви повірили! О кохана матусю! Я буду з тими, хто бореться за найвищу мету, і обіцяю вам, що ніколи не зверну з дороги, завше буду вірний своїй долі. Для мене найкраще буде тільки добре, та й годі, я не піду ні на які поступки, мамо, коли помічу, що моє твориво не дзвенить; коли відчую на ньому горбики й шпари, то кину його знову в тигель — воно має бути тільки найдовершеніше! Ви розумієте, що обіцянка рветься мені з грудей? Що це вдячність за своє багатство примушує мене обіцяти і ви повинні прийняти її? Я вчиню гріх перед вами і тим великим у душі своїй, коли не дотримаюсь обіцянки, бо ж хіба не вам я маю завдячувати, що душа моя так високо злітає, хіба не ваші прагнення й мрії спонукають моє єство рости і хіба не ваші уподобання й не ваша вічна жадоба краси навернули мене до того, що стало моєю долею!
Пані Люне тихо плакала. Вона аж мліла зі щастя.
Вона ніжно поклала руки на синову голову, а він поволі притягнув їх до вуст своїх і поцілував.
— Ти мене так потішив, Нільсе... тепер життя моє не буде довгим, надаремним зітханням, скоро складеться так, як я сподівалася в глибині душі і як мріяла, ох, як часто мріяла! А все ж до моєї радості домішується стільки жалю, бо ж моє найзаповітніше бажання має сповнитися саме тепер... аж тепер, як життя моє вже доходить кінця.
— Не кажіть так, матусю, не треба, адже ви одужуєте, з дня на день вам кращає, правда ж?
— Так, мені не хочеться вмирати, — зітхнула вона. — Знаєш, що я думала довгими безсонними ночами, коли здавалося, що смерть стоїть уже в головах, що мене найдужче гнітило? Що на світі так багато величі й краси, а я мушу вмерти, не побачивши їх ніколи. Я думала про тисячі й тисячі душ, що їм та велич і краса давали радощі, повняву й зріст, а моя душа того не мала, і коли тепер вона, вбога, полине в небо на кволих крилах, то не понесе з собою багатих спогадів, золотого відблиску з величі своєї вітчизни, бо ж вона просиділа цілий вік коло печі й тільки слухала казки про чудесні землі. Хіба хто зрозуміє, Нільсе, яке то невимовне горе лежати отак ув'язненій, змученій хворобою у задушливому присмерку покою і гарячково намагатися бодай уявити собі красу небачених місць, засніжені вершини Альп над темно-синіми озерами або, пам'ятаю, блискучі річки поміж винницями й хребтами гір, де серед лісу витикаються руїни, а ще високі зали та мармурових богів, — уявити, та ніколи не побачити. Стомлюєшся, починаєш наново, бо ж так страшенно важко прощатися з ними, ніколи їх не знавши... О господи, Нільсе, так прагнеш цього всією своєю душею, а тим часом відчуваєш, як повільно наближаєшся до порога іншого світу, спиняєшся на порозі й так тужно оглядаєшся назад, а тебе щось невблаганно штовхає в двері туди, куди людину не заносять ніякі прагнення... О Нільсе, візьми мене, синку, з собою хоч подумки, як колись споглядатимеш усю ту пишноту, що її я ніколи, ніколи не побачила!
Вона заплакала.
Нільс намагався розрадити її, снував сміливі плани: як вони найближчим часом, коли вона цілком видужає, разом подорожуватимуть; він поїде до міста й поговорить з лікарем; лікар напевне погодиться, адже це найкраще, що можна зробити; так їздили і той, і той і вилікувалися через саму тільки переміну, переміна ж бо так багато важить; він почав докладно обмірковувати, кудою вони їхатимуть; казав, як гарно він укладе її речі, як спочатку вони робитимуть короткі прогулянки, який смішний щоденник вони провадитимуть, як не пропускатимуть повз увагу жадної дрібниці, як їм смакуватимуть найдивовижніші страви серед тієї краси і яких жахливих гріхів вони спершу допускатимуться перед чужою граматикою.
Нільс не переставав говорити про подорож і в подальші дні, а вона слухала й усміхалася, наче втішній вигадці, але по ній знати було, що сама вона в ту подорож анітрохи не вірить.
А проте на пораду лікаря Нільс заходився готувати все потрібне, визначив день виїзду тощо, а вона ні в чому не суперечила йому, бо певна була, що щось станеться й зведе нанівець їхні плани. Та як урешті залишилося кілька днів, як її молодший брат, що мав тим часом господарювати в маєтку, справді приїхав, вона вже не знала, що й думати, і сама нетерпеливилась, аби швидше виїхати, бо й далі боялася, що в останню хвилину виникне якась перешкода.
І ось нарешті вони поїхали.
Першого дня вона була ще неспокійна й знервована, в ній ще гніздився страх, і аж як щасливо настав вечір, вона відчула й зрозуміла, що справді мандрує до всіх тих пишнот, що за ними так гірко тужила.