Люди бувають різні, та мрії в них однакові: адже ті три чи чотири свої прагнення вони завше осягають у мріях — швидше чи пізніше, частково чи сповна, але осягають усі; ніхто поважно не мріє про нездійсненне. Тому ніхто не відкрив сам себе в мріях, не засвідчив у них своєї окремішності, бо мрії не знають, яке то вдоволення здобувати скарб, як опускаються руки, коли його не пощастить здобути, як утішаєшся, коли його маєш, і на яку дорогу стаєш, утративши його.
Тому Нільс Люне складав вірші з естетичних загальників: писав, що весна буяє бростю, що море — велике, кохання — еротичне, а смерть — сумна. Глибше він не сягав: віршував, та й годі. Але тепер почалося щось зовсім інше. Тепер, коли він домагався кохання жінки й хотів, аби вона кохала його, Нільса Люне з Ленборгора, двадцятитрьохлітнього хлопця, що ходив, ледь згорбившись, мав гарні руки та маленькі вуха й не дуже довіряв собі, хотів, аби вона кохала його, а не вимріяного, ідеалізованого Ніколауса, з гордою ходою, впевненими рухами й трохи вже старшого; тепер він почав гаряче цікавитися тим, першим Нільсом, що його, власне, досі трактував як не дуже показного хлопця. Раніше він занадто дбав, як би прикрасити себе тим, чого йому бракувало, і не мав часу розглянути, що саме він посідає, а тепер із жадобою дослідника став збирати себе докупи з дитячих спогадів, дитячих вражень, із пережитих хвилин і, радісно здивований, помітив, як усе те пасує одне до одного, шматок до шматка, як усе споюється одне з одним у цілком іншу особистість, ніж та, що за нею він гнався в мріях. Цілком по-іншому правдива, дужа й талановита. То вже не була мертва брила ідеалу: дивовижні, незбагненні відтінки самого життя грали в ній, нескінченно змінюючись у тисячоголосій єдності. Боже мій, адже він мав силу, придатну до вжитку такою, як вона є, він був мов той Аладдін; адже все, по що тільки він сягав думкою, негайно збувалося йому!
Тоді для Нільса настала щаслива пора. Пора, коли могутня сила розвитку радісно перетягує нас через усі мертві місця в нашій натурі, коли все в нас росте, переповнюється, коли з надміру снаги ми підставляємо плечі під гори, ладні нести їх, якщо треба, і мужньо заходимося будувати вавилонську вежу, що мала досягти неба, проте виявилася тільки невеличким уламком тієї озії, на якому потім ми ціле життя надбудовуємо жалюгідні башточки та химерні балкончики.
Усе перемінилося; його натура, хист, праця чіплялися зубцями одне за одне, як коліщата в машині; не було й мови про те, аби спинитися й натішитись своїм витвором, бо все готове відкидалося геть, він переростав його в роботі; то були наче окремі східці до мети, яка невпинно віддалялася; перейдені шляхи, що відразу ж западали в непам'ять, не встигала ще на них відлунати його хода.
Але тимчасом як нові сили й нові думки провадили його до більшої зрілості й ширшого овиду, він ставав і чимраз самотніший; друзі його та однодумці один по одному залишалися позаду й зникали, робилися для нього дедалі нецікавіші, бо з кожним днем йому було важче добачати якусь особливу різницю між вістунами опозиції та загалом, проти якого вони повставали. Всі вони злилися для Нільса у велику ворожу масу нудоти. Бо що ж писали вони, закликаючи до наступу? Песимістичні вірші про те, що собаки вірніші за людей, що в'язні часто шляхетніші за тих, хто ходить на волі, велемовні оди про перевагу зеленого лісу і ялівцевого пустища над курними містами, оповідання про селянську доброчинність і вади багатіїв, про здорову кров природи та неміч цивілізації, комедії про старечий нерозум і вище право молодості. Які ж вони були помірковані в своїх писаннях! Краще б уже базікали собі в чотирьох стінах.
Ні, ось як він дозріє і озветься — то буде музика, ясні згуки сурм...
Із давніми приятелями стосунки вже теж були не ті, що колись. А надто з Фрітьофом. Фрітьоф був натура позитивна, мав добру голову до систем і широкі плечі носити догми. Він начитався Гейберга[19] і взяв його собі за Євангеліє, не підозрюючи, що творці систем були дуже мудрі люди, які складали системи на підставі своїх учинків, а не довершували вчинків на підставі систем. А так уже виходить, що молодики, улягши впливові якоїсь системи, легко стають великими догматиками на ґрунті похвальної любові, що її здебільшого виявляє молодь до усталених засад, до речей доведених і абсолютних. І коли в такий спосіб хтось посяде всю правду, єдину щиру правду, то гріх буде заховати її тільки для самого себе й полишити своїх ближніх, не таких щасливих, іти власним кривим шляхом, замість вести їх і навчати, замість ласкаво, але невблаганно відщипувати від них кожний дикий паросток і приязно, однак твердо навертати їх до муру й показувати, як вони мають плестися на нього, щоб колись, бодай хоч пізно, ставши вже рівними рядками підстрижених кущів, скласти подяку тому, хто доклав до них праці.
Нільс звичайно любив казати, що понад усе цінує критику, проте йому дуже подобалося захоплення. А вже дозволити, щоб його критикував Фрітьоф, якого він завше трактував, мов свого підлеглого, і який заворожено носив ліврею його думок і поглядів! І от тобі маєш — він з'являється в дешевому машкарадному костюмі й хоче бути рівним йому, Нільсові! Звісно, треба було той бунт придушити, і Нільс спершу спробував, як добродушний зверхник, зробити Фрітьофа смішним у власних очах, а коли цим нічого не домігся, то вдався до зухвалих парадоксів, зумисне відмовляючись від суперечки: просто виголошував їх у всій їхній кричущій нахабності й ховався за глузливу мовчанку.
Так вони й розлучилися.
З Еріком Нільс ладнав краще. Ще в їхньому хлоп'ячому товаришуванні була якась стриманість, своєрідна душевна сором'язливість, тому в них не дійшло до надто тісного зближення, особливо небезпечного для приязні. Вони радо бували разом у світлицях своїх душ, вели приємні, щирі розмови в їхніх вітальнях, проте ніколи не заходили до їхніх спалень, ванних кімнат та інших інтимних приміщень.
І тепер нічого не змінилося, може, стриманість стала навіть більша, надто з Нільсового боку. Однак приязнь їхня через те не поменшала, і її наріжним каменем, як і перше, було Нільсове захоплення Еріковою відвагою й життєвою снагою, його готовністю накидатися на життя й творити його. Та все ж Нільс не міг приховати від самого себе, що приязнь та була однобічна, і не тому, що Ерікові бракувало товариськості чи, може, він не діймав віри Нільсові. Навпаки, ніхто не був такої високої думки про Нільса, як Ерік; він вважав його настільки талановитішим за себе, що навіть мови не могло бути про якусь критику, але водночас, сліпо визнаючи його хист, гадав, ніби те, над чим Нільс працює і до чого звертається своїми думками, виходить так далеко поза його власний обрій, що туди йому годі сягнути своїм оком. Він був певен, що Нільс здолає шлях, який собі визначив, але так само був переконаний, що йому, Ерікові, нічого робити на тому шляху, і ніколи на нього не ступав.
Саме через це Нільсові було трохи боляче. Бо хоч Ерікові ідеали не збігалися з його власними і йому не подобалося те, що Ерік хотів віддати в своєму мистецтві — романтичне, чи, може, сентиментально-романтичне, — одначе він дивився на світ ширше й тому прихильно стежив за приятелевим поступом, радів, коли той ішов уперед, і підтримував його в надії, коли він спинявся.
Отже, з цього погляду їхня приязнь була однобічна, і не дивно, що Нільс, власне, тепер, коли в ньому зайшли такі зміни, коли збільшилася потреба ділитися з кимось думками й дужче хотілося, щоб тебе розуміли й співчували тобі, — власне, тепер він збагнув, що та приязнь недостатня. Засмучений, він почав пильніше приглядатися до свого товариша, якого досі оцінював так поблажливо, і відчув гірку самоту, немов усе, що він узяв із собою з дому, з дитячих років, відпало, залишивши його, забутого й опущеного, мандрувати далі. Двері назад, до колишнього, були замкнені, і він стояв надворі голіруч, одинцем; усе, чого бракувало й чого він прагнув, треба було здобувати собі самому: нових друзів і новий затишок, нову оселю своєму серцю й нові спогади.
Уже понад рік пані Боє, власне, єдина товаришила Нільсові в житті. Аж прийшов з дому материн лист і приніс звістку про те, що батько тяжко захворів. Треба було повертатися в Ленборгор.
Коли Нільс приїхав, батько вже помер.
Тяжким гріхом пригнітила його гадка, що останнім часом він майже не тужив за домівкою; щоправда, подумки він бував там частенько, але тільки як гість, із курявою інших країв на одязі і згадками про інші місця в серці; не линув він додому в тузі, що не має назви, як до ясної святині життя, спраглий поцілувати землю біля рідного порога й відпочити під рідним дахом. Тепер він каявся, що був невірний домівці, і, зломлений горем, відчував, що в каятті його є частка якоїсь вини за те, що сталося, немов його невірність привела туди смерть. І дивувався сам собі, як він міг так безтурботно жити віддалік своєї домівки; бо тепер вона якось дивно полонила його, і кожною часткою своєї істоти Нільс припадав до неї в безмежній, невситимій спразі, боячись, що не зуміє злитися з нею так тісно, як би хотів, страждаючи, що тисячі спогадів, які волали до нього з кожного кутка, з кожного куща, із гомону й світла, з незчисленних запахів, ба навіть в самої тиші, волали надто далекими голосами, і він не годен був схопити їх у цілій повняві й гостроті, як хотів того, — вони тільки нашіптували його душі шелестом листя, що капле на землю, зітханням хвиль, що котяться ген-ген удалину...
Щасливий у своєму горі той, хто, ллючи сльози за кимось із своїх близьких, оплакує тільки свою втрату, порожнечу й осамітненість, бо є ще важчі, гіркіші сльози — покута за те, що в минулі дні ти замало любив того, хто вже не живе й перед ким уже не можна виправити заподіяної кривди. Тепер оживуть у пам'яті не тільки гострі слова, старанно затруєні відповіді, безжальні докори й неоглядна лють, але й колючі думки, не вимовлені словами, нерозважні присуди, що таїлися в серці, здвигання плечима поза очі й непомічені посмішки, сповнені глуму та нетерплячості, — все те повернеться, немов лиха стріла, і затопить своє вістря глибоко в твої груди, тупе вістря, бо ж гострий кінчик зламався в серці того, кого тепер уже немає.