О, якби до нього прийшло життя! Життя, кохання, пристрасть такі, щоб не треба було їх творити, а щоб вони самі його творили.
Він мимохіть простяг руки, наче відпихав щось від себе. Бо в глибині душі боявся тієї потуги, що зветься пристрастю. Тієї бурі, що зриває з місця все усталене, визнане й шановане від людей, мов зів'яле листя. Він такого не прагнув. Того палахкотливого полум'я, що відлітає разом із своїм же димом, — ні, він хотів горіти повільно.
А все ж яка це жалюгідна доля: жити з дня на день, напівсили, в тихій воді, завше бачити берег перед очима — краще вже жадати бурі! Аби ж тільки знати як! Напнути всі вітрила на реї і гайда в бурхливе море життя! Прощавай, повільний плин днів, прощавайте, щасливі дріб'язкові хвилини, прощавайте, бляклі настрої, що вас доводилося чистити поезією, аби ви блищали, прощавайте й ви, мерзлякуваті почуття, що вас доводилося одягати в теплі мрії і все одно ви замерзали, лишайтеся собі, де хочете! А я стерную до берега, де настрої, як буйний хміль, обвивають кожну часточку серця, цілий праліс: на кожну зів'ялу билинку розквітає двадцять, на кожну відквітлу — проростає сто.
О, якби я тільки туди попав!
Він стомився з туги, стомився собою, йому хотілося до людей. Та Еріка, напевне, не було дома, з Фрітьофом він уже бачився зранку, а до театру вже пізно.
Все ж він вийшов і знуджено поплентався вулицями.
А може, пані Боє вдома? Того дня вона не приймала, та й було вже досить пізно.
Чи спробувати?
Пані Боє була вдома.
І була сама; весняне повітря так її стомило, що вона не захотіла йти з небогою в гості, а воліла лежати на канапі, попивати міцний чай і читати Гейне; однак вона вже начиталася віршів і тепер захотіла пограти в лото.
І вони стали грати в лото.
П'ятнадцять, двадцять, п'ятдесят сім — довгий стовпчик чисел, у мішечку стукотіли дерев'яні кубики, а в помешканні нагорі хтось обридливо качав по підлозі кулі.
— Нецікаво, — сказала пані Боє після того, як вони довгий час не могли скінчити гри. — Авжеж, нецікаво, — відповіла вона сама собі й невдоволено похитала головою. — Але чим ми ще можемо розважатися?
Вона сплела перед собою руки на кубиках і безнадійно та допитливо позирнула на Нільса.
— Не кажіть тільки, що музикою.
Вона схилилася обличчям до рук і почала дотикатися вустами сплетених пальців, кісточка по кісточці, з першого до останнього, а тоді назад.
— Яке ж осоружне наше животіння, — сказала вона й підвела очі. — Неможливо спізнати все, аж до найменшої крапельки. А тієї мізерії, що дає нам життя, ніяк не вистачає. Ви такого не відчуваєте?
— Відчуваю, але не бачу іншої ради — хіба що піти за прикладом каліфа з "Тисячі й одної ночі". Коли ви до свого шовкового халата ще й накинете на голову білу хустину, а мені позичите велику індійську шаль, то ми могли б зійти за двох купців із Мосула.
— І що ж ми, нещасні купці, робитимемо далі?
— Зійдемо до звідного мосту, наймемо човна за двадцять золотих і попливемо вгору темною річкою.
— Повз піщані береги?
— Так, і запалимо кольорові ліхтарики на щоглі.
— Мов Танем, раб кохання. Я бачу весь хід ваших думок. Як же це по-чоловічому — відразу дбати про сценарій та обставу і залишати поза увагою основне. Чи ви не помітили, що ми, жінки, маємо набагато біднішу уяву, ніж чоловіки? Ми не вміємо шукати в ній насолоди або уявною ж таки втіхою притишувати тілесні страждання. Що вже є, те є. Витвори уяви — як же нам їх страшенно мало! Правда, коли людина старіється, як оце я, то часом мусить задовольнятися вигадками, цією комедією злиднів. Але не варто до них удаватися, ой не варто!
Вона стомленим рухом умостилася зручніше на канапі — уткнулася в подушечку, чи то сидячи, чи то лежачи, й сперлася підборіддям на долоню.
Вона замріяно дивилася кудись у глиб кімнати й наче поринула в свої невеселі думки.
Нільс також мовчав, і в покої запала тиша. Чутно було, як ненастанно стрибає канарка, годинник на столі дедалі гучніше вривався своїм цоканням у їхню мовчанку, струна у відчиненому роялі зненацька трошки ослабла й дзенькнула легеньким протяглим згуком, що завмирав, вторуючи ніжному співові тиші.
Пані Боє лежала в лагідному, жовтуватому світлі лампи, що осявало її з голови до ніг, й здавалася такою молодою; була якась чарівна невідповідність між її міцною прекрасною шиєю, поважним очіпком у стилі Шарлотти Корде[18] та довірливими дитячими очима й ледь розтуленими вустами з білими як молоко зубами.
Нільс захоплено дивився на неї.
— Як дивно тужити за собою, — мовила вона, повільно вириваючись із полону мрій і поглядом повертаючись до дійсності. — А я часто, так часто тужу за собою, такою, як я була замолоду, і люблю себе тодішню, як когось дуже мені близького, з ким я ділила життя, щастя, геть усе, і кого навіки втратила, втратила без вороття. Яка ж то була прегарна пора! Ви не можете собі уявити, яке ніжне й чисте життя в молодої дівчини аж до її першого кохання. Його можна віддати тільки згуками, але ви уявіть собі його як свято, свято в палаці фей, де вже саме повітря світиться, мов черлене срібло. Там повно свіжих квітів, і вони змінюють свої барви, повільно міняються барвами одне з одним. Усе там дзвенить, радісно, але приглушено, передчуття блищать і ряхтять, немов чарівне вино в тонкому, тендітному келихові мрії, і все дзвенить, пахне: тисячі запахів линуть через зали... О, мені аж плакати хочеться, коли я згадаю все те, а ще як подумаю, що коли б якимось дивом те життя до мене повернулося, то тепер би воно не втримало мене: я провалилася б, мов та корова, що захотіла потанцювати на павутині.
— Ні, зовсім ні! — палко сказав Нільс і тремтячим голосом повів далі: — Ні, ви вміли б кохати набагато ніжніше й натхненніше, ніж та молода дівчина.
— Натхненніше! Як я ненавиджу натхненне кохання. На ґрунті такого кохання ростуть штучні квіти, власне, не ростуть, їх беруть із голови і втикають у серце, бо ж саме серце не має квітів. Саме тому я й заздрю молодій дівчині, що в неї немає нічого штучного, вона не підливає сурогату фантазії в келих свого кохання. Не думайте, що коли її любов переткана й затінена уявними образами, образами із світу буйного, але непевного, то це тому, що вона більше про них дбає, ніж про землю, по якій ходить; ні, просто всі її чуття, всі інстинкти й здібності скрізь шукають кохання, невтомно шукають кохання. Але не на те, щоб утішатися своєю уявою чи просто спочивати серед її образів, — ні, вона цілком по-інакшому реальна, така реальна, що дуже часто через своє невігластво виявляється невинно цинічною. Хоча б ось таке. Ви й гадки не маєте, яка насолода для молодої дівчини тайкома вдихати запах цигаркового диму в одягові коханого. Для неї він у тисячу разів більше важить за найпалкіші витвори уяви. Я зневажаю уяву. Коли вся моя істота буде пориватися до серця іншої людини, то що мені з того, як мене пустять тільки в холодний передпокій уяви! І як часто таке буває! Як часто трапляється, що той, кого ми кохаємо, одягає нас своєю уявою, кладе на голову осяйний німб, прив'язує до плечей крила, прибирає зірчастими шатами і аж тоді вважає нас гідними кохання, коли ми ходимо в тій машкараді, в якій ніхто з нас не може бути собою, бо ж ми занадто цяцьковані, бо ж нам голова йде обертом із того, що перед нами стають навколішки, вихваляють нас, замість брати нас такими, як ми є, і просто кохати.
Нільс геть збентежився; він підняв хусточку, що її вона впустила, й упивався запахом парфумів, зовсім не чекаючи, що вона так нетерпляче погляне на нього, забажає відповіді саме тоді, як він задивився на її руку; та врешті він здобувся на відповідь: мовляв, йому здається, що то й буде найбільше свідчення чоловічого кохання, коли він, бажаючи виправдати перед собою таку велику любов до людини, оточує її сяєвом божистості.
— Атож, власне, це нас і ображає, — мовила пані Боє. — Ми й так доволі божисті.
Нільс чемно всміхнувся.
— Нема чого всміхатися, це зовсім не жарти. Навпаки, це дуже поважна справа, адже так фанатично обожнювати означає тиранити нас, мимохіть пристосовувати до чоловічого ідеалу! Тут відрубай собі п'яту, там доточи пальця! Все, що в нас не пасує його ідеальному уявленню, треба викорчувати з себе якщо не силоміць, то не доглядаючи його, систематично забуваючи про нього, не даючи змоги йому розвиватися; а те, чого ми не маємо або що дуже мало нам властиве, — те має квітнути буйним квітом, підноситись до хмар, бо начебто саме ним ми найбільше обдаровані; воно стає наріжним каменем, що на ньому чоловік будує своє кохання. Я зву це насильством над нашою натурою. Я зву це муштрою. Чоловіче кохання муштрує. А ми коримося муштрі, навіть ті, що їх ніхто не кохає, теж коряться, такі ми всі ганебно слабкі.
Вона підвелася на канапі й погрозливо глянула на Нільса.
— О якби я була гарна! Але невимовно гарна, краща за всіх жінок, які будь-коли жили на світі, аби всі, хто мене побачить, проймалися непереможним, болючим коханням, щоб те кохання вражало, мов чари; отоді б я їх силою своєї краси змусила любити не свій традиційний безкровний ідеал, а мене саму, таку, як я стою й ходжу, кожну частку мене, кожну пелюстку моєї істоти, кожну іскру моєї натури.
Вона зовсім підвелася, та й Нільс намірився вже йти, проте стояв далі, і в голові йому крутилося багато зухвалих слів, що їх він, проте, не зважувався вимовити. Врешті він насмілився, взяв її за руку й поцілував, але вона простягла йому й другу руку. І тоді він тільки й здобувся видушити з себе:
— На добраніч.
Нільс Ліоне закохався в пані Боє і був щасливий із того.
Як він вертався додому тими самими вулицями, що ними допіру так понуро кружляв, йому здавалося, наче було те все бозна й коли. Крім того, хода його стала спокійніша, рухи впевненіші, і коли він старанно застібав рукавички, то застібав під враженням, що в ньому зайшла велика зміна, і майже усвідомлюючи, що саме через ту зміну він так старанно застібає рукавички.
Надто заполонений своїми думками, щоб спати, він подався на вал.
йому здавалося, що розмірковує він навдивовижу спокійно, і він вражений був тим спокоєм, однак не зовсім довіряв йому, бо десь глибоко на дні його єства наче щось кипіло й хвилювалося, тихо, але ненастанно: текло, здіймалося й добувалося назовні — проте далеко, дуже далеко.