Ніби він чекав на щось, що мало прилинути до нього здаля, як віддалена музика, що гучала, бриніла, дзвеніла, гула дедалі ближче — ось зараз вона завиє бурею навколо нього, вхопить його невідомо як, понесе невідомо куди, нарине, як течія, зборе, як прибій, і тоді...
Та поки що він був спокійний, тільки той тремтливий спів звіддалік... А решта все — тиша й погідність.
Він кохав, він голосно казав собі, що кохає. Казав багато разів. У тих словах бриніла дивна гідність, і вони так багато означали. Означали, що він звільнився з полону своїх дитячих химер, не був уже іграшка нез'ясовної туги й туманних марень, утік із світу ельфів, із світу, що зрісся з ним, що обіймав його сотнями рук і затуляв йому очі сотнями долонь. Він вирвався з тих лабетів і здобув себе самого; і хоч давнє ще тяглося за ним, манило його німим поглядом, махало йому біленькою хусточкою, та сила його вмерла, немов сон за дня, наче туман на сонці. Хіба ж бо його кохання не було днем, сонцем і цілим світом? Хіба він раніше не ходив у багряниці слави, що її ніхто не ткав, не сидів на троні, що його ніхто не зводив? А тепер він ніби стояв на високій горі й споглядав на розлогі долини світу, спраглого пісні, світу, де він ще не був, де його не сподівалися й не чекали. Як же радісно було думати, що жадний його подих не сколихнув ще ані листочка, не здійняв ще ані брижі в тому краї. Все ще було попереду. І він знав, що може його здобути, був певний перемоги й почував свою силу, як почуває її тільки той, у кого рвуться з грудей ще не виспівані пісні.
Тепле весняне повітря духмяніло пахощами, однак не було пересичене ними, як літньої ночі. Кореневий, смоляний пах молодих тополь, свіжий дух пізніх фіалок, мигдалевий приємний запах черемхи линули хвилями один за одним, змішувалися й вирізнялися, спалахували на мить кожен окремо й так само раптово зникали або ж повільно розпорошувалися в нічному повітрі. І так само як тіні того танцю пахощів, мінливою чергою пливли крізь Нільсове серце прозорі настрої. І так само як чуття втішалися пахощами, що надходили й зникали, коли самі хотіли, так само й серце прагнуло солодкого спочинку, прагнуло полинути в спокійному леті на тихих помахах крил настрою; та все надаремне: не було крилатих птахів, що могли його втримати, був тільки пух і пір'я, яке приносив вітер; воно стелилося по землі й зникало.
Нільс намагався викликати в пам'яті її образ: як вона лежить на канапі й розмовляє з ним, але той образ не з'являвся; він бачив тільки, як пані Боє йде алеєю, як сидить у капелюшку й читає, торкається пальцями в рукавичці великої білої сторінки й перегортає її, бачив, як вона сідає в карету ввечері після театру, як киває йому з-за віконця, карета рушає, а він стоїть і дивиться вслід, карета віддаляється, а він не годен відірвати від неї очей, байдужі люди надходять і щось кажуть йому, вулицею йдуть постаті, що він їх не бачив багато років, обертаються й позирають на нього, а карета їде все далі, і він наче прикипів до неї очима, не може через неї згадати іншого образу. І аж як він уже не тямився з нетерплячки, зринув той образ: жовте світло, очі, вуста, рука, на яку спиралося підборіддя, — все таке чітке, немов вона сама була тут, перед ним, у темряві.
Яка ж вона прекрасна, яка тендітна й чиста!
Він кохав її, жадав в уклінній покорі, просив біля ніг її віддати йому ту чарівну красу. Спустися з трону свого до мене. Стань моєю рабинею, сама надінь собі ланцюг на шию, і не на те, щоб погратися: я затягну ланцюг той, бо хочу послуху у всьому тілі твоєму, покори в твоєму погляді! Якби я міг данням привернути твоє серце — ні, не данням, бо то був би примус, ти б скорилася не з власної волі, а я хочу бути єдиним твоїм паном, хочу взяти твою волю зламану з твоїх покірно простягнених рук! Ти маєш бути моєю королевою, а я твоїм рабом — однак я наступлю своєю рабською ногою на твою горду королівську шию; і бажання моє не якесь божевілля, бо я знаю: жіноче кохання полягає не в тому, щоб бути гордою, дужою — і скорятися, а в тому, щоб бути слабкою — і панувати.
Нільс відчував: те в її душі, що робить вроду квітучою, пишною і лагідно-чуттєвою, ніколи не пориватиметься до нього, ніколи не пригорне його своїми осяйними руками Юнони, ніколи, знеможена коханням, не віддасть його поцілункам знадливої шиї. Він добре бачив, що здобути в ній може молоду дівчину, навіть уже здобув, і знав напевне, що вона, розкішна й прегарна, відчула, як колишня краса, що вже вмерла в ній, таємниче ворухнулась у своїй живій могилі, аби обняти його стрункими дівочими руками, припасти до нього несміливими дівочими вустами. Однак його кохання не цього хотіло. Він кохав у ній тільки недосяжне, кохав саме ту шию, теплу шию, що біліла пишним квітом і мерехтіла вологим золотом під темними косами. Він застогнав з жаги, заломив руки в болісній знемозі, обняв дерево, припав щокою до його кори й заплакав.
VIII
Нільсовій натурі властива була певна розважність, що завше паралізувала кожен його замір. Розважність та походила з інстинктивної нехіті ризикувати, до якої, своєю чергою, спричинилось напівсвідоме почуття душевної неповноцінності. Він весь час боровся з тією розважністю: то обурювався й кляв її всілякими словами, то звеличував як доброчинність, що якнайкраще виявляє його вдачу, навіть більше: як доброчинність, що саме й зробила його тим, чим він є і на що він здатний, але завше ненавидів її, немов приховане каліцтво, що його можна добре сховати від світу, проте ніколи не сховаєш від себе самого: воно повік тебе принижуватиме, коли ти залишишся з собою наодинці. Як він заздрив самовпевненій нерозважності, такій меткій на доречні слова, на слова дійові, багаті наслідками слова, що не відстають від думки, а наче наступають їй на п'яти. Такі люди здавались йому кентаврами — людина й кінь з одної брили, думка й стрибок — єдині, неподільні, тимчасом як він ділився на вершника й коня: думка — одне, а стрибок — щось інше.
Коли він обмірковував, як освідчатиме пані Боє своє кохання, — а він мусив завше все обміркувати, — то виразно уявляв собі цілу картину: свою поставу, кожен свій рух, геть усього себе — спереду, збоку, навіть ззаду; бачив, як острах перед дією, що завсіди паралізує його волю, відбирає й цього разу йому впевненість, бачив, як він стоїть і сприймає відповідь, немов удар під коліна, замість поставитись до неї, як до м'яча, що його можна відбити бозна-скількома способами і знову одержати бозна-скільки разів.
Нільс обмірковував, як він виповість своє кохання, опише його в листі, але йому й на гадку не спадало просто сказати про нього. Про таке можна було говорити тільки натяками або в напівудаваному ліричному натхненні, наче тебе захопила течія палких слів чи мрійних жадань. Та все ж помалу між ними склалися близькі стосунки, дивні стосунки, зроджені з покірного юнакового кохання, з його жадоби, виплеканої в мріях, і жінчиної згоди бути пожаданою, лишаючись романтично недосяжною; стосунки ті вилилися в казці, що її вони склали, самі не знаючи коли і як, у тихій тепличній казці про красуню, що замолоду кохала якогось велетня духу, а він поїхав та й помер на чужині, самітний і забутий. І красуня оплакувала його довгі роки, та ніхто не знав про ту муку, тільки самота гідна була бачити її. Аж ось з'явився юнак, що називав того велетня своїм учителем, що був сповнений його духом і горів бажанням прислужитися його справі. Юнак покохав сумну красуню. А їй здавалося, наче то мертві щасливі дні постали з могили й надійшли знову — так, що все якось солодко змішалося, минуле й теперішнє сплавилося у сріблястий присмерк примарного дня, в якому вона кохала юнака наполовину як його самого, а наполовину як тінь того другого, віддаючи йому тільки половину своєї душі. Проте юнак повинен був ступати обережно, щоб не сполохати сну, повинен був суворо стримувати палкі земні бажання, щоб не розвіяти лагідного присмерку, не збудити знову її горя.
Під захистом цієї казки стосунки їхні чимраз міцнішали. Вони вже були на "ти" й називали одне одного на ім'я, Нільсом і Темою, як лишалися самі. Товариства небоги вони якомога уникали. Звісно, Нільс часом пробував переступити раз назавжди визначену межу, але пані Боє мала над ним таку перевагу, що легко могла погамувати всі ті спроби бунту; Нільс швидко здавався й знову якийсь час задовольнявсь любовними фантазіями, сповненими реальних образів. Проте стосунки їхні не переходили в платонічну банальність, а надто не могли обернутися в спокійну одноманітну звичку. Власне, спокою там було найменше. Нільсова надія не знала втоми, і коли її, часом жагучу й вимогливу, лагідно відштовхувано, то в своєму сховку вона тільки спалахувала ще яскравіше; та й хіба не підживлювало тієї надії повсякчасне кокетування пані Боє, її чарівлива наївність і те, що вона просто й відважно говорила про найдражливіші речі? До того ж вона теж не цілком володіла становищем, бо часом траплялося, що кров у своєму бездіяльному бігові прагнула винагородити те напівприручене кохання, щедро напоїти його любощами та й самій натішитися несподіваним щастям. А такі мрії не легко погамувати, і як Нільс приходив, то заставав її в грішному неспокої, пригнічену своєю провиною і знадливо сором'язливу; навіть повітря тоді було напоєне особливим любовним острахом.
І ще одне надавало їхнім стосункам своєрідної пружності: в Нільсовому коханні було стільки чоловічої сили, що він по-лицарському не дозволяв собі навіть в уяві того, чого йому не давала дійсність, і в тому вигаданому світі, де все слухалось його наказу, шанував пані Боє, наче вона справді була там присутня.
Отже, обоє добре оберігали свої стосунки, і не було ніякої загрози, що вони можуть припинитися. Стосунки ті якраз пасували мрійливій, але жадібній до життя Нільсовій натурі, і хоч були тільки грою, то все ж грою на тлі дійсності, спроможною утворити в ньому підґрунтя з пристрасті, на якому він міг розвиватися.
А саме цього йому й треба було.
Адже він мав стати поетом, і в його житті було досить зовнішніх чинників, щоб спрямувати його нахили в той бік, навернути його хист до тієї мети; проте досі його поезія не мала на чому вирости, хіба що на мріях, а ніщо не буває таке одноманітне, як мрії, бо хоч здається, що їхні простори безкраї і завжди мінливі, насправді то короткі биті шляхи, що по них усі їздять і ніколи з них не звертають.